Пам'ятаю, як навесні 2006-го, напередодні 75-річчя Василя Федоровича, ми пили каву в одному із затишних полтавських кафе. Він ділився спогадами.

– …У вересні 1941 року в нас, а жили ми у Полтаві неподалік Білої альтанки, поселилося двоє німців-окупантів, – розповідав Василь Федорович. – У дворі диван стояв. На ньому відпочивав один із фашистів. Я проходив мимо і кажу: "Іван буф-буф, капут". Справді, прилітають наші літаки і бомблять. На другий день він уже сам мене запитує: "Вася, русіш "Люфтваффе"?" Та ні, відповідаю, лягай, спи, нічого не буде. На третій день знову цікавиться. А я у запалі візьми і пообіцяй йому "капут". Сам пішов у локомотивне депо до річки Коломак збирати вугілля, приходжу додому, аж біля воріт зустрічає мати, каже: "Васю, тікай, тебе шукають". Виявляється, знову бомбили наші льотчики, причому територію, де ми жили. Одна з бомб упала неподалік нинішнього технічного університету. Там знаходився штаб 6-ї армії. До речі, незабаром її тут, у Полтаві, прийняв відомий Паульс. Так-от, одна із сусідок, котра трішки розуміла німецьку, почула розмову німців, що той хлопчина, себто я, певно, буває там, де дають наводку для авіації, треба арештувати його, і він сам усе розповість. Чотири дні я переховувався на глинищі, у старому петровському підземному ході.

…1943 рік приніс довгоочікуване звільнення. Поступово налагоджувалося життя, ми пішли до школи. Після уроків брали ломи й лопати та допомагали відновлювати полтавський Поділ. Звичайно, вистачало часу й для ігор та пустощів. Деякі з них ставали фатальними. Адже боєприпасів скрізь ще було вдосталь, а нас, зрозуміло, якоюсь неймовірною силою тягнуло до цих смертоносних "іграшок" війни, які нерідко вбивали й калічили.

…Щоб взяли навчатися на актора, треба було мати неабияку фотогенічність, мені й запропонували відразу на режисерський факультет. Я тоді подумав: що таке режисер? У титрах всього один рядок. Хто його де бачить? На екрані ж тільки актори. І вирішив іти на факультет журналістики. Так опинився у Харківському університеті. А через рік перейшов до Харківського юридичного інституту. І, знаєте, дуже вдячний долі, що так сталося. Юридична освіта допомогла мені зрозуміти людську сутність, а згодом, коли почав працювати журналістом, уберегла від багатьох помилок та неприємностей. Взагалі ж я абсолютно переконаний, що журналістська і театральна освіта не потрібні.            І актор, і журналіст повинен мати цей талант від мами, від долі.

Василь Котляр працював у газетах "Зоря Полтавщини", "Комсомолець Полтавщини", ТАРС, РАТАУ, інших республіканських та всесоюзних ЗМІ, очолював Полтавський обласний комітет по телебаченню і радіомовленню. За журналістську діяльність був нагороджений орденами та медалями, удостоєний звання заслуженого журналіста України. А ще став першим лауреатом літературної премії імені Петра Артеменка за документальну повість про антифашистське підпілля у Полтаві. Його п'єси були поставлені на професійних сценах Полтави, Києва, Миколаєва, Запоріжжя. Це – "Чиста криниця", "В гостях", "Хлібом єдиним", "Любка", "Дядьки" та інші. Автор детективів "Епізод обвинувачення", "Кривава пляма", "Заручини зі смертю", "Шукайте жінку", "Третій код" та інші. Пісні на слова Василя Котляра писали композитори О. Білаш, В. Філіпенко, О. Чухрай, В. Шаповаленко, Г. Непорада. Як режисер створив народний театр комедії та здійснив постановку своєї драми "Любка" на сцені Полтавського театру.

Василь Котляр жив, не лукавлячи, говорив правду завжди у вічі й писав те, що думав. За це навіть у цензурно-партійні часи його побоювалися деякі чиновники. І не даремно, бо могли легко стати "героями" оповідок, п'єс, газетних публікацій, радіофейлетонів.

– Головне – робити все по совісті, – казав Василь Федорович. – І не обманювати ні себе, ні людей.

Таким він був, таким залишився у серцях своїх рідних, друзів, колег, а ще – в своїх творчих "дітях": п'єсах, віршах, піснях…