– Володимире Анатолійовичу, найпершим і, мабуть, найдорожчим подарунком до ювілею стала для Вас премія імені Панаса Мирного, чи не так? Тим більше, що перший крок до неї було зроблено дещо раніше.

– Позаминулого року я одержав Почесну грамоту обласної ради за книгу дитячих віршів “Мамина земля” – так само у день народження Панаса Мирного. Сьогоднішня нагорода для мене – це дуже радісна подія, це творче піднесення, яке надихає на нові здобутки, це сподівання, що у мене ще попереду найкращі твори, які я напишу.

– Наші читачі добре знають Вас як одного з авторів “Зорі Полтавщини”, публіциста. Ваш творчий журналістський запал не згас за нинішніми буденними турботами?

– У мене все починалося із журналістики – з юнкорівської студії при Карлівській районній газеті “Заповіти Ілліча”, де друкувався із сьомого класу, там і перші мої вірші з’явилися, брав участь в обласному конкурсі “Поетична весна”, був його лауреатом. Маю дві книги публіцистики “Україна для мене навіки одна” та “Хороша міна при поганій грі”, куди увійшли статті, що друкувалися у “Президентському віснику”, “Голосі України”, “Урядовому кур’єрі”, в “Зорі Полтавщини”, в газеті “2000” та інших. І дуже гордий тим, що є членом Національної спілки журналістів України.

– Дивно, що Ви не пішли на факультет журналістики, як зазвичай це роблять юнкори і початкуючі поети…

– Мене приваблювала робота в сільському господарстві, манила до себе земля. І юриспруденцією захоплювався, тож вибір золотого медаліста, випускника Карлівської середньої школі № 4, був для багатьох несподіваним – я вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту, став агрономом. Але схильність до поетичної творчості збереглася, пишу, може, по-аматорськи, але для душі, й це завжди допомагало мені стверджуватися, давало змогу заявити про себе, журналістика ще й сприяла у пошуку життєвої позиції. Я ставив питання і шукав на них відповіді, на деякі, може, й досі ще шукаю.

– З чого починався шлях агронома-професіонала?

– Я 28 січня 1983 року отримав диплом, а

1 лютого вже працював агрономом-насіннєвиком у колгоспі “Більшовицька праця”, адже був стипендіатом цього господарства.

– Диплом одержали посеред зими, а не навесні?

– Якраз це дуже логічно для агронома, коли він у передсезоння опановує ситуацію. У мене було два місяці на адаптацію, вже наприкінці березня ми завершили сівбу ранніх зернових, а першого квітня – й цукрових буряків.

– Певне, працювали там недовго – наскільки я знаю, Ви часто змінювали місце роботи?

– У листопаді пішов служити в армію, а коли повернувся, мене призначили головним агрономом, ще через три роки обрали першим секретарем Карлівського райкому комсомолу, був заступником начальника районного управління сільського господарства, заступником голови районної державної адміністрації, головою Диканської райдержадміністрації, начальником обласного управління сільського господарства. П’ять років працював головою Карлівської райдержадміністрації, був депутатом обласної та районних рад. А ще працював генеральним директором сільгосптовариства “Прогрес”, начальником районного управління газового господарства, потім – заступником генерального директора товариства “Докучаєвські чорноземи” – і садок устиг посадити там, на землях Варварівської сільської ради. Якраз півроку тому мене обрали міським головою Карлівки.

– Такі часті переміщення не заважали у пошуках себе чи, може, навпаки, сприяли?

– Так складалося в житті, так доля вела… На комсомольську роботу пішов, бо мав потяг до неї, був активним і в школі, і в армії, очолював комсомольські організації. Коли запропонували посаду рангом вище – погодився, бо відчував, що зможу. Тривало кар’єрне зростання, була змога перевірити власні сили. До речі, держава лише вигравала б від того, якби найкращі керівники, державні службовці мали змогу кар’єрного росту, як, наприклад, у Франції. Нині у нас цю справу зведено майже нанівець.

