За видатні досягнення у праці вона нагороджена орденом “Знак Пошани”, орденом княгині Ольги, медаллю “За доблесну працю”, Грамотою Ради Міністрів України, численними грамотами, подяками. Була депутатом обласної ради трьох скликань.
Ми зустрілися з Надією Дмитрівною напередодні її сімдесятиріччя у затишній квартирі в тихому центрі міста. Оселю прикрашають плетені нею серветки, художні вишивки на білому полотні. Разом роздивляємось чорно-білі й кольорові фото, що зафіксували різні моменти насиченого подіями життя господині. Власне, її життя відобразило долю всього повоєнного покоління.
Народилася Надія Дмитрівна у квітні 1941-го в селі Губське Лубенського району. Минуло два неповних місяці, й почалася війна…
– Батько, Дмитро Григорович Юрченко, був сильною особистістю. Пройшов усю війну, в полоні був, у концтаборі. Метр дев’яносто зростом, богатир і добряк. Прийшовши з війни, в колгоспі працював бригадиром. Всі жили тоді бідно, а він чим міг – допомагав людям… Мама, Клавдія Іванівна, – маленька, мініатюрна, і в ланку полоти ходила, і пряла, і полотна ткала, і шила. Будучи напівсліпою, вишивала такі речі, що я, вже працюючи в обкомі, віддавала її роботи на виставки, вони побували в багатьох країнах. Батьки виростили чотирьох дівчат, я серед них – найменша. Всіх вивели в люди. Мама говорила: “Людина народилася для того, щоб усе вміти робити”. І сама все вміла. Самотужки вивчилася грамоти. Такого борщу, як мама варила в печі, я більше ніколи в житті не їла… Наслідуючи її, прагнула й собі багато чого навчитися.
– Ваші захоплення рукоділлям, кулінарією – від мами?
– Напевне, так. Тепер, коли маю і хвороби, як багато людей мого віку, і вільний час, готую тільки страви здорового харчування. Гриби, які біля нашої дачі в Булановому збираємо щороку, вимочую і мариную за власним рецептом, так ніколи не отруїшся. Суп весною варю на березовому соку. Дуже корисно… А в дитинстві що ми їли? Голодно було. Тому й професію собі обирала, щоб ближче до продуктів бути і зрештою наїстися. (Сміється).
– Хто Вам такий вибір підказав?
– Якось батько прийшов із бригади і приніс газету, де я прочитала, що Пінський хіміко-технологічний технікум м’ясо-молочної промисловості набирає студентів. І поїхала я після 7 класів, у 14 років, у Білорусію. Через чотири з половиною роки виходили ми з його стін майстрами сироробної і маслоробної справи, техніками-технологами з правом вступу на 3-й курс Вологодського молочного інституту. В технікумі я була секретарем комсомольської організації. А в інститут пішла заочно, за дипломом так і не поїхала – дуже вже далеко. Пізніше закінчила Полтавський сільськогосподарський інститут і вищу партшколу.
– Після технікуму й почалося самостійне життя?
– Так, дуже самостійне. За розподілом поїхала в Рівненську область, на знаменитий тоді Острозький сирзавод, бактеріологом. Там вийшла заміж. Чоловік, Володимир Антонович, працював на цьому ж підприємстві механіком. Народилася у нас донька Лариса. Чоловік саме захворів, виразка. Матеріально дуже складно було. Я працювала по 14–18 годин, треба ж було витримувати весь технологічний, хімічний процес бродіння, закваски, виробництва сиру. Була ще членом райкому партії, кандидатом у КПРС. 40 кілограмів тоді важила, ще й дитину годувала. Виснажилася зовсім. Нам дали квартиру, та невдовзі ми переїхали на Полтавщину.
– Ближче до батьків?
– І до батьків моїх ближче стало, і жити легше. До мами доньку відвозила, а сама працювала з ранку до ночі. Мені дали можливість вибрати місце роботи. Пішла в Чорнухи на маслозавод. Його тоді розбудовували, поставили компресорну, що давала холод для обладнання, дизельну підстанцію, яка виробляла електроенергію, коли відключалося світло. Стала я директором. Житло нам дали, ми господарство своє тримали, чоловік на козиному молоці одужувати став. А в 1971 році перевели мене директором Полтавської маслосирбази.
