Повістка
Для полтавця Івана Якушева неприємна оскома очікувань минула вже на початку літа 1986-го. Ще від 4 травня, коли його сусід отримав повістку з військкомату й вирушив до Чорнобиля, чоловік жив цілком усвідомленим розумінням того, що незабаром і для нього настане час пригадати армійську дисципліну та на власні очі побачити зруйнований реактор атомної станції. І не були роздуми Якушева схожими ні на побоювання, ні на сподівання, що ця доля його мине…
До того ж, якщо дивитись на ті роки з сьогоднішньої “дзвіниці” часу, неможливо випустити з уваги й того нюансу, що дружина Івана Васильовича, Олена Олександрівна, працювала медсестрою, тож, звісно, могла допомогти з довідкою, яка б за станом здоров’я звільняла чоловіка від участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Але про таке в родині навіть не йшлося!
У Полтаві не вщухали розмови про “жовтий” дощ, після якого дачники не впізнавали свою свіжу, весняну городину. Але в цілому життя продовжувало рух звичними, буденними коліями. Робочі години Івана Якушева збігали в торговельному об’єднанні “Спорттовари”, вільні, домашні, – за нехитрими розвагами з маленьким сином.
4 червня, ледве місто встигло зануритися у той найміцніший, що накриває землю вже аж за кілька годин після півночі, сон, біля будинку Якушева пролунав знайомий звук: грюкнули дверцята братових “Жигулів”. За мить Григорій, він же розсильний військкомату, обережно стукав у вікно до Івана. В ту ніч це була остання адреса, за якою він повідомив давно очікувану новину: “Повістка прийшла”.
У селі за рудим лісом
Через кілька днів, уже з Лубен, з розташування Чапаєвської дивізії, новосформовані підрозділи вирушили на Чорнобиль. Для колони “газонів” дорога виявилась не близькою – майже на півдоби. Ранком дісталися Києва. Мав би бути час пік. Але не було – поодинокі перехожі, на дорогах – тільки водовозки, миють і без того мокрий до чорноти асфальт…
Наближення до Чорнобиля затиснуло колону між двома картинами епіцентру катастрофи: по один бік – сама напівзруйнована, принишкла під роєм вертолітньої метушні станція, по інший – рудий, ніби навмисно пофарбований ліс. Колона переправилась через річку й зупинилася вже аж на території Білорусії.
Іван Васильович пригадує, як напинали палатки: незважаючи на те, що всі були в респіраторах, нервувались навіть від вигляду стовпів пилу, що здіймались під час роботи. Радіація – ворог невидимий… Та пройшло кілька днів, і страх відступив. Настало й психологічне, й фізичне – для вимучених носінням респіраторів у спекотну погоду людей – полегшення. Про засоби безпеки згадували вже тоді, коли вирушали на завдання.
Дезактивація сіл передбачала, зокрема, й зчищення із землі дернового покрову. Навіть для нього були могильники… Працюючи лопатою, Іван Васильович мимохіть спостерігав, як інші підрозділи поливали якимось спеціальним розчином залишені селянами будинки.
Згодом метою виїздів стало зведення огорожі, яка б відмежувала тридцятикілометрову зону від… Та, власне, від усього світу. Звісно, що в тих умовах було не до капітальних робіт – спочатку зводили межу з тимчасового матеріалу – соснових колод, кріпили колючий дріт у дванадцять рядів… Коли огорожа нарешті замкнулась, за тим же принципом почали будівництво і всередині зони – довкола Прип’яті. “Мертве місто” мало опинитися за двома колючими “парканами”.
