“Тарасові діти”
Коли почалась Велика Вітчизняна війна, Олександру Петровичу Сидоренку минуло 36 років, тож цілком природно, що головне у його професійному житті вже було твердо визначено: всі будні заповнювала журналістика. За плечима залишалась робота в окружних часописах на рідній Вінниччині, у “Робітничій газеті” в Києві. У передвоєнні роки він став власним кореспондентом республіканського видання “Комуніст” (у майбутньому – “Радянська Україна”) по Станіславській, нині Івано-Франківській, області…
Ясна річ, не буває журналістики без відряджень. Вдалі, напружені – ніколи не спрогнозуєш результат цих насичених зустрічами та враженнями поїздок-мандрівок, але всі вони зазвичай мають чітко визначені часові межі. Відрядження ж, що почалось для Сидоренка 25 червня 1941 року, – в діючу армію, виявилось подовженим на роки…
Обов’язки військового кореспондента вели його у незмінному напрямку – на передову, туди, де найбільші небезпеки та ризики. Адже саме там – між життям і смертю – були його герої: солдати, командири, санітарки… У нарисі “З біографії журналіста”, який Олександр Сидоренко напише через багато років після війни, є такі рядки: “…Пам’ятаю раптові нічні рейди кавалеристів у тил противника. Воїни – один в один: рослі, сильні, із запорізькими вусами… Моя велика кореспонденція “Тарасові діти” про славні подвиги потомків Тараса була на­друкована в газеті “Комуніст”. На прохання кореспондента “Комсомольской правды” я написав нарис і для цієї любимої фронтовиками газети”.
Ці автобіографічні спогади писалися Олександром Петровичем у ті радянські часи, коли нагадувати про поразки, відступи та втрати Червоної Армії на початку війни було неприйнято. Але й попри це його свідчення достовірні: адже розповідають про головне – про сміливість і мужність конкретних людей. І сьогодні, коли ми сприймаємо описані ним вчинки фронтовиків уже в контексті відомої історичної інформації, характери його героїв розкриваються у ще більшій мужності та саможертовності…
У кінці 1942 року вже загартованого військового кореспондента Олександра Сидоренка призначають редактором іще тільки запланованої до видання підпільної газети партизанського з’єднання Олексія Федорова. Події, у вир яких журналіст тоді потрапив, розвивались як гостросюжетні навіть на тлі війни: були й майстерно підроблені (скріплені печаткою з фашистською свастикою!) документи, що дозволяли Сидоренку вільно пересуватися окупованою територією, й літак, що мав піднятися в небо не тільки з друкарнею, а й із вибухівкою для партизанів, і… зрада, в результаті якої крилата машина загорілася в новорічну ніч 1943 року на аеродромі, поховавши всіх десятьох товаришів Сидоренка. Він єдиний вижив після тієї аварії – опам’ятався вже в госпіталі.

Від “Дніпра” до Полтави
У присвяченому вже пам’яті Олександра Петровича нарисі “Незабутній командир “Дніпра” його дружина Юлія Павлівна повертається у свою юність, коли студентці Буценко довелось забувати про лекції у Харківському університеті й працювати під керівництвом Сидоренка диктором та редактором радіостанції “Дніпро”.
Рішення про її створення та призначення керівника було прийняте 21 березня 1943 року під час перебування партійного керівництва республіки у нещодавно визволеному від фашистів місті Старобільськ Ворошиловградської (Луганської) області. Саме звідси майбутні “дніпряни”, вмостившись у звичайній вантажівці, й тримали курс на воронезьку землю, де в місті Калач у залізничному тупику обладнали радіостанцію й почали мовлення на Україну. Лісиста місцевість надійно маскувала їх від ворога. Вони мали стати доброю підмогою “Радянській Україні”, що вела мовлення з Москви, та розташованій у Саратові радіостанції імені Т.Г.Шевченка, стати голосом правди в радіоефірі, противагою фашистським міфам, які розповідали 16 гітлерівських радіостанцій!
“Добре пам’ятаю день 2 травня 1943 року (читаємо у нарисі Ю. П. Сидоренко. – Ред.) – день нашого першого виходу в ефір… Пролунали наші перші позивні: “Реве та стогне Дніпр широкий…” І перші слова полетіли в ефір: “Смерть німецьким окупантам! Дорогі наші брати і сестри на тимчасово окупованій радянській території! Слухайте нас…” Обов’язком саме Юлії Буценко було щосвітанку приходити до військових радистів за найціннішим – за новими зведеннями Радінформбюро. О сьомій ранку вони вже звучали над просторами рідної України.
