Заповітні слова у найвищому значенні

Володимира Шовкошитного часто запитують, хто ж він насправді – письменник, політик, політолог? Не приховує: до подібних чи то цікавості, чи то тонкого закиду вже звик і не втомлюється розповідати, що доля подарувала йому набагато ширший світ захоплень. Перша професія Шовкошитного – геофізик, друга – енергетик-електрик, третя – енергетик-атомник, четверта – літератор, п’ята – політолог. Втім, уже чверть століття саме письменницька праця якщо і не домінує над усім іншим, то йде безвідривно поруч. Володимир Шовкошитний – автор десяти книг поезій та прози, текстів до трьох пісенних альбомів, сценаріїв до документальних фільмів.

Великим щастям він називає свою участь у творенні нашої державності, написані ним рядки є і в Декларації про державний суверенітет України, і в Акті проголошення незалежності України, і в Конституції України. Володимир Шовкошитний був народним депутатом України першого скликання, але не приховує, що не став би політиком, якби народився у вільній державі. Йому більше до снаги шліфувати художнє слово. Та склалося так, що право на повноголосність його, національного, ще треба було відстояти.

 1989 року Володимир Шовкошитний був організатором перепоховання Василя Стуса та інших замордованих у радянських таборах поборників української незалежності. Зізнається, що досі не йде йому з пам’яті той сірий, розчавлений пізньою осінню, день. За календарем він мав назву “17 листопада”, втім, за подією, що повинна була звершитися, його хотілося наректи великою прощею українства. Чотири роки й два місяці спливло вже на той час від смерті Стуса. Живим поета Володимир Шовкошитний ніколи не бачив. Але запевняє, що те, що відкрилося його очам під час перепоховання (коли рештки належало перекласти з дерев’яної домовини в цинкову), не мало нічого спільного зі звичайними наслідками тління. Він бачив тоді Стуса таким, яким він дивиться сьогодні на нас із численних світлин, іще не здогадуючись про свою мученицьку смерть… Для Володимира Федоровича це було відчуття майже фізичного дотику до чогось надзвичайного, незбагненного – ніби до самої тієї жертви, яку Василь Стус усвідомлено приніс Україні.

– Я знаю, що таке жити, творити в постійній колотнечі відстоювання права бути самим собою на своїй власній землі. Цивілізовані європейські народи цей етап пройшли, а у нас, на жаль, так сталося, що лише наприкінці ХХ століття, із шостої спроби, вдалося відновити свою незалежність. Я не згоден із тими, хто говорить, що Україна прийшла до цього 1991 року безкровно. Неправда: великою кров’ю, тому що сотні поколінь українців за право жити за своїми традиціями, своїми звичаями поклали життя.

Гордість Шовкошитного – і його козацьке прізвище. У метриках дідуся Родіона та бабусі Харитини були записані ці заповітні слова “козацького сословия”. Авжеж, заповітні вони й у тому вищому значенні, що вимагає жити цінностями славних предків.

Залишатись самим собою

Що таке момент істини, Володимиру Шовкошитному доводилось розуміти не раз… Чимало таких пронизливих спогадів залишив йому Чорнобиль. Півтора року він очолював групу ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Але головне навіть не це, а та обставина, що Шовкошитний не належав до людей, які потрапили у Чорнобиль вже винятково рятівниками, – одинадцять років його життя пов’язані з роботою на ЧАЕС. Коли вибухнув на весь світ страшною загрозою 1986 рік і довелось приборкувати “мирний” атом, Володимиру Шовкошитному випало й …побачення з власним сумлінням. Сьогодні він пишається, що витримав те випробування гідно й замість того, щоб дати особливо небезпечне завдання підлеглим, виконував свої розпорядження сам. Але більше воліє розповідати про висновки, до яких його спонукала критична ситуація.

– За півтори хвилини тоді отримав майже річну аварійну дозу опромінення… І я у ті миті, не прочитавши десь, не почувши від когось, сам кожною клітинкою мозку зрозумів, переосмислив оті крилаті слова, що не так воно й важливо, скільки проживе чоловік, мужчина, головне – щоб пішов він із цього світу красиво. “Красиво” – в значенні “гідно”. У жодному разі не можна дозволяти собі “гнутися”. Справді, варто на цій землі бути тим, ким ти народився. Це єдиний спосіб залишатися самим собою. Я народився українцем – і по крові, і, що найголовніше, по духу. І таким я буду завжди.

