Цього вітального листа в редакцію “Зорі Полтавщини” передали колеги Любові Іванівни. А наступного дня ми зустрілися з нею і, звичайно ж, почали розмову спогадом про такий затишний наш діалог п’ятирічної давності, коли вона в розквіті сил готувалася зустрічати 55річчя. Говорили про жіночі радощі й печалі, й здавалося, що найстрашніші випробування долі позаду: вже немає батьків у її Правдюках на Сумщині й не стало наймолодшої із п’ятьох сестер, що росли в дружній сім’ї. Хто ж знає наперед, що нас чекає завтра, який хрест випаде нести до кінця своїх днів? Їй, жінці й матері, дістався найважчий: Любов Іванівна втратила єдиного вже дорослого сина. Ми не можемо про це не говорити, хоч і говорити про це нестерпно боляче, і жодні сльози не змиють її довічного болю. Але треба жити… Склалося так, що не минуло й місяця після трагічної загибелі її Славика, як померла і його дружина. А ще через одинадцять місяців не стало її сестри. Таня, племінниця, тоді навчалася в сільгоспакадемії.
– Мабуть, Богом визначена мені така доля… Тепер Таня – моя дитина, я її доцею зву, живу для неї, – розповідає Любов Іванівна. – Із чоловіком одне одного підтримуємо. Ще є у мене багато племінників, які приїздять, переживають за мене…
І є у неї дуже велика чудова сім’я – СВК “Батьківщина”, зі своїми власними правилами співжиття та співпраці, й Любов Іванівна самовіддано переймається її турботами (так само – радісними й сумними) з раннього раночку й до пізнього вечора. Голова кооперативу, Герой України, депутат обласної ради Олександр Коросташов як тонкий психолог, як мудрий батько сімейства вже не забуде, начебто так і треба, засипати її, свого заступника, невідкладними завданнями – одне за одним, і всі – термінові. Надто ж тоді, коли побачить чи з голосу Любові Іванівни відчує її сльози. І вона поринає в роботу, все розуміючи і відчуваючи щиру людську вдячність за добру його суворість.
– Це вже зовсім інше життя, матеріальні цінності мене не цікавлять, лише духовні. Намагаюся робити щось добре для людей, бути їм потрібною, в церкву ходжу. 39й рік я тут, а скільки ще працюватиму – залежатиме від здоров’я.
– Любове Іванівно, ваше господарство унікальне не лише в області, а, мабуть, і в Україні: кажуть, що в ньому ви збудували розвинений соціалізм…
– Наше господарство справді дуже відрізняється від усіх інших: ми живемо так, як жили колись у колгоспі.
– І все ж не зовсім так…
– У нас колективна форма правління, збережена соціальна сфера, маємо пільги, стимули, заохочення, допомогу надаємо тим, кому вона потрібна. Щомісяця підбиваємо економічні підсумки господарювання, збори проводимо – все прозоро, відкрито, оплату люди одержують за результатами своєї роботи. Це єдине господарство в Україні, де використовується система КТУ (коефіцієнт трудової участі). Приватна форма, як на мене, неприваблива, бо виходить, що люди були, по суті, рівними, а потім один став хазяїном, а всі інші – раби. Одні стали дуже багатими, інші – дуже бідними, а середнього прошарку немає. У нас же – всі складають середній прошарок, усі рівні.
– Із вашого досвіду виходить, що так могла б жити країна – збудувати те, що ми недобудували?
– Цілком могла б. У більшості господарств зруйнували все, що мали, тепер починають відроджувати, а це дуже непросто. У нас усе збереглося. Може, й мали якісь прорахунки – наприклад, вівцеферма була нерентабельна. Тепер вона високорентабельна, бо в інших господарствах просто не стало овець. Свинина зараз нікому не потрібна – для нас вона збиткова, бо всього по десять гривень м’ясо приймають, але ми не будемо свиней вирізати. Може ж, щось зміниться. А м’ясо у нас вирощене на натуральних кормах, без добавок. І птиця так само – вільно пасеться, травичку скубе, як вдома. В нашому кафе екологічно чисті продукти – хай люди приїздять, хто захоче скуштувати. А щодо приватних господарств – нині такі часи, що невідомо, як воно буде далі. У нас же у кожного свій пай, і хтось чужий забрати наше господарство не зможе – тут усе вирішують 618 чоловік, які мають Державні акти на землю.
– А якщо дозволять продавати землю – як Ви це сприймаєте?
– Дуже негативно. Земля – це не надбання людей, вона повинна належати державі. Мене часто мучить це питання, думаю над цим. Ось взяти приватні бурові. Націдив відро конденсату робітник – його судять. А ті, хто надра викачує, – не злодії. Якщо будемо продавати землю, то вважайте, що ми продамо Україну, вона опиниться в руках тих, хто має гроші. А такої землі, як у нас, більше ніде в світі не знайти.
…Про свою “Батьківщину”, про її людей, про голову СВК, який “народився бути керівником”, Любов Іванівна розповідає охоче, але свого внеску в щоденні трудові будні господарства не хоче підсумовувати – то, мовляв, нехай люди оцінки дають усім напрямкам її діяльності, яких багато. Сама ж любить людей чесних і щедрих, порядних. Так виховали батьки п’ятьох доньок, і цінності в її житті не змінювалися.
А щодо оцінок – вона їх має: у листі від колективу, який одержала редакція, з якого ми почали цю розповідь…