Радіостанція пересувалася за лінією фронту, тож невдовзі її “приміщенням” став залізничний вагончик на станції поблизу Куп’янська Харківської області, а потім – і сам Харків, з якого в Олександра Сидоренка й розпочався полтавський, “зорянський”, період життя. У нарисі “З біографії журналіста” він згадує ці знаменні події так: “У перших числах вересня 1943 року в звільненому від фашистів Харкові з групою журналістів готували і друкували перші номери полтавської обласної газети “Зоря Полтавщини” (я був затверджений її редактором). А 23 вересня з літака У-2 ми з Семеном Кушніренком (партизан, журналіст “Дніпра”, у післявоєнні роки – голова Полтавського обласного радіокомітету. – Ред.) розкидали над звільненою Полтавою перший номер газети”. Шкода, що невідомо, кого саме осяяла тоді думка дати продовжувачці довоєнного “Більшовика Полтавщини”, праправнучці славнозвісних “Полтавських губернських відомостей” не заполітизоване, а таке по-українському пісенне, на всі часи рідне для читачів ім’я “Зоря Полтавщини”.
Відповідь на запитання, про що писала газета, Сидоренко ілюстрував у своєму нарисі, певно, тим, що боліло йому найбільше: “…Машин було мало. Землю орали коровами, сіяли, збирали вручну. Сімдесятирічний селянин з колгоспу “Червоний переможець” Корній Ковбаса щоденно зорював на коровах 0,75 гектара, колгоспниця Ганна Батрак боронувала більш як два гектари. Вийдеш, бува, в поле, а воно рябіє коровами, і лише де-не-де з’являвся трактор. Білі хустки жінок. Сиві голови дідів… Про цих людей, їх трудові справи ми й розповідали читачам. …Журналісти працювали з піднесенням, ініціативно. Забували і про сон, і про відпочинок. Для багатьох відпочинком була мирна робота. Семен Кушніренко і Григорій Сазонов прийшли в газету з партизанських загонів, Василь Петренко і Всеволод Зимін – із діючої армії, група товаришів – з радіо­станції “Дніпро”.
В історичній розвідці Тараса Пустовіта “Зоря Полтавщини – газета рідного краю” (2008) йдеться, зокрема, про постанову бюро обкому КП(б)У від 9 травня 1944 року, котра також дозволяє зробити висновки про тематичне наповнення газети. Йдеться і про висвітлювання господарського змагання між Полтавською та Харківською областями, про зв'язок із фронтовиками-полтавцями, співпрацю з науковцями, письменниками. Не скупилися партфункціонери й на зауваження – мало висвітлювалося, на їхній погляд, “партійне життя, робота комсомолу і молоді на відбудові та ін.”.
Останній, підписаний відповідальним редактором Олек­сандром Сидоренком, номер “Зорі Полтавщини” вийшов 24 лютого 1946 року. Журналісту знову потрібно було збиратися в дорогу – його призначили редактором газети для західних областей “Радянський селянин”. Втім, цього разу обставини переїзду на нове місце роботи не мали вже нічого спільного з його військовими навичками бути завжди напоготові. Вирушати потрібно було втрьох, адже Полтава внесла в життя чоловіка й щасливі, хвилюючі корективи – дружина Юлія, його “дніпрянка”, народила Олександру Петровичу доньку… Ну, звісно ж, Наталку.

Місто весняного першоцвіту

– Моє життя в Полтаві тривало менше року, – говорить Наталія Олександрівна Карпезо. – Звісно, я не можу нічого пригадувати. Але мамина розповідь про те, як батько привіз її після пологів із лікарні додому й вона побачила, що вся підлога в будинку застелена підсніжниками (а народилася я 28 березня 1945 року), зігріває мене й понині…
Війна, постійна небезпека водночас і загартовували характер, і підсилювали жагу до ніжності. Що міг Олександр Петрович запропонувати коханій дружині на знак своїх почуттів, коли так хотілось засвідчити всю їх справжність і глибину? Які подарунки були можливими в час, коли війна ще тривала? 
Хтозна де сьогодні в Полтаві той будинок, що в ньому Сидоренки так по-весняному облаштовували своє гніздо… Наталія Олександрівна замислюється над цим питанням без відповіді й говорить, що якби раптом побачила його – то обов’язково відчула б. На початку 1960-х, коли Олександр Петрович уже працював у Києві редактором сільськогосподарської газети “Колгоспне село”, йому випало приїхати до Полтави у відрядження. Хіба Наталка могла стриматися, щоб не скласти батьку компанію? Адже розмови, які між татом та мамою починалися з фрази: “А пам’ятаєш у Полтаві…” кликали і її навідати ворсклянський берег дитинства.
