Інша річ, що материкові українці мало знайомі з еміграційними науковими працями. Тривалий період бездержавності зробив нас інертними, позбавив імунітету проти асиміляції. І все ж душа народу не вмерла. Вона живе в його мові, його піснях, його вірі, його вдачі. Приходять молоді наукові сили і з молодечим запалом беруться досліджувати проблему української ментальності. Нині, на порозі побудови нової України, нам це вкрай потрібно, адже, щоб збудувати державу, адекватну нашій вдачі, нам конче слід знати, хто ми, які ми, які цінності для нас є головними.

…Видно, що український народ любив творити собі богів в найлюбішій формі в сім'ї багатого господаря-хлібороба. Найлюбіший сюжет в колядках і щедрівках на Україні й Білій Русі той, де вписується хазяйство господаря, його воли, корови, вівці, бджоли, його поле, вкрите густими копами. (…). Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та ротатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія. Український народ в своїх міфах держиться міри; його фантазія не любить переступати за границі ненатуральних форм; вона любить правду і естетичність…

Іван Нечуй-Левицький.

Світогляд українського народу.

***

Безумовною рисою політичного укладу українця є емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського народного життя і обрядовости; (…) одним із боків емоціоналізму є й своєрідний український гумор, що є однією з найбільш глибоких виявів “артистизму української вдачі”.

Дмитро Чижевський. Нариси із історії філософії в Україні.

***

Соціопсихічний аспект української нації виявляє її селянську структуру. Із неї виникає схильність до творення груп типу “спільнот”, що характеризується “почуттєвою близькістю”, спертою на “симпатії”, “спочуванні”, “приязні” і “взаєморозумінні”, а не на раціонально обоснованому змаганні до розумово продуманої спільної мети і спільних завдань, як у широких групах типу “спілки”. Групи типу “спільнот” не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим на власне нутро, що його зглиблення і пізнання буває явищем паралельним до розуміння близьких і друзів.

Олександр Кульчицький. Світовідчування українця.

***

Жінка-мати має особливе значення в ментальності українців. (…). Вихованням дітей займається в наших родинах головною мірою мати. Вона має всю ефективну владу в родині взагалі. Батько не раз свідомо заявляє про своє незаінтересування вихованням дітей, мовляв, ту справу він передає жінці. Собі зберігає право встрявати час від часу для покарання дитини. (…). В підсвідомості українця керуючим і нормуючим чинником є образ матері. (…). Звідси висока оцінка таких рис характеру, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, м'якість, сердечність як “ідеальних рис”, тобто як прикмет ідеальної людини. Звідси також втеча українця до життя в малому гурті, спаяному теплом, сердечністю взаємин, а зате брак мужесько-здобувчої настанови до зовнішнього світу. Це типово жіноча настанова. Український “батько-отаман”, як ідеал, це не тип німецького чи англійського воєнного провідника, відважного, енергійного, маломовного і дещо аскетичного, але це отаман, що всіма піклується, дбає за всіх, є вирозумілий для кожного, спільно нараджується перед рішенням, отож – отаман з “материнськими рисами”.

Богдан Цимбалістий.

Родина і душа народу.

***

Нова влада Совєтів скерувала свої удари передовсім на основу української суспільної піраміди, на народну людину й її мораль. Знищити українське селянство й його родину – це стало головною метою. І аж коли така політика поставила перед державою страшну проблему безбатченків, прийшов зворот. Совєти круто повернули до ідеалу народної людини, але перелицьованої та пристосованої до потреб комуністичної держави.

Микола Шлемкевич.

Загублена українська людина.

***

Важливо наголосити на тому, що, вивчаючи українську ментальність, не досить обмежитися панегіриком на честь українця (хоча б він, може, й заслуговував) та пошуком “зовнішнього ворога”, що понівечив, занапастив наші Правду, Волю, Долю (на жаль, саме ця тенденція превалює). Річ у тому, що українська душа сама безпосередньо причетна до “вибору” народом своєї історичної долі, а це не дає підстав плекати хибне почуття власної чистоти. “Ворог” не лише іззовні, але й всередині нас.

Вікторія Храмова. Передмова до книги М.Шпемкевича “Загублена українська людина”.

(“Зоря Полтавщини” за 23.08.1994 р.).