– Отже, чогось досягла в Чорнухах молода директорка…
– Виходить, так. І в Полтаві на підприємстві тоді розгорнулася бурхлива діяльність, зокрема ми почали будувати сховище на тисячу тонн сиру і масла. Та довго не вдалося там попрацювати. Запропонували перейти на роботу в обком партії, де пропрацювала 10 років. Вела всю харчову, переробну і легку промисловість. Потім стала завідуючою відділом. Згодом відчула, що можу спробувати свої сили й у іншій галузі.
– І стали займатися питаннями соціального захисту?
– Так, і соціальними, і виробничими. І не лише ними. Мене обрали головою обласного комітету профспілки працівників харчової промисловості, де було зайнято 180 тисяч людей. Тоді впроваджувалися експерименти – нова система оплати праці, розширювалися права директорів, трудових колективів. Наша область була в цьому базовою. У 1986 році викликають мене в обком і кажуть їхати в республіканське міністерство на призначення начальником відділу соціального забезпечення облвиконкому. Я особливостей цієї системи не знала…
– Що тоді, на перших порах, здалося найважчим?
– Якщо відверто, все це пригадується, як страшний сон. Не хочу нікого образити, але система була у занедбаному стані. Не могла й уявити, що таке може бути. Будинки-інтернати, які в народі називали “богадільнями”, тулилися в холодних пристосованих приміщеннях із пічним опаленням, без зручностей… Отримавши призначення, по дорозі з Києва зупинилася в Пирятині, зайшла в один такий. Хворі лежали нерухомо, ледь не впритул один до одного, площі – по 2 метри на людину. Та черги в ці будинки все одно були величезні, на три роки вперед.
– У такі умови?
– Воєнне покоління втратило синів, чоловіків, немічні й самотні вдови погоджувалися і на такий догляд у старості. Державне фінансування забезпечувало 30 відсотків від потреби. Зарплата в галузі була найнижчою, районні підрозділи – в “курниках”… Я думаю, що в тій складній ситуації сам Бог велів нам стати першими в розробці програми соціального захисту “Турбота”, що поєднала зусилля галузевого міністерства, облвиконкому, облрадпрофу, управлінь і відомств по кожному напрямку. Її схвалила Рада Міністрів України і рекомендувала до впровадження в усіх областях. Отже, були й фінансування, і ресурси. Ця наша програма поклала початок перебудові всієї системи соцзахисту республіки… Було запроваджено соціальне обслуговування одиноких непрацездатних пенсіонерів. За три роки в кожному великому селі збудували колгоспний Будинок ветеранів, загалом відкрили 200 таких закладів, вони діють і зараз. Згідно з програмою були створені й територіальні центри з надання послуг одиноким престарілим, практично відбулася революція в соцзахисті.
– Отже, можна сказати, що Ви знайшли “ланцюг”, вхопившись за який, “витягли” всю систему?
– Так, досвід стали розповсюджувати по республіці, а потім – і по Радянському Союзу. Вчитися до нас приїздили колеги з Ростова, Тамбова – звідки тільки не були. Налагодження соціального обслуговування давалося нелегко – мій перший інфаркт трапився саме в ті роки. Горбанівський будинок-інтернат збудували ударними темпами за 30 місяців при нормі 36. Хоча важко було “вибити” фонди на будівництво, поруч одночасно звели два 90-квартирних будинки для працівників нашої галузі. Мені казали тоді, що забезпечила всіх – і райсоцзабези, й обласне управління, і горбанівський персонал. У серпні 1991 року ми відкрили геріатричний будинок-інтернат. Збудували спільними зусиллями всіх причетних структур… Зрозуміло, що підняти такий масив самотужки нам не вдалося б. Свою роль зіграла дієва участь усіх причетних до програми “Турбота”. А насамперед – тодішнього міністра Олександри Лук’яненко, керівника області Миколи Залудяка, голови обласної організації ветеранів Василя Образа, голови обласної ради Івана Гопея, його заступника Бориса Чичкала та інших фахівців, які підставляли плече…
Господарс
ьким способом у середині 1990-х років ввели в дію Зіньківський дитячий будинок-інтернат.
– Які ще у Вас були нововведення?
