Іван Момот,
голова обласної ради:

– У калейдоскопі багатьох свят календаря День Перемоги, я глибоко переконаний, завжди буде особливим святом. Воно – не вигадане штучно, не є простим втіленням традицій, а завойоване, вистраждане і здобуте народом у найстрашнішій та найжорстокішій із воєн XX століття. Цей день стосується кожної сім’ї Полтавщини, кожної родини в нашій країні чи в будь­якій пострадянській.

З моєї сім’ї на Великій Вітчизняній ­війні загинули по маминій лінії два дядьки – Іван і Григорій. Обидва – молоді хлопці, які не встигли ні пожити, ні полюбити. Один – зник безвісти, інший – похований у братській могилі.

По батьковій лінії загинув мій дід, Яків Іванович Момот. Хоча він уже був і непризовного віку, але в 1943 році його мобілізували. Загинув від кулі німецького снайпера в Німеччині, там і похований.

Батько моєї дружини, Олексій Романович Тимо­щук, воював на Кавказі, потрапив у полон, а потім – у концентраційний табір. Як тільки радянські війська його звільнили, він приєднався до діючої армії і до останнього дня війни був на фронті. Зовсім молодим загинув на самому початку війни дядько дружини, Володимир.

Важкими були і повоєнні роки, коли відбудовувати зруйноване господарство довелося нашим бабусям і дідусям, матерям і батькам.

66 років ми живемо під мирним небом – це заслуга радянського воїна­визволителя. Те, що Україна відбулася як незалежна держава, мабуть, це теж можливість, реалізована завдяки життю на власній землі й у своїй державі, а не під гнітом окупації.

Ратний подвиг у Великій Вітчизняній війні повинен служити для всіх нас прикладом відданості, любові до своєї батьківщини, він гідний наслідування.

– Моїй сім’ї Велика Вітчизняна принесла втрату близьких і рідних людей. На війні загинули два моїх рідних дядька. Мій батько, Михайло Максимович Титаренко, повернувся з війни без ноги інвалідом першої групи. Він був зв’язківцем і отримав важке поранення у боях за Харківщину під Богодуховом. Рани нагадували про себе весь час, тому на плечі моєї мами, Ганни Сергіївни, лягли всі труднощі повоєнного сільського життя, велика частка чоловічої роботи по господарству. Тато прожив дуже мало і помер у 49 років.

Дідові по маминій лінії, Сергію Дем’яновичу Яремченку, на долю випало аж дві війни – фінська і Велика Вітчизняна. Обидві він пройшов із честю, отримавши важкі поранення.

Тому для мене особисто День Перемоги – це, по­перше, подвиг наших воїнів. Для того, щоб вистояти у двобої з ворогом і перемогти його у такій тривалій і важкій війні, потрібні були особлива звитяга, терпіння, бажання звільнити свою землю від чужинців і велика віра.

– Як і кожну родину, Велика Вітчизняна не оминула й нашу сім’ю. Батько був на фронті з перших днів та завершив війну в Румунії, звідки повернувся хоч і кілька разів пораненим та контуженим, проте живим. А от мій дядько, менший батьків брат, загинув. Для його трьох діточок став батьком наш тато.

День Перемоги – це велике всенародне свято. Я навіть не можу собі уявити, що було б, якби тоді Перемогу не було здобуто. Ми горді за наш радянський народ, за виявлений ним інтернаціональний патріотизм, підхоплений згодом і країнами Європи. Неоціненними є ратний подвиг наших ветеранів на фронтах і трудова звитяга в тилу, партизанський рух, чого Гітлер взагалі не очікував. Низько вклоняюся Героям Великої Перемоги!

– Наша сім’я, як і кожна родина, принесла на вівтар Перемоги свою частку звитяги. Обидва моїх дідусі були на війні з перших її днів. Дід по батьковій лінії зустрів Перемогу в Празі, воював у Монголії, а три його рідних брати загинули. Дід по маминій лінії отримав на фронті важкі поранення, інвалід першої групи. Обох дідів відзначено бойовими нагородами, і прожили вони довге життя. Дитинство моїх батьків припало на лихоліття окупації Полтавщини.

День Перемоги – це одне з найголовніших свят мого життя, бо про те, якою ціною вона здобувалася, знаю з розповідей очевидців і безпосередніх учасників тих подій – моїх рідних. Бажаю ветеранам Великої Вітчизняної війни щастя, здоров’я, оптимізму. Запевняю, що ми завжди будемо пам’ятати і шанувати безсмертний подвиг наших героїв­визволителів.

– На мій превеликий жаль, Велика ­Вітчизняна війна позначилася на нашій сім’ї таким чином, що мені не довелося знати жодного зі своїх дідів. Мамин тато був командиром артилерійської гармати й загинув у 1943 році. Дідусь по лінії батька служив у СМЕРШі, демобілізувався після поранень у 1944­му, помер від ран. Батько мого чоловіка отримав три поранення, інвалід війни, має нагороди. Разом із тим відлуння тієї війни торкнулося і безпосередньо моєї родини. Мій чоловік нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю за розмінування вибухонебезпечних предметів часів Великої Вітчизняної війни. Також він є учасником бойових дій під час збройного конфлікту на території Анголи, де у той час працювала і я.

День Перемоги для мене – це не лише величне свято, це, перш за все, День Пам’яті, віри у майбуття, запорука того, що таке кровопролиття не повториться більше ніколи.

– Під час Великої Вітчизняної війни воювали із загарбниками мій дід по батькові Василь Леонідович Степовий, який був партизаном у лісах Білорусії й загинув у 1943 році, та мамина рідна сестра – Катерина Наумівна Демченко, яка зв’язківцем пройшла від Дніпра до Берліна, отримавши багато бойових нагород. Мама допомагала доглядати за пораненими у шпиталі Глобиного.

Свято Великої Перемоги для мене – це, перш за все, героїчна історія мого народу, моєї Батьківщини, творців якої шанують усі повоєнні покоління. У Глобинському районі дуже добре організована пошукова робота, ми горді з того, що 12 наших земляків у роки війни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Наші діти, й зокрема обидві мої доньки, привчені впорядковувати місця воєнних поховань, обеліски.

– На початок Великої Вітчизняної війни мамин тато, мій дід Іларіон, мав уже непризовний вік, проте здобував Перемогу в партизанських загонах на Вінниччині, а дід по батьковій лінії, Іван Федосійович, пройшов і Карело­фінську, й Велику Ві
тчизняну війни. Мій батько, пройшовши усю війну, ще три роки виконував спеціальні завдання командування, лише після того повернувся до рідної домівки.

За своє життя найбільше запам’яталася мені 25-та річниця Великої Перемоги, яку тоді вперше відзначили потужним масовим святом. Нині ж для мене цей день зі сльозами на очах є насамперед святом Вдячності усім, хто поліг на полі брані, усім, хто вижив у ім’я прийдешніх поколінь. Це свято пам’яті й відповідальності за наповнення реальним змістом історичного вислову “Ніхто не забутий і ніщо не забуто!”

Бажаю нашим сивочолим ветеранам, їхнім гідним нащадкам миру, добра і злагоди!