Учасники автопробігу, повернувшись до Полтави, провели прес-конференцію, під час якої поділилися з журналістами враженнями від побаченого, почутого й пережитого. Ексклюзивне інтерв’ю для “Зорі Полтавщини” дала одна з учасниць автопробігу – журналіст Лариса ГАВРИЛОВА.

– Ларисо Миколаївно, яку мету ставили перед собою учасники автопробігу, вирушаючи в подорож?

– Ідейним організатором нашої подорожі був голова обласної асоціації “Громадянське суспільство” Володимир Степанюк, йому допомагала кандидат філологічних наук, доцент, завкафедрою української літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка Віра Мелешко. Ми не ставили перед собою ніяких політичних завдань, ми прагнули у такий спосіб продемонструвати, що українська нація – єдина, що чи не найголовніший чинник її єднання – геній Тараса Шевченка. У нас була й просвітницька місія, зокрема популяризація творчості Кобзаря за межами України. Це необхідно, бо в багатьох містах, де бував Шевченко, через які провозили труну з його прахом, наприклад, у Дмитровську-Орловську Російської Федерації, про нього майже нічого не знають.

– За яким маршрутом пройшов автопробіг?

– Із Полтави ми вирушили у напрямку Санкт-Петербурга, звідти – на Москву, потім були Батурин, Київ і місце поховання Кобзаря – Чернеча гора. З Канева ми планували їхати на Полтаву, але волею долі опинилися в Черкаській області, на малій батьківщині Шевченка.

– Які у Вас особисто склалися враження від відвідин Шевченківських місць у Санкт-Петербурзі?

– Основні культурно-просвітницькі заходи щодо вшанування пам’яті Тараса Шевченка відбулися саме там. Треба зазначити, що були вони проведені на надзвичайно високому рівні завдяки сприянню голови ради регіональної громадської організації “Українська община Санкт-Петербурга “Славутич” Ігоря Васильовича Петренка, який, до речі, родом із Карлівки. Нас дуже гостинно прийняли у місті на Неві, організували цікаві екскурсії. Особливо теплою і змістовною була творча зустріч “Хоровод дружби” з учнями й педагогами петербурзької школи №595, яка спеціалізується на вивченні слов’янських культур, під час якої учні школи декламували уривки з творів Шевченка. Було приємно чути з вуст російських дітей українську мову. Відбувся обмін подарунками. Зокрема ми подарували школі 47 книжок – за кількістю років, які прожив Тарас Шевченко. Також у Північній Пальмірі мали нагоду поспілкуватися із представниками місцевої творчої й наукової інтелігенції.

Незабутнє враження справили відвідини місця першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі. Уявіть: біля каменя, на якому викарбувані безсмертні слова Кобзаря “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…”, ми зустріли стареньку, згорблену літами жіночку, яка саме поливала квіти на місці Шевченкової могили. Підійшли, познайомилися. З’ясувалося, що все це вона робить із власної ініціативи вже протягом багатьох років на знак пошани до Тараса Шевченка і з любов’ю до України. Жінка розповіла, що звуть її Раїса Комарницька, родом вона із Одеської області, з міста Котовська. Доглядати місце поховання Кобзаря їй допомагають подруга Лідія Оксюта, а також поет українського походження Михайло Савченко. Він спеціально вирощує квіти для оформлення Шевченкової могили. Отакі вони, справжній патріотизм і любов до Батьківщини!

Звичайно, не можна не згадати про відвідини меморіальної майстерні Тараса Шевченка, яка знаходиться в Петербурзькій академії мистецтв. У ній Шевченко творив, і там завершилося його земне життя. Цей музей присвячений у першу чергу його художньому таланту. Про це свідчить й експозиція майстерні – речі домашнього вжитку, а також предмети, пов’язані з його мистецькою діяльністю. Ви знаєте, дуже щемне відчуття – стояти на тому самому місці, де колись стояв геніальний Шевченко, дивитися у вікно, в яке дивився й він. Це те саме, що доторкнутися до пам’яті, в першу чергу – народної. Незабутні враження!

У Санкт-Петербург ми привезли два дубових саджанці. Один із них посадили біля пам’ятника Тарасові Шевченку разом із генеральним консулом України в Санкт-Петербурзі Наталією Прокопович. Вона дуже привітно зустріла нас і супроводжувала протягом усього часу, який ми провели в місті на Неві.

– Як сприймали в українських містах автопробіг останнім шляхом Кобзаря?

– У Києві ми провели захід біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Поетеса Тетяна Домашенко читала свої вірші, член Спілки кобзарів і Спілки художників України, заслужений художник України, лірник-кобзар Іван Новобранець, який був у нашій делегації, співав думи, ми всі разом виконували “Реве та стогне Дніпр широкий…” Кияни, які опинилися на той момент біля монумента, підспівували нам, зокрема до нас приєдналося двоє молодих хлопців – Володимир Демченко та Дмитро Глухенький. Виявилося, вони знімають документальні фільми. Їх настільки зачепила за живе наша акція, що наступного дня вони приєдналися до нас у Каневі, й ми разом зійшли на Чернечу гору…

В Києві ми відвідали церкву Різдва Христового, в якій відспівували Кобзаря, у Батурині було освячено панно-оберіг. На ньому мовою символів зображений шлях страждань Кобзаря. Його передадуть у Шевченківський національний заповідник, де рік тому почалася історія створення оберегу. В Канів його повезе полтавка, громадська діячка Зоя Коваленко, яка вклала в нього найбільше своєї любові й зусиль.

– А які Ваші загальні враження від автопробігу?

– Враження набагато перевершили очікування, дуже трепетні й незабутні. Ми планували пройти останнім скорботним шляхом Великого Кобзаря від Санкт-Петербурга до Канева. Але наша подорож отримала неочікуване й дуже символічне завершення – на малій батьківщині Тараса Григоровича. Ми відвідали його рідні Моринці та Керелівку (нині – Шевченкове), де він народився, де в злидоті й стражданнях минали його дитячі роки. Тобто волею долі ми опинилися не в кінці Шевченкового шляху, а біля самих його витоків…

Такі акції дуже потрібні нам, нині сущим, адже вони допомагають усвідомити, що українська нація вічна й незнищенна. Адже куди б, у які б краї не закидала доля її представників, усюди проростали верба і калина, завжди лунало безсмертне слово Кобзаря.