Великим болем для Шовкошитног

о, як письменника, як людини, є тридцятикілометрова зона відчуження, що відняла в України унікальну субкультуру Полісся. Цей фантастичний, як говорить Володимир Федорович, край понад десятиліття був йому справжнім прихистком. Дарма, що весь той час йому довелося квартирувати по різних селах Чорнобильського району, почувався так, як у нереально казковому світі. Тож і досі звучать-відлунюють у вухах дивовижно мелодійні місцеві говірки. Та й хіба забудеш, у які роздуми гнала його легше, ніж човник по хвилях, повновода Прип’ять? Це ж саме вона була колись умовною межею між поселеннями древлян та полян. І квартирант Володимир Шовкошитний не міг натішитися, як же легко навіть у 1980-х можна було визначити, де живуть нащадки одних, а де – інших. У древлян, на відміну від полян, ніколи не було купальських свят, вони з покоління в покоління берегли традиції русальних…

– Після аварії на ЧАЕС звідти евакуювали 110 тисяч людей. Унікальна субкультура втрачена. І я переконаний, що це для України той фантомний біль, який вона відчуватиме ще дуже довго, – говорить письменник. – Біль на зразок того, що мучить людину десь у пальцях руки, незважаючи на те, що кінцівка по лікоть ампутована… Одна з моїх поетичних збірок, у якій порушується і ця тема, так і називається –”Фантомний біль”.

“Не проживай, живи на повну”

Наскрізна тема всієї творчості Володимира Шовкошитного закумульована, за його ж словами, у романі “Хресна путь”. Уже й у назві твору – погляд письменника на долю українського народу, української держави та й кожного українця зокрема, включаючи й самого автора з усіма його літературними персонажами.

– Є така азбучна істина: герої народжуються на могилах героїв. І про це ми завжди повинні пам’ятати. Якщо у нас не буде свого духовного пантеону, не буде й майбутнього. Коли я прийшов на могилу Івана Сірка, а він для мене великий національний герой, знаєте, що відчув? Та я ж усе можу! Біда, що так довго у нас не було своєї держави. Народ, який живе впродовж віків у таких умовах, не має й своєї історії. Це ж очевидно, бо її пишуть винятково пере
можці… Тож сьогодні я уже спрагло хочу, щоб ми писали свою історію самі.

Перу Володимира Шовкошитного належить також збірка наукових статей “Національно-патріотичне виховання в контексті українського державотворення”. Кілька років він був начальником управління національного виховання в Міжрегіональній академії управління персоналом.

Крайньою книгою, бо в літературі, як і в авіації, сміється письменник, не призначають собі останнього польоту, для Володимира Шовкошитного сьогодні є поетична збірка “Торкнутися небес”. Із її презентацією він побував уже в багатьох областях України. Причому в будь-якому місті на всіх цих заходах можна було ознайомитися і з відгуками на збірку трьох лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка – Миколи Жулинського, Михайла Слабошпицького та Любові Голоти. Їхні вагомі й щедрі слова на адресу автора розміщені просто на обкладинці книги. Та найвищим стимулом, наголошує Володимир Федорович, стала для нього реакція учнів зі столичної гімназії, які на завершення зустрічі з ним подивували і вчителів спонтанним скандуванням у сто голосів: “Слава Україні! Героям слава!”

– Народи всі рівні, але право на свою рівність треба доводити щоденною роботою. Бо, як сказав класик: “Лиш той є гідним честі і свободи, хто кожен день за них іде на бій”. Моя творчість про те, що ми маємо встановлювати свої рекорди. Ми мусимо йти до високої мети. Нація повинна мати справжню мрію. Наприклад, щоб незалежна, соборна, демократична, соціально-правова держава Україна колись таки стала лідером нової європейської спільноти! І навіть якщо така мрія не здійсниться при нас, за відпущені нам у цьому світі роки, це не применшує неймовірного щастя йти до неї, долати цей усвідомлений, окрилений високою метою, шлях.

