Нині Наталія Асташова-Бабенко продовжує натхненно працювати з юними талантами при Полтавському міському центрі позашкільної освіти, вести секцію МАН із мистецтвознавства і краєзнавства, викладати кераміку в школі №2. А ще, як звичайна мама, – радіти успіхам доньки та зятя у видавничій царині, як кожна бабуся маленького онука – щасливо вислуховувати вдавані Максимкові нарікання, що ось знову напекла для нього млинців. Малий дає бабусі “уроки” гри на піаніно: тут же головне – правильно тримати пальці(!), а млинці пахнуть на весь будинок – такі великі, справжні, як сонячне коло, що його бачили в них наші предки…

Про що ця жінка мріє, коли за вікнами густішають фарби сутінків?.. Щоб усе якомога довше тривало саме так, як є: вони сідають із чоловіком, художником Віктором Савелійовичем Бабенком, вечеряти й щиро, неквапно розповідають одне одному, як минув день… А у їхньому садку сумує за своїм білим вбранням абрикоса – цієї весни вона дізналася, що таке першоцвіт, і з кожним днем усе вищими стають кущики квітів. Дрімає вівчарка Дінка, сторожко крадеться сонною тишею кицька… Життя дихає й надихає. Наталія Євгенівна впевнена, що за все, подароване людині світом, потрібно йому віддячити – щедрістю душі.

…Вона тільки здається крихітною – фігурка північної жінки з немовлям на руках займає не більш ніж півдолоні Наталії Євгенівни. Та насправді вміщених у ній почуттів не менше, ніж у бездонному материнському серці. Розмір готового виробу, використаний у процесі роботи матеріал та навіть наскрізні культурологічні мотиви (цього разу саамські, котрі кличуть у вічно сніжні краї евенків) – все видиме розповідає переважно про форму твору. Про те, за рахунок чого автор вихлюпнув на поверхню розсіяні по лабіринтах підсвідомості прообрази своїх іще не народжених думок. Завершений виріб – це відповідь на те запитання, яке тільки виношується, воно ще не закуте в слова, але вже живе в передчуттях…

“Я і моя донька Світланка”, – Асташова-Бабенко представляє мені саамську матір. Це одна з найперших і найулюбленіших робіт керамістки. Північна жінка народилася у її руках понад двадцять років тому – за один затишний домашній вечір, зі шматочка глини, що залишився у чоловіка після виконання чергового замовлення. Цей благодатний матеріал полонив тоді її своєю теплою, животворчою мовою. І виявився таким природним і доречним у жіночих руках, що знову прагнули колисати, сповивати, бавити…

– То справжні моменти щастя, коли я ліплю. Здавалось би, що таке глина? Шматочок землі. Але ж у тому і є її безмежна сила – художня та навіть лікувальна… У Ветхому Заповіті можна прочитати, що людина жила по 500 і більше років. Неймовірно? Можливо, так воно й було, адже домівкою їй слугував живий – глиняний – будиночок.

…“Ліпити – значить, шукати відповідь”, – як знову не згадати ці слова Наталії Євгенівни, роздивляючись іще одну з найцінніших її робіт – напівжінки, напівпташки.

– Надто важкі крила, тому й не вдається злетіти…

От і маєш чи то творче, чи то життєве пояснення. Але образи, які підказує глина, завжди такі несподівані, що нерідко викликають не тільки подив, а й щиру усмішку. Наприклад, цикл робіт, присвячених друзям Асташової-Бабенко, називається “Анімалістика і людина”, адже його герої – косуля Ірина, равлик Олена, лев Володя… А поміж ними – й сама керамістка з маленьким онуком Максимком: милі, добрі… дракончики. Тож до яких там друзям образ, коли творча думка аж настільки непередбачувана!

Що ж до циклу, який Наталія Євгенівна вважає своїм досягненням, то це тема для найсерйозніших розмірковувань. Передісторія його появи добре вгадується вже з кількох автобіографічних штришків. Свого часу після закінчення Полтавського інженерно-будівельного інституту, архітектор за освітою, вона три роки відпрацювала за розподілом у древньому Муромі (Владимирська область Росії). Саме за її проектом було виготовлено в’їзний знак до цього міста – фрагмент мурованої стіни, щит, слов’янські літери… З новою силою тоді заговорив у ній не тільки фаховий, а й спадковий інтерес до минувшини: мама Наталії Євгенівни – історик. І вабило ж, попри молодість, до найсвятішого – у реставрацію, у величні стіни монастирів… Не збулось. Але хто знає напевно, можливо, так і потрібно було саме заради того, щоб через багато років Наталія Євгенівна прийшла до храму не архітектором, а вірянкою, щоб створила нарешті свій, власний, “Богородицький” цикл…

Її життя поза родинним колом тримається на трьох китах. Глина й історія – це два наступних. Ну а найперший… У майстерні не змовкає дитячий гомін. Учні чаклують над своїми котиками, рибками, козачками. І Наталія Євгенівна готова розповісти мені про кожного юного майстра. Не сумніваюся, вона переконана, що написати про неї, не згадавши їх, – це виліпити лише форму твору. А як же зміст?

– Є діти-ювеліри, а є фантазери. Найкращими керамістами стають перші, другі – більше художники…

Прізвища, творчі роботи, смішні й зворушливі історії – цей “перший кит” несе нашу розмову в безкінечний океан того творчого простору, який Асташова-Бабенко відкриває своїм гуртківцям. На їхньому спільному рахунку – вже вісім виставок.

…Все, що до сьогодні вдалось створити Наталії Євгенівні, все, чому вона зуміла навчити, колись почалось із думки про любов до Полтави – повернувшись із Мурома, їй так хотілося віддячити рідному місту за його неперевершену красу й вічне тепло. Щоб не тільки жадібно вбирати їх, а й віддавати зі всією щедрістю душі. А це, напевно, і є єдино можливий шлях відчути творчу рівновагу й впевнено йти вперед.