Відомо, що, навчаючись у старших класах Полтавської духовної семінарії, С. Петлюра підробляв тим, що надавав приватні уроки для дітей заможних батьків. І в кожну таку родину, де йому довелося тоді бувати, він вносив українську домінанту.

За споминами Андрія Жука, прикладом такої українофільської роботи може бути родина багатих полтавських купців Виноградових, де Симон учив кількох дітей. “Уся ця родина, від малих до старих, зукраїнізувалася до такої міри, що стала одним із осередків товариського життя активного українства в Полтаві”. Саме там, у помешканні Виноградових, і відбулася та пам’ятна зустріч між представниками різних українських громад міста, про яку і розповідає у своєму спогаді колишній полтавський гімназист Віктор Андрієвський. При публікації збережено правопис оригіналу.

Восени 1900 р. нас, троє учнів шостої кляси Полтавської гімназії, заложили Полтавську українську гімназіяльну громаду. Головною ціллю нашої організації було поширювати національну свідомість українську серед полтавських гімназистів, а по спроможности – і взагалі серед шкільної молоді м. Полтави. Головним же знаряддям для нашої пропаганди служила бібліотечка з українських книжок (легальних), які ми купували на ті скромні збереження, що робило нас троє з наших власних грошей. Організація наша була очевидно потаємною і, коли так можна висловитися, “найтаємнішою”, бо за таку нашу роботу, коли б про неї довідалося наше гімназіяльне начальство, нас чекало негайне звільнення з гімназії. Але потроху ми робили своє діло, роздаючи книжки серед гімназистів, які нам видавалися найпевнішими. Незабаром натрапили ми на одного такого, що вельми прислужився для нашої роботи й для поширення самої нашої громади.

Був це учень четвертої кляси Комліченко. Він не тільки охоче брав наші книжки і давав читати їх поміж своїх однорічників, але й нам приносив сам дуже цікаву літературу й навіть нелегальну. Від нього ми вперше дістали, наприклад, “Дядька Дмитра”.

В нашій громаді очевидно не могло бути ніяких “голов”, “секретарів”, “скарбників” й інших урядів. Усі ті обов’язки, аж до “бібліотекаря” включно, лежали на мені, бо я одинокий із наших громадян жив у батьків, а значить, найбільше був забезпечений від гострого дозорчого ока і нюху нашого гімназіяльного начальства. В силу такого мого становища я був і головним конспіратором, через якого вступала й виходила кожна книжка. Ми з Комліченком пильно придивлялися один до одного, боячись, щоб через якусь необережність не вскочити нам у халепу. Нарешті, видно, по довгих надумуваннях і по чиїйсь пораді, Комліченко відкрив мені як велику таємницю, що він має зв’язки з українською громадою в духовній семінарії і що власне від неї він і дістає для нас літературу.

Мої громадяни дуже зраділи, почувши від мене таку вість – значить, не ми самі стоїмо коло тої справи – а гуртом усе ліпше робити. Виникло і зрозуміле бажання познайомитися нам із семінаристами. Але звідти не спішили. Я догадувався, що через Комліченка приглядалися до нас, аби не наробити якої біди через можливу нашу необережність. Як виявилося пізніше, то ті побоювання, що до нас не мали слушності, бо ми трималися добре, і за три роки мого перебування в громаді і гімназії нам трапилася лише одна неприємна пригода, з якої ми щасливо вив’язалися; семінаристів же лихо спіткало раніше.

Та про це, на жаль, не маю часу докладно тут розповідати. Досить того, що Комліченко по піврічній нашій спільній “роботі” набрався до мене повного довір’я, і то настільки, що розказав потроху й про самих учасників семінарської громади. По його словах у тій громаді роль, аналогічну моїй, грав семінарист Симон Петлюра. “Людина він здібна, енергійна, а вже ж Українець!.. Там такий гарячий та щирий!.. Почули б ви, як він співає думу про Саву Чалого, просто від сліз удержатися годі!..”

Мені, що сам був переповнений найсентиментальнішою любов’ю до України та її історичних героїв і якому не цілком підходили до вдачі досить пасивні мої два інших товариші по громаді, дуже кортіло якнайскорше зійтися з отим Петлюрою та його товаришами. Але моєму бажанню судилося здійснитися доперва на початку 1902 р. – десь, мабуть, у місяці лютому або на початку березня, як ми з моїми товаришами були вже в сьомій клясі.