– Щось було здійснене вагоме, помітне в минулі роки на різних посадах?

– Оглядаючись на пройдений шлях, можу сказати, що я не просто просиджував певний час на конкретному місці, гордився просуванням уперед, а намагався скрізь залишити по собі конкретні справи. Наприклад, у Карлівці було збудовано відділення інфекційної лікарні, одне з кращих в області, там нині й машівчани лікуються. І блок реанімації, де врятовано уже більше двохсот життів. І дороги збудовано, і міні-котельні у школах, у центральній районній лікарні. В Диканьці ми розчистили оглядові майданчики в чудовому Бузковому гаю і сам гай звільнили від зарослів, лише кленків десятки “КамАЗів” вивезли. І все це не я сам робив, звісно, а люди, яких ми організували і котрі охоче відгукнулися, хоча часто можна почути, які вони у нас пасивні. Я переконався: якщо йти до людей, не обіцяти їм повітряних замків, а щиро говорити з ними про проблеми, вони відгукуються.

– Тож можна стверджувати, що на посаду міського голови Карлівки Ви прийшли із вагомим досвідом. Але, мабуть же, Вам дісталося господарство з відомим набором проблем: діряві дахи, труби, що “рвуться”, неремонтовані роками будинки…

– На превеликий жаль, це типова картина нашого середньостатистичного містечка. Дахи, які протікають, труби, з яких витікає до 50 відсотків води, тепло, яке втрачається через пориви труб. Через популізм, який у нас процвітає, ми людей привчили, з одного боку, до споживацьких позицій, а з другого – по суті поховали, хоч це й грубо звучить, наше житлово-комунальне господарство. Треба надзвичайно багато попрацювати, здійснити низку дуже болісних процедур для його налагодження. І – навчитися говорити правду, а не роздавати солодкі пігулки і показувати себе борцями за краще майбутнє наших людей. Ми, як і всі, поклали “під ялинку” бюджет, команда у нас склалася розважлива, і вже прийняли непопулярне рішення – про підвищення тарифів на квартирну плату, розрахували її побудинково. Що тут почалося… Набили перші гулі, бо ця процедура не прописана, один закон суперечить іншому, отримали пр
отест прокурора на це рішення сесії і подолали цей протест… А скільки мітингів проведено тими, хто скористався можливістю “пропіаритися” на цій справі. Втім, сьогодні я вже бачу, що й того підвищення недостатньо. Та, за великим рахунком, 90, а може, й 95 відсотків карлівчан зрозуміли необхідність цих заходів, бо, щоб отримати якісні послуги, за них треба заплатити. І без вкладання величезних державних коштів у комунальну сферу всі нововведення залишаться красивими розмовами.

– Як Ви ставитеся до створення об'єднань співвласників багатоквартирних будинків та ліквідації ЖЕКів?

– Тут не може бути єдиного підходу, адже будинки мають різний вік, різний рівень зношеності комунальних мереж. Ми заявили про те, що передача будинку до ОСББ здійснюється після його капітального ремонту, але ж цього не робимо, бо кошти на ремонт не виділяються. А є будинки, де живуть лише пенсіонери. Хто з них візьме на себе обов’язки голови об’єднання? Ми нині в пошуку, не спішимо робити наступні кроки. Тут потрібна системна, виважена, розумна реформа, це замкнене коло треба розривати сміливими рішеннями, і це робота не одного року. Замість ЖЕКів потрібно створити спеціальну структуру, діяльність якої буде спрямована виключно на обслуговування комунальної сфери. Нехай навіть ця структура буде приватною.

– Які ще проблеми найдошкульніші?