Якушев і досі не може забути тієї приголомшливої тиші, якою дивилася на нього Прип’ять. Байдуже, що сонце було вже високо: місто вдавало, що додивлялося світанкові сни. На балконах погойдувалося ще не зняте прання, мовчали вхідні двері під’їздів. А якими ж несправжніми, ну майже урочисто парадними, поряд із цими обжитими “коробочками” здавалися дві новенькі чотирнадцятиповерхівки. Їх планували здати до 1 Травня. Може, хтось мав уже на руках навіть ордери…
– Увесь час, що ми працювали в Прип’яті, було таке нав’язливе відчуття, що ось-ось порожнеча скінчиться – десь заграє радіо, відчиняться двері, й на вулицях з’являться перші квапливі перехожі. Так хотілося, щоб усе стало на свої місця, що починав цього вже справді чекати.
Але ні людей-жайворонків на вулицях, ні ластівок, горобців у небі. Замість них – тільки мертва тиша, по якій час від часу обережно ступали в пошуках господарів та якоїсь їжі принишклі коти й собаки.
За три місяці, які Івану Васильовичу довелось працювати в Чорнобильській зоні, тричі їздив і на атомну станцію. Але переконаний, що найсильніше опромінення отримав не на цьому об’єкті, а у селі, що ховалося неподалік, за рудим лісом. Будинок культури в Копачах пристосували тоді під склад для використаного спецодягу. Це того, в якому персонал АЕС працював із перших годин після приборкання пожежі. З клубу винесли крісла й день за днем забивали його мішками з небезпечними речами. Везли й везли, аж допоки не виявилося, що приміщення заповнене вщерть. Тоді вирішили, що час відправити накопичене на могильник. Серед тих, хто виконував це завдання, був й Іван Якушев.
– Я відчував тоді такий нестерпний головний біль, що саме цей момент залишився в моїх чорнобильських спогадах своєрідним втіленням страху. Відходиш від клубу на якусь відстань – трішки легшає. Наближаєшся – знову аж у вухах дзвенить. Це, певно, ті моменти, яких людина, без перебільшення, боїться, здається що голова ось-ось розколеться.
Як у фільмах жахів, яких, мабуть, зроду не демонстрували у тому Копачівському клубі. Життя їх перевершило, й деталлю моторошного сюжету були викинуті з зали крісла для глядачів…
6 вересня 1986-го Якушев повернувся до Полтави. “Мертва” зона залишилася позаду – за плечима. Як невидимий, але від того ще тяжчий хрест. Осіла у пам’яті, щоб через понад два десятиліття покликати його знову.
Без відповідей
З’їздити в зону відчуження Іван Якушев наважився минулого року. Тоді Полтавське обласне громадське  об’єднання “Союз Чорнобиль” взялося влаштувати такий захід вперше.
– Не знаю, що саме, але тягне туди. Сказати, що це лише цікавість: подивитися-порівняти, як було і як стало… Неправда. Є щось іще. Вдома я навіть пожартував: треба поїхати знову хапнути того повітря, відновитися…
Нещодавно, напередодні відзначення 25-ї річниці Чорнобильської трагедії, Якушев взяв участь і у другій, зініційованій “Союзом Чорнобилем”, поїздці. Втім, переконаний, що цього разу повертався туди вже востаннє.
– Важко все це переживати заново. Особливо тоді, коли поруч не тільки товариші, а й люди, які не мають спільних із тобою спогадів, та їдуть у зону, щоб подивитися вперше. Вони розпитують, а ти не розповідаєш, а… говориш, говориш… Аж допоки й сам уже розумієш, що насправді ухиляєшся від відповідей. Бо ж хіба таке можливо передати словами?
Як і 1986-го, найбільш гнітюче враження на Івана Васильовича справила не АЕС, а “мертве місто”. В ньому “розкладається” все, що здатне нагадувати про людину: ржавіє, перегниває, розлітається в пил. Місто заселяє дика природа. Там можна зустріти і лосів, і диких кабанів.
Ходять у супроводі гідів екскурсії. А коли вони від’їжджають, у Прип’яті залишається… тільки зграйка дітей. Ось там, на балконі, дівчинка загралася з м’ячиком, а он, ніби приріс до стіни будинку, ображений хлопчик, на відчинених до під’їзду дверях – ціла компанія пустунів. Хтось населив “мертве місто” графіті…