Презентація документального фільму “Соловецькі в’язні з України. Микола Зеров” пройшла у телецентрі ОДТРК “Лтава”. Перед переглядом стрічки режисер-постановник, заступник генерального директора телерадіокомпанії Наталя Іванченко розповіла про те, з якими хвилюванням і відповідальністю творча група працювала над її створенням. А це режисер-постановник та оператор-постановник Дмитро Старіков, автор сценарію, доктор філологічних наук, професор ПНПУ ім. В. Г. Короленка Ольга Ніколенко, відеомонтажер Олена Шарбенко, звукорежисер Петро Сливка, а також плеяда акторів обласного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя – заслужений артист України Віталій Кашперський, Богдан Чернявський, Людмила Тимофєєва, Сергій Козир. Серед перших глядачів стрічки був також племінник Миколи Зерова – полтавець Костянтин Зеров.

В основі фільму – лише факти. Жодних домислів, версій, гіпотез. Одне життя – одне прочитання, і в ньому, ніби у дзеркалі, трагедія цілого покоління “розстріляного відродження”… Оживити й вихлюпнути на екран епоху 1920 – 1930-х років допомагають документальні кадри з архівів.

Своєрідним оціночним наповненням відтвореної в такий спосіб атмосфери слугують тексти документів. Кожним своїм рядком вони ніби розпорюють, розтинають хворий  суспільний організм і показують зсередини метастази терору. І в тих умовах наша нація продовжувала не тільки жити, а й творити. “Неокласики” на чолі  з Миколою Зеровим  намагалися піднести українське літературне слово до взірців античної творчості, вимагали “художньої вибагливості автора перш за все до самого себе”. Натомість література перетворювалась на більшовицькі гасла, якими найприродніше жонглювали напівосвічені “співці системи”…

Спогади сучасників Зерова, зокрема Юрія (Освальда Бургарда) Клена, Віктора Петрова, уплетені в документальну канву фільму майстерною грою акторів обласного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя, дозволяють поринути у найсокровенніші (й світлі, й чорні) моменти життя Миколи Костянтиновича: вінчання, коли двоє не тямлять себе від щастя; лекції, на яких захоплені студенти аплодують оратору; згодом, уже в 1930-х, – агонічні страхи, коли що не вечір, то доводилось чекати арешту; похорони маленького єдиного сина…

Біль батьківської втрати автори фільму наблизили до глядача різким переходом до щасливих спогадів про поїздку родини до отчого Зінькова, сконцентрували у взятих крупним планом гілках яблуні – вона там так щедро вродила! Текст від автора у фільмі читає заслужений артист України Віталій Кашперський.

Окрім рідного міста Миколи Костянтиновича, зйомки велися і в Києві, де він здобував освіту та працював, і в Баришівці, де кипіла його перекладацька робота та народжувалася майбутня поетична збірка “Камена”. Побувала знімальна група й на Соловецьких островах, де в жахливих умовах ув’язнення він (прибиральник кімнат господарської служби!) продовжував перекладацьку роботу, творив україномовну “Енеїду” Вергілія… Страшнішим за тюремні коридори тут постають білі стіни місцевого храму Вознесіння Христа. У ньому більшовицькі бузувіри влаштували катівню… 3 листопада 1937 року Миколу Зерова розстріляли в урочищі Сандармох. Тоді розправу вчинили майже над

1200 політичними в’язнями. Так “відзначили” 20-ту річницю жовтневого перевороту.

Останні кроки стежкою між високими соснами… Дихання, що наразилося на удари пострілів… Це перші кадри стрічки, до яких глядача повертають і наприкінці телефільму. Водна гладь, що омиває острів, то гармонічна, то здається надто безликою і покірною на тлі зеровської поезії:

…Навколо нас – кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої сумний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архієрейський хор.

І темний круг євангельських історій

Звучить, як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи…

Розповідаючи про роботу над фільмом, Наталя Іванченко наголосила, що творча група намагалася представити постать Миколи Зерова саме крізь призму часу, щоб дати ключ до розуміння трагедії покоління “розстріляного відродження”. Вона переконана, що робота творчого колективу ОДТРК “Лтава” допоможе і нинішнім, і майбутнім поколінням гідно оцінити величезний внесок в українську культуру нашого земляка, про якого, на жаль, навіть на Полтавщині не всі знають.  

Племінник Миколи Зерова, Костянтин Зеров, поділився кількома власними спогадами про те, як навіть у 1950-х роках траплялися люди, котрі не боялись, дізнавшись про його родинні зв’язки з репресованим митцем, відгукуватися про нього із захопленням та повагою.

“Це болючий фільм”, – звернувся в першу чергу до присутньої на презентації студентської молоді Віталій Кашперський. Він закликав молоде покоління берегти в собі це відчуття болю, бо, на його думку, саме воно змусить у сучасному житті бути відповідальним за майбутнє України.

Начальник головного управління інформаційної та внутрішньої політики облдержадміністрації, кандидат політичних наук Микола Перепелиця високо оцінив вирішення і режисерського, і сценарного задуму творців кінокартини, документальну обґрунтованість та експресивну забарвленість її тла, адже мета досягнута: сучасний українець разом із героєм фільму долає його шлях на Голгофу. Співпереживає, тобто розуміє, як багато сьогодні має і хто заплатив за це власним життям. Микола Перепелиця переконаний, що на фільм чекає не тільки увага, а й справжнє визнання громадськості.

“Соловецькі в’язні з України. Микола Зеров” –  перший фільм із запланованого циклу. Творчий колектив ОДТРК “Лтава” і надалі воскрешатиме імена “розстріляного відродження”.