Павло Потоцький народився 12 грудня 1857 року в селі Просяниківці Кобеляцького повіту, що на Полтавщині, й походив зі старовинного козацького роду, який не мав нічого спільного з польською родиною графів Потоцьких. Його прадід і дід були старшинами Полтавського полку. Батько Платон Олександрович служив суддею Кобеляцького повітового суду. Йому належали кілька маєтків, зокрема в селі Потоки біля Кобеляк, звідки і походить прізвище – Потоцькі. Мати Ганна Петрівна від природи мала неабиякий хист до народної медицини, залюбки лікувала всіх бажаючих не лише з Просяниківки, а й із довколишніх сіл.

У родині дотримувалися козацьких традицій. Павло був найменшим із братів, за їхнім прикладом вступив до Петровської полтавської військової гімназії (кадетського корпусу). Потім продовжив навчання на математичному відділенні Михайлівського артилерійського училища в Петербурзі та в Артилерійській академії. Брав участь у трьох війнах: турецькій – 1877–1878 рр., японській – 1904–1905 рр. і Першій світовій – 1914–1917 рр. На службі Павло Платонович захопився батальним живописом, дослідженням воєнної історії Росії. Він стає консультантом низки наукових установ, створює військові музеї, коментує архівні документи. Серед творчих планів Потоцького було створення загального Військово-історичного музею. Він розробляв теорію музейної справи, принципів формування та збереження музейних фондів.

Одночасно він бере активну участь у Петербурзькому товаристві дослідників української писемності й мови, починає збирати колекцію старожитностей, а згодом – книжки та документи з української історії. Палко закоханий в історію України, Павло Потоцький мріяв про відтворення минувшини в усіх видах мистецтва: малярстві, скульптурі, поезії, театрі, кіно. Майже всі фільми з українського життя, що пізніше з’явилися в Радянській Україні, спиралися на матеріали, зібрані П.Потоцьким.

Найбільшу частину колекції подвижника складала бібліотека, яка збиралася по букіністичних крамницях усієї Європи, приватних бібліотеках. Там були книжки з бібліотеки Т.Шевченка з автографами Кобзаря, унікальні атласи, альбоми, портрети гетьманів і військових діячів, так звані народні картини, ікони. Цінною була й рукописна частина колекції, яка містила книги 12 ст., «Опис України» Боплана, універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи, список «Прав, по которым судится малороссийский народ», рукопис історії Бантиша-Каменського, актові матеріали, листи, родинні архіви, зокрема й предків Потоцького. З раритетних документів колекції слід згадати європейські видання 17–18 сторіч, що висвітлюють історію, економіку та право України, велику добірку мемуарів з історії України, збірку краєвидів міст, матеріали з української генеалогії, запорозькі та козацькі клейноди, меморіальні речі Т.Г.Шевченка. Унікальна колекція, за задумом Потоцького, мала стати основою Історико-побутового музею на Полтавщині.

 Більшовицький переворот повністю перекреслив усі ці плани. На початку 1918 року Потоцького заарештовують як генерала царської армії. І тільки завдяки клопотанню голови Комісії з реєстрації української старовини в Петрограді В.Щавинського, який звернувся за допомогою до міністра уряду УНР Д.Дорошенка, його було звільнено з в’язниці. Залишившись без засобів до існування (все майно і заощадження було віддано новій владі: помістя на Полтавщині, капітал в Державному банку, будинок дружини в Ленінграді тощо), він непокоївся лише долею колекції і прагнув перевезти її до Києва для передання в дар Україні. Після тривалих переговорів щодо умов і взаємних обов’язків сторін 28 квітня 1926 року було підписано договір між Потоцьким і Наркомосвітою, згідно з яким на основі колекції створювався «Музей України. Збірка П.П.Потоцького» та надавалося приміщення в Музейному містечку на території Києво-Печерської лаври.

«Музей України. Збірка П.П.Потоцького» від часу прибуття в Україну набув величезної популярності. Книжка почесних відвідувачів музею зарясніла тисячами схвальних відгуків, зроблених видатними політичними діячами світу, представниками світової преси, знаними митцями.

На початку 1930-х років життя в Україні стало жахливим. Закінчувалася колективізація, українське село виморювали голодом. 1932 рік розпочався погромом українських музеїв. В червні 1933-го була направлена комісія для обстеження Всеукраїнського музейного містечка. За підсумками її роботи Музей України було закрито для масового огляду. А 21 січня 1934 року вийшов наказ наркома освіти про «скасування договору НКО з громадянином П.Потоцьким від 28.04.1926 року, зважаючи на явно протирадянський характер цього договору».

Згодом відбулася хвиля арештів. Заарештували організатора музейної справи в Україні М.Рудинського, історика В.Грекова, поета і засновника запорізького музею «Дніпрельстан» М.Філянського та інших. 1935 року було реорганізовано Всеукраїнський історичний музей Т.Шевченка і утворено Київський центральний історичний музей. Новоствореному музею було підпорядковано й колекцію Потоцького. Та невдовзі колекцію розділили і передали в різні музеї. Дослідник спадщини П.Потоцького М.Пасічник наводить уривок з листа колекціонера на ім’я Сталіна, написаний у серпні 1937 року. В  ньому Павло Платонович протестує: «Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування, не знає й не може знати його значущості». Відповідь не забарилася. На захист ще вчора одіозного генерала встала «істина в останній інстанції” – московська газета «Правда». Але це не врятувало колекцію. Павло Потоцький почувався абсолютно безпорадним, щодня чекав кінця.

 24 липня 1938 року його заарештували. Павла Платоновича звинувачували в належності до «антисоветской военно-повстанческой офицерской организации «РОВС». Майно його музею було конфісковане, безцінні набутки 40-літньої праці подвижника було знищено. Нелюдськими методами чекісти змусили старого генерала “зізнатися” у контрреволюційній діяльності. Вироку по справі він не дочекався. За офіційним повідомленням, Потоцький помер у лікарняній в’язниці від паралічу серця. Та документи стверджують, що насправді видатний колекціонер помер після побоїв під брамою Лук’янівської тюрми.

Павло Потоцький ніколи не займався політичною діяльністю. Однак українське відродження ставив за мету свого життя. Тож у Міжнародний день музеїв належно вшануймо щирого патріота нашої землі.