Народився Микола Хоменко 11 травня 1956 року в селі Нижні Рівні Чутівського району. Батьки, Лідія Павлівна і Олексій Сергійович, працювали у колгоспі. Автомобілістів у родині не було, але юного Миколу вабила романтика доріг. Закінчив водійські курси в ДТСААФ, в армії теж шоферував, возив на машині командира. Служив у Москві, де великий рух транспорту, затори, безліч перехресть. Така практика й допомогла стати справжнім професіоналом.

– Ця професія завжди мені подобалася, з дитинства хотів бути автомобілістом. Тож можна сказати, що моя мрія збулася, – посміхається Микола Олексійович.

Після армії Микола Хоменко повернувся в Чутове, влаштувався водієм у місцевий лісорозсадник. Потім була робота, знову ж таки шоферська, у Полтаві, на автобазі облвиконкому. Працюючи вже в “Полтавагазі”, пройшов не одну сходинку професійного зростання. Автопарк підприємства нині налічує понад 420 одиниць транспорту.

– У чому полягає робота головного механіка і керівника такої великої транспортної служби?

– Насамперед – у забезпеченні безаварійного обслуговування газопроводів і оперативному усуненні аварійних ситуацій, прокладенні газопроводів тощо.

– Тобто Ви відповідаєте за всі механізми у такій складній структурі?

– Так, за усі механізми. У нас є автокрани, екскаватори, вантажівки, легковики, машини, на яких їздять бригади. Потрібно виїздити на аварійні виклики, обслуговувати служби газифікації, хімзахисту тощо. Система газопостачання дуже розгалужена, має різні напрямки.

– І Вам треба знати, де знаходяться машина чи агрегат кожної хвилини, спрямувати, організувати роботу…

– Робочий день у мене починається о пів на сьому ранку і – допізна. Усе постійно під контролем – хто куди їде і коли приїде…

Під час газифікації сіл, при аварійних ситуаціях транспортникам доводиться працювати і вночі. Отже, треба бути постійно на зв’язку, вміти швидко приймати рішення. Неспокійна вдача привела Миколу Хоменка і на громадську роботу. Ще працюючи на автобазі, став там головою профкому. Доводилося вирішувати різні питання – побутові, житлові, виробничі. Постійний пошук відповідей на запитання колег, прагнення допомогти, підказати, реагування на запити, скарги, заяви стали його певним життєвим багажем. Профспілкова робота схожа на депутатську, говорить він. Вперше Микола Олексійович отримав депутатський мандат у 22 роки, коли земляки обрали депутатом селищної ради. Відтоді Чутівський район для нього – не лише рідний край, а й виборчий округ.

– Головою правління ВАТ “Полтавагаз”, коли я там уже працював, був прекрасний керівник і щира людина Іван Четверіков, який став і народним депутатом, – каже Микола Хоменко. – Працюючи його помічником-консультантом, я постійно вникав у роботу депутатів вищого рангу. Тоді в Карлівському, Чутівському, Кобеляцькому, Новосанжарському, Машівському районах, у його окрузі, багато робилося добрих справ – розвивалася соціальна сфера, відбувалася газифікація, допомагали соціально незахищеним людям. Іван Антонович користувався величезним авторитетом у народі. Коли він помер, депутатом у цьому окрузі став його племінник і продовжувач справи Олексій Лелюк. Ми разом продовжували розпочату роботу. В 2010 році на виборах до обласної ради по мажоритарному округу було 8 кандидатів. Але люди довірили мені представляти їхні інтереси в обласній раді. Я розумію, що це певний аванс, кредит довіри, який треба виправдати.

– З якою програмою, якими планами, пропозиціями Ви ідете до людей, своїх земляків-чутівців?

– Вважаю, що люди на селі повинні жити краще, ніж живуть зараз. Вони на це заслуговують своєю постійною важкою працею з ранку до вечора біля худоби,  на полях. Пенсії, рівень життя у них мають бути вищі. Ми разом із народним депутатом Олексієм Лелюком намагаємось допомогти. За зверненнями виборців робимо проекти, газифікуємо ФАПи, дитсадки в селах, щоб хворим людям і дітям було тепло. Зокрема це стосується села Чапаєве Чутівського району. Таке завдання ставлять перед нами люди, і воно буде виконане. Реконструкція і благоустрій дитсадка в Коханівці Артемівської сільської ради, проведення підвідного газопроводу і власне газифікація сіл Іскрівки, Жовтневого, Шевченкового, забезпечення безперебійної роботи водогону села Черняківки – це наші плани і праця заради втілення їх у життя.

– Миколо Олексійовичу, Ви працюєте у постійній комісії облради з питань будівництва, транспорту та зв’язку. Які питання ініціюєте?

– Ми вносимо на розгляд, зокрема, питання ремонту доріг, містків і мостів через річки. Я ініціюю освітлення сільських вулиць, по яких ходять і їздять люди, оновлення містка у Фльорівці, курсування автобусів між селами, ремонт сільських доріг, бо дорога для села – артерія життя.

– З дорогами пов’язана і Ваша доля. Які випадки, дорожні враження найбільше запам’яталися?

– Свого часу я працював у Групі радянських військ у Німеччині. Це і є, мабуть, найбільше враження, бо пройшло чимало років, а я все пам’ятаю. Побачив, як там люди живуть. Вразили дороги – рівні, хороші, доглянуті, – порядок і благоустрій. Хочу, щоб хоч частину того благоустрою перенести в Україну, на Полтавщину, зробити і у нас такі дороги, тому й порушую ці питання як депутат. Стан автомобільних доріг на Полтавщині оцінюю негативно. Я керую автотранспортною службою і на собі відчуваю, і наші водії відчувають, коли транспорт виходить із ладу через ями і розбиті ділянки.

– Автомобілі, мабуть, – не лише Ваше покликання в житті, а й захоплення? Яка у Вас машина?

– Так, машини люблю, це мої і професія, і хобі. Завжди дивлюся автомобільні журнали, телепрограми. Маю ВАЗ-2105. Вважаю, що це – кращий варіант для наших доріг, і самому полагодити можна, і запчастини легше знайти.

– Які ще захоплення маєте?

– Люблю спорт. Граю у футбольній команді “Полтавагаз” на чемпіонаті міста. Вболіваю за чутівську команду “Вікторія”. На вищому рівні – за “Ворсклу”. Маю власну пасіку, займаюс
я бджільництвом, люблю поспостерігати за бджілками-трудівницями.

– Хотіли, щоб і Ваші діти обрали транспортні професії?

– Вони обрали інші спеціальності. Я свого часу закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут за спеціальністю “інженер-механік”. Дружина і діти – не “технарі”. Син у мене – юрист, дочка – студентка технічного університету, фінансист.

– Ви досягли віку “відмінника” – 55. Що для Вас означає ця дата?

– Маю життєвий і професійний досвід, можу спрямувати це на користь людям. Тому й займаюся громадською, депутатською діяльністю. Хочу побажати своїм виборцям, усім полтавцям здоров’я і добробуту, щоб працювали соціальні програми, щоб зміцнювалася економіка держави, а не збільшувався пенсійний вік. Живемо з надією, що стане краще.