Отакий він – сміливо відкритий та сповнений віри – поет і громадянин Володимир Шовкошитний, рядки якого закликають долати висоту за висотою: “Якщо вже вижив, то живи. Не проживай, живи на повну. І кожен Божий день наповнюй смарагдом свіжої трави…”

Герої Володимира Шовкошитного – світлі люди, котрі переконані, що життя є вищий дар. Йому часто закидають, мовляв, романтик – хоч у літературі, хоч у політиці. А він щиро відповідає, що був на всіх барикадах в Україні й жодного разу не зустрічав там бодай одного прагматика. Авжеж, суспільство не витримало б суцільної романтизації, але якщо винищити в ньому тих, хто не боїться і сам іти, й інших вести до мрії, воно б стало безнадійним і приреченим, говорить Володимир Федорович. Тож його герої саме такі – здатні нести великий хрест самопожертви.

– Журналісти формують громадську думку, письменники – світовідчуття. І, маючи такий вплив, надзвичайно важливо усвідомлювати, що можна бути прихильником будь-якої ідеології – консерватизму, лібералізму, анархізму, комунізму, – але з усіх цих позицій треба залишатися патріотами своєї держави, адже кращого способу самоорганізації життя нації людство не придумало.

Врятовані поетом

Зустріч Володимира Шовкошитного з журналістами, звісно, не мала жодних шансів залишитись монологом. Цікавились і його баченням відображення чорнобильської проблематики в сучасній літературі – у контексті роздумів письменник принагідно відзначив, що радий, що подолав загрозу залишитися автором однієї теми.

Розповідаючи про власні літературні вподобання, сипав “перлами” Ліни Костенко: “…Останні айстри долілиць зайшлися болем. Ген килим, витканий із птиць, летить над полем… ” Зізнався, що геніальне “Берестечко” поетеси перечитав уже 124 рази. І, до речі, саме Ліна Василівна (й донині пишається Шовкошитний) 1988 року відіграла вирішальну роль у прийнятті позитивного рішення під час обговорення його кандидатури на вступ до Спілки письменників.

Свій пантеон українських героїв, задовольняючи цікавість аудиторії, Володимир Федорович наповнив так: Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Богун, Іван Виговський, Іван Мазепа, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Василь Стус, Степан Бандера, Роман Шухевич. Причому зазначив, що послідовність персоналій не має значення.

Щодо політики, то, хоч і напівжартома, зізнався, що найвищою нагородою від неї, ціннішою за будь-які мандати, стали йому синові слова. Намагаючись підтримати вкотре розчарованого на цьому полі зрад та чвар батька, той пообіцяв розповідати й своїм нащадкам, що не всі політики однакові, що йому довелось знати й чесного…

Торкнувся Володимир Федорович і важливого значення тих засад, на яких формується у сучасної молоді ставлення до літературної спадщини. На жаль, трапляються люди, які намагаються зробити собі ім’я епатажними заявами, поглумившись над істинними цінностями нації. Подібних зазіхань уже зазнавала і пам’ять про Великого Кобзаря.

– Тарас Григорович Шевченко – єдиний у світовій історії поет, який є суттю свого народу, – наголошує Шовкошитний. – Якби тоді, в ХІХ столітті, він раптом не з’явився, давно б забули вже й саме слово “українці”. Ні Шекспір, ні Байрон для Англії, ні Пушкін, ні Лермонтов для Росії, ні Данте для Італії не є тими, ким є для України Шевченко. Ми – унікальна нація: нас врятувало слово, нас врятував поет.

Творчість – річ незбагненна, так, справді по-романтичному, підсумував зустріч із журналістами письменник Володимир Шовкошитний, і її покликання – відкривати прекрасне та наближати людину до первообразу, в якому її створив Творець. Поет переконаний, що вніс свою лепту в становлення самосвідомості українців. І, безперечно, він правий, адже хіба є та душа, до якої б не достукалися його полум’яні рядки: “Боже, якщо ти є, серце візьми моє – дай Україні волю…”