– Пенсії нараховували тоді теж органи соцзахисту, Пенсійний фонд створили пізніше. Пенсії виплачувала пошта, записи вели вручну. Ми одні з перших впровадили технологію машинного обліку, бо вже тоді в області було 300 тисяч пенсіонерів… Роботу свою я дуже любила. І тепер намагаюся бути в курсі всіх справ колективу. Адже люди, яких свого часу навчала роботи в нашій сфері, тепер займають відповідальні пости в різних галузях: Олександр Коваль, Валерій Руденко, Андрій Гудзенко та інші. Нинішній керівник головного управління праці й соціального захисту населення Людмила Корнієнко – моя учениця. Це вона, тоді ще зовсім молодий спеціаліст, взяла на себе виконання програми “Турбота” в Октябрському районі Полтави – пілотному в цій справі. Й виросла у прекрасного, уважного, вдумливого керівника. Це дуже приємно, коли твої молодші колеги досягають висот…
– Що найбільше цінуєте в людях?
– Ціную порядність, щирість, дисциплінованість, не переношу хитрощів, підлабузництва та брехні.
– А яким був Ваш стиль керівництва?
– На першому плані була вимогливість до себе і до підлеглих. Адже за кожною пенсійною справою, за кожним зверненням стояла жива людина з нелегкою долею, яка пережила війну. І будь-яка неуважність працівників безпосередньо відображалася на матеріальному і моральному стані соціально незахищених верств населення. Тому потрібні були уважність, працелюбність, людяність.
– Мабуть, не перелічити тих, кому Ви допомогли в житті. Й, певно, не завжди отримували вдячність за це. Не помічали, що трапляється й навпаки: у людини проявляються злість, заздрощі?..
– Мене в житті розраджувало те, що ніколи не чекала подяки. Як у Толстого: “Роби, що можеш, а буде – як буде”. Кожний у цьому житті відповідає і платить сам за себе, за свої помисли, вчинки. Тож – на власний вибір.
– Ви вірите в долю?
– Звичайно. Є якась вища сила, яка диктує. Бо нерідко плануєш одне, а виходить зовсім по-іншому. Тож потрібно все сприймати як данину.
– Ви пішли на заслужений відпочинок. Встаєте вранці, й нікуди не треба поспішати… Це добре чи погано?
– Як це – не треба поспішати? Якось я хотіла придбати спідометр, щоб виміряти, скільки кілометрів “намотую” за день… Маю безліч справ: треба обробити город на дачі, зібрати і заготовити овочі, цілющі трави, зробити соки, настоянки і забезпечити всіх родичів. Захоплююся вишиванням і шиттям, від фартушка до шуби. Все це приносить величезне задоволення. А дзвінки від знайомих, колег – порадити, підказати…
– Яке Ваше життєве кредо?
– Якщо стисло: взявся за справу, в правильності якої переконаний, – роби. Роби до переможного кінця, до знемоги, інакше й братися не варто.
– Нині у Вас пам’ятна дата. Що вона означає для Вас? Чого просите у Бога, у долі?
– Знаєте, я думаю, що 70 – підбиття підсумків певного життєвого етапу. І хотілося б сподіватися, що далеко не фініш. Що я прошу в Бога? На таке запитання відома іспанська співачка Монсеррат Кабальє відповіла: “В своєму віці я вже не прошу нічого. Я йому тільки дякую, дякую!” Можу сказати, що я – теж. Я ні про що у своєму житті не шкодую. У 25 стала директором заводу і “відпахала” на керівних роботах 40 років. До самого виходу на пенсію була весь час на високих відповідальних посадах. Звичайно, це було нелегко, але гартувало характер, силу волі, потребувало сил і здоров’я. Я мало приділяла уваги своїй родині, чоловіку, доньці, внукам. Але, незважаючи на мою постійну зайнятість, виросли всі хорошими людьми. Якщо ви десь спитаєте, чи є зразок дитини – порядності, доброти, скромності, то це – моя донька Лариса. Вона знайшла своє покликання в медицині. Внуки в мене теж хороші, турботливі, є маленька правнучка. І я – щаслива. Якби життя можна було почати спочатку, я б у ньому нічого не змінила – ні труднощів, ні радощів…
– Добра Вам, здоров’я і всього найкращого!