Пригадує, що йшли вони тоді звичайнісінькою вулицею з рядочками приватних будиночків, і вона вже встигла помітити, що батько почав сумніватися, що зможе впізнати той єдиний. Аж раптом із сусідньої садиби виринув чоловік: “А чи ви не той Сидоренко?..” Але відтоді минуло вже майже півстоліття. Ходи-не ходи вулицями міста, а рятівного вказівного запитання до Наталії Олександрівни не вимовить вже ніхто. Звісно, доки батько живий, доти все нам здається вічним… А от тепер дуже прикро, зітхає Наталія Карпезо, що не зможе привезти з Полтави фото того будинку.
Новий колос
тЕ, що Наталія Олександрівна пригадує зі свого київського дитинства, – це повернення батька з роботи. Вже під ранок, коли місто прокидалося після нічних снів. У сталінські часи такий ритм життя для редактора видання був нормою. Кілька годин на перепочинок – і знову в редакцію. Але ні тоді, ні в наступні, вже більш спокійні для країни, десятиліття Олександр Петрович прагнув не турбувати родину своїми робочими клопотами. Втім, і успіхами також…
– Звісно, і в нього вистачало на душі всіляких “наривів”, але він і думки не мав когось своїми проблемами обтяжувати. Так само зайвим вважав акцентувати увагу на якихось власних перемогах. Безсумнівно, очільник видання отримував нагороди, але жодної метушні довкола цього в нас не було – наприклад, про батькові ордени Трудового Червоного Прапора я дізналася якось уже від мами… Він був скромним, м’яким за характером, але надзвичайно цілеспрямованим.
Більше значення Олександр Петрович надавав іншому – у сім років Наталка написала перший вірш! Радів. Закликав продовжувати. Та й хіба могла дочка не спробувати смаку того письма, коли бачила, з яким натхненням батько довіряв свої роздуми паперу? Дочекається мала, доки він поставить останню крапку, й поспішає з олівцями “завізувати” твір квіточкою чи жабкою. Щоб знали в редакції – удвох працювали. Тато не сердився, недаремно ж серед його кращих друзів був найгумористичніший редактор Федір Маківчук (керівник журналу “Перець”). До речі, торкнувшись цієї теми, не можна не згадати батькове товаришування і з Олександром Довженком, говорить Наталія Карпезо… У сім’ї Сидоренків захоплювались його талантом, знали дружину Довженка Юлію Солнцеву.
Дружина Олександра Пет­ровича Сидоренка, Юлія Павлівна, впродовж багатьох років працювала літературним редактором Української Радянської Енциклопедії. А от їхня, так би мовити, двічі редакційна дочка відчула професійне покликання зовсім до іншого. Її рішення сприйняли з повагою. Не сумнівається у власному виборі й сама Наталія Олександрівна, але й досі у літню пору, коли колоситься жито, вабить її у поле… Знову здається, що вона ще юна, й редакційна машина журналу “Хлібороб України” мчить із київської асфальтової задухи на волю, туди, де дихають живильним теплом мільярди колосків… Батько спілкується з головою колгоспу – цифри, прізвища. Просить дочку занотовувати ще й додає: “А вдома удвох напишемо”. Вона старанно записує, вона бачить, що батько набирає на колосистому полі не стільки інформацію для матеріалу, скільки сили для душі…
Олександр Петрович Сидоренко очолював “Хлібороб України” до 1977 року. Можливо, й у ті часи, коли активно освоювалася нова сільськогосподарська техніка, виводилися продуктивніші сорти зернових, не раз згадувалися йому полтавські селяни-ударники воєнних і повоєнних років: сімдесятирічний Корній Ковбаса, Ганна Батрак, їхні замордовані неприродною працею корови… “Білі хустки жінок. Сиві голови дідів”.
 Пенсійний відпочинок редактора-хлібороба тривав лише кілька місяців… Коли лікарка вийшла до Наталії Олександрівни, вона плакала: “Вперше бачу, щоб, помираючи, людина вибачалася за те, що потурбувала вночі…”
– Я й донині щоліта намагаюсь принести додому кілька нових колосків, – розповідає Наталія Олександрівна. – Гляну на них і ніби знову чую батьківський голос…
Це звучить журналістська розповідь про урожай, про хліб, про працю й людське життя… Щира, як хвилі Дніпра, висока, як зорі над ланами Полтавщини, клопітлива, як щоденна, буденна редакційна робота…