– Всі вони пов’язані з критичним фінансовим станом місцевих бюджетів. Я бачу і знаю, що треба зробити, але у мене банально не вистачає на це коштів у міському бюджеті. Наприклад, треба засипати яму посеред дороги, бо навіть “швидка” не може проїхати по одній із вулиць. А коштів на це немає, бо минулого року податок із транспортних засобів мої попередники вклали у поточний ремонт доріг, а цього року за п’ять місяців із акцизного збору ми ні копійки не одержали. Вихід – шукати гроші обхідними шляхами. За перший квартал маємо перевиконання бюджету, але ці кошти зможемо використати лише у другому півріччі, нині все завмерло. Уклали договори із кількома підприємницькими структурами, щоб вони працювали в борг. І виходить, що я порушую фінансову дисципліну, але як бути – нічого не робити й чекати коштів? Я ж не скажу людям, що яму на їхній вулиці засипемо через два місяці…

– І таких “ям”, певне ж, багато?..

– На жаль, дуже багато. А робота міського голови – це, передусім, “комуналка”, освітлення – у нашому місті уже вдвічі більше освітлених вулиць, ніж тоді, коли я його прийняв… І всілякі “бої місцевого значення” – десь дахи ремонтуємо, десь сходи. Щодо глобальних справ, то планів дуже багато. Є надія на гранти, які сподіваємося виграти. Але за ситуації, коли бюджет формується згори вниз, а не знизу вгору, ми ще довго залишатимемося в такому стані, не одержуючи задоволення від того, що робимо.

– Якби була така можливість, що в ідеалі Ви хотіли б змінити в Карлівці, якою бачите її в майбутньому?

– В ідеалі замінив би й оптимізував водопровідну систему, яка зношена, поставив би станцію з очистки води від фтору, заліза й інших домішок, щоб воду карлівчани пили корисну для здоров’я, закільцював би лінії тепломереж, обладнав би парк для відпочинку…

– Місто-сад, одне слово!

– Місто-сад. Відремонтував би дороги, зробив би повноцінне освітлення. Що потрібно людям? Щоб вода була, щоб сміття вивозилося й було чисто. Можу похвалитися: ми дуже багато зробили для чистоти в місті. До 90-річчя Георгія Берегового “вилизали” все до пилинки, і роботи тривають.

– Так, у міського голови є конкретне коло завдань, і він не повинен займатися політичною діяльністю. Ви згодні?

– Міський голова може мати певні політичні вподобання, але якщо вони стають визначальними в його роботі, то все летить шкереберть. В ідеалі мер має бути аполітичним.

– Ви належите до якої політичної сили?

– Я – голова громадянського руху “Нова Україна”, який співпрацює з партією “Нова політика”. Під її прапорами висувався на міського голову, бо ж біда у нашій державі ще і в тому, що людина, не маючи мандата якоїсь політичної сили, не має права балотуватися будь-куди. Це неправильно.

– Найбільша підтримка для Вас – сім’я?

– Безперечно. Це – справжній тил. Із дружиною Людмилою ми сиділи за однією партою, вона вже десять років очолює відділ освіти райдержадміністрації. Донька Марина працює в міській податковій інспекції у Полтаві, а син Сергій – приватний підприємець, директор фермерського господарства “Житниця”, власне, шукає себе. До речі, мої діти також закінчили Полтавський сільгоспінститут.

– Вільний час, зрозуміло, віддаєте творчості. Але, мабуть, не тільки творчості?

– Вільного часу буває небагато, але справді люблю над чимось поміркувати, щось написати. До речі, видав ще й книгу гуморесок – “Березова каша з перцем”. А ще люблю біля ставочка посидіти, карасика впіймати, із друзями поспілкуватися, походити по лісу, по полю, подивитися, як пшениця колоситься, яблуньки ростуть. Це надихає, знімає стреси.

– Що для Вас найголовніше в житті?

– Найголовніше – це той слід, який ти залишиш по собі. На душі тривожно, але коли знаєш, що по собі щось залишаєш, значить, життя прожите правильно. Є що згадати, є що побачити – із того, що зроблено за твоєю безпосередньою участю. Значить, усе недаремно…

– Володимире Анатолійовичу, в день народження колектив “Зорі Полтавщини” разом із нашими читачами щиро вітає Вас із ювілеєм. Нехай ще багато літ радують Вас урожаї на життєвій ниві, козацького здоров’я на нові здобутки зичимо Вам!

– Дякую.