Якось Комліченко переказав мені, що семінаристи хотять познайомитися з нами й обговорити наші спільні справи. Я маю підготовити своїх, у призначений день ми зійдемося в місці, яке мені вкаже Комліченко.

Все було приготовлено як слід, і однієї неділі, по службі Божій, Комліченко повів нас трьох просто з церкви на так довго очікуване побачення.

На старому Базарі в Полтаві, недалеко від цвинтаря, був (не знаю, чи є тепер) великий паровий млин Виноградових. Здається, що в той час старий уже помер, і млин та дім при ньому належали його вдові та дітям.

Власне, тут часто збиралися члени семінарської громади, бо між іншим дехто залицявся до панянок Воноградових, а пізніше то й побралися (М. Федоровський).

Так от до хати Виноградових і зайшли ми вчотирьох. Там застали досить веселе товариство: сама господиня, ще не стара й весела жінка, кілька панночок, а між ними душ четверо-п’ятеро семінаристів, яких відразу можна було пізнати по їх манерах та по цивільних убраннях (тоді ще семінаристи не мали уніформи), які вихованці духовних семінарій носили якось особливо, по-своєму.

Комліченко представив нас.

Коли пам’ять мене не зраджує, то серед присутніх були, крім С. Петлюри, ще Гмиря, Федоровський, Шаревський, брат Комліченка – семінарист і ще двоє чи троє, яких тепер уже прізвищ не згадаю.

Мою увагу природно звернув на себе

С. Петлюра, про якого я вже так багато чув.

Невеликий на зріст, з густим волоссям, вже тоді щербатий, він не видався мені за вродливого. Але надзвичайна сила переконання, тверда вдача, а що найголовніше – кипуча енергія, завзяття, з яким він ставився до нашої справи, дуже мені припадали до вподоби. Говорилося найбільше про добування й обмінювання книжками.

“Ми вам постачимо не тільки тутешні видання, а й нелегальні – закордонні будемо постачати, але вимагаємо повної конспірації… Щоб ви ні в якому разі не говорили нікому, звідки ви берете книжки. Бо як попадетеся з ними, то вам уже ніщо не пом
оже, ви мусите дбати про те, щоб і нашій громаді, цілій нашій справі не пошкодити… Так само й ми: щоб з нами не сталося – будьте певні, що вас не видамо…”

Далі мова пішла про способи поширювання нашої пропаганди, головне – поміж учнями інших середніх шкіл у Полтаві.

“У вас у гімназії вже завелося кубло! Того досить, – можна бути спокійним, що скоро його не виведуть…

Ми стоїмо найміцніше, бо семінарія та єпархіяльна школа – це природне кубло українства. Трохи почало ворушитись щось і в дівочій гімназії, а от із реальною школою трудніше. Там панує напрямок загальноросійський. Є гурток самоосвіти, навіть радикальні елементи в ньому, але все те під впливом одного переконаного москаля (Курдюмова). Треба якось і їх збити на нашу путь. Нам, семінаристам, трудніше, а от ви, як ближче стоїте до них по напрямку освіти, може, щось і вчините.

Ми, подбаємо познайомити вас, а ви вже робіть далі самі – ми вам допоможемо, чим буде в наших силах…”

Так мені говорив С. Петлюра. Я цілком пристав на його думку, і незабаром в дійсності вони звели нас із реалістами, хоч великої користі з того не вийшло.

У Виноградових тоді наша нарада тягнулася години дві й була, як то кажуть, цілком “ділова”.

Розійшлися ми дуже задоволені з обох боків. Результатом тої наради було поширення нашої роботи бодай у гімназіях (тоді була одна, пізніше перша – хлоп’яча і одна дівоча “Маріїнська” гімназія в Полтаві). Дальші події в семінарії: відомий “бунт”, в якому, як відомо, С. Петлюра грав провідну роль і за який виключено було з семінарії всіх мною згаданих “громадян”-семінаристів, – заставили їх та й нас бути обережнішими, і спільних зборів ми вже більше не відбували.

Мені особисто довелося ближче зійтися з небіжчиком Гмирею, а С. Петлюра незабаром мусив покинути Полтаву.

Пізніше я його побачив уже в 1917 році восени на засіданні Центральної Ради як секретаря в справах військових. Пригадав йому наше перше побачення в Виноградових. Він дуже зрадів, аж просіяв увесь при тих спогадах.

“А що, чи я вам не казав тоді: як де кубло українське заведеться, то вже його не виведете!.. Із тих кубелець дивіться, яке от тепер кубло розвели!”

В. АНДРІЄВСЬКИЙ.