Естафета поколінь
– Марино Вікторівно, Ви, онука вченого-ботаніка, дочка вченого-хіміка, певно ж, якнайкраще знаєте, що означає спадковість покликання до науки?
– Думаю, що, віддаючи данину пам’яті моєму дідусеві Федору Калениковичу Курінному, справді доречно говорити і про своєрідну спадковість. У 1930-х роках Федір Каленикович завідував кафедрою ботаніки Полтавського педінституту й не шкодував ні сил, ні душі для становлення цього підрозділу навчального закладу.
З 1963-го на кафедрі хімії природничого факультету педінституту почала працювати його дочка, моя мама, Наталія Федорівна. Вона прийшла в колектив учнів, продовжувачів справи Федора Калениковича. А невдовзі в ці стіни поспішали я разом зі старшим братом Борисом. Байдуже, що були ми ще школярі, мамина робота вже й тоді вабила нас цілком усвідомлено. Пригадую, яку повагу викликали в мене викладачі, з яким захопленням слухала їхні роздуми, зауваження. І, звісно, все посіяне в цих стінах у наші з братом душі дало щедрі сходи. Мій брат, Борис Гриньов, сьогодні – доктор фізико-математичних наук, професор, директор інституту сцинтиляційних матеріалів НАН України, академік Національної академії наук України. А для мене Полтавський педагогічний, його природничий факультет – моя наукова батьківщина, духовна домівка, світлиця натхнення.
– Ваші студентські роки на природничому факультеті стали визначальними для обрання життєвої дороги?
– Вони були гармонійним продовженням розвитку вже чітко виявлених нахилів та захоплень. Мої студентські наукові роботи виокремлювали й надсилали на різні конкурси. І я справді дуже відповідально ставилася до їх підготовки.
Та в жодному разі не думайте, що всі п’ять років навчання я ховалася від життя в бібліотеці. Навпаки – була в самому його вирі, адже очолювала шефську роботу на факультеті. Ми допомагали вихованцям інтернатів, організовували тематичні вечори в школах. А думаєте не вабила мене, як й інших студентів, можливість у складі будівельного загону поїхати на Північ? Наважилася і потрапила туди як кухар.
Я знаю ціну життєвому досвіду. Тож дуже важливим періодом у своєму професійному становленні вважаю перші три роки педагогічної роботи у середній школі. То був іспит на відповідність обраному фаху. Чи витримала? Шукаю відповідь і досі – у долях своїх перших учнів – і радію вже їхнім професійним досягненням.
Між факультетом і кафедрою –
тільки натхнення
– Марино Вікторівно, деканом природничого факультету Полтавського педінституту Ви стали в 34 роки…
– Хвилювалася я тоді зовсім не з огляду на надто молодий для такої солідної посади вік. Як і будь-якій жінці, мені доводилось рахуватися з сімейними обставинами: старшому сину Роману тоді було вже 11 років, доньці Валентині – тільки 10 місяців. Напевно, сміливості додала пам’ять про свої кафедральні дитячі роки. А з іншого боку, звісно ж, розуміла, що професійний старт вже відбувся: 1991 року захистила кандидатську дисертацію, була зобов’язана рухатися далі.
До речі, здобуття першого наукового ступеня не стало для мене приводом влаштувати собі дослідницький перепочинок. Я відразу ж почала працювати над докторською дисертацією. Були і творчий запал, і сили для копітких досліджень. Авжеж, разом із сім’єю все це заповнювало життя вщерть. Але природничому факультету на той час потрібні були зміни.
З чого було починати? Вирішила – зі звичного, сто разів перевіреного й незмінно дієвого способу залучення всього факультету до безперервної наукової роботи. Власне, це стало мостом єднання і між поколіннями викладачів та студентів, і між колегами-опонентами.
– Відтоді й до сьогодні Ви – ініціатор великої кількості наукових зібрань, заради участі в яких до Полтавського національного педуніверситету приїздять провідні фахівці не тільки з різних куточків України, а й із ближнього та далекого зарубіжжя. Ваші колеги часто дивуються, де Ви віднаходите сили й снагу?
– За час моєї діяльності я мала можливість, щастя, але в жодному разі не клопіт опікуватися організацією та проведенням понад півсотні конференцій та семінарів на природничому факультеті. Нашою візитівкою стали “Каришинські читання”. Їх тематична царина – методика викладання природничих дисциплін. Ми працювали над збагаченням і науковим обгрунтуванням наповнення Ботанічного саду природничого факультету, горіли з колегами ідеєю створення музею українського садівництва та квітникарства, музею загальної та регіональної геології імені Вернадського…
Додає мені наснаги й успішна науково-методична діяльність кафедри педагогічної майстерності та менеджменту – родоначальниця кафедр такого типу в нашій державі. Якщо робота на природничому факультеті – моя професійна любов, то кафедра педмайстерності – найбільша відрада. Адже свого часу, коли мені доручили читати курс педагогіки, я почувалася людиною, якій на долоню поклали справжнісіньку зірку! І дякую долі, що відтоді вона зі мною. Відзначу, що разом із викладачами кафедри ми розробили понад сорок навчально-методичних посібників для вищої школи, видаємо збірку наукових праць “Витоки педагогічної майстерності”. Щороку проводимо міжнародну науково-практичну конференцію, присвячену пам’яті Антона Семеновича Макаренка. Наша кафедра – визнаний у світі осередок макаренкознавства, який живить, зокрема, й наукову роботу в Державному музеї-заповіднику видатного педагога. Саме тут знаходиться й роками успішно працює секретаріат української і міжнародної макаренківських асоціацій. Це наша данина нетлінним сторінкам історії педагогіки.
Утім, намагаємось не тільки оберігати краще, а й примножувати його в сучасних дослідженнях. І сама не боюсь, й іншим намагаюся прищепити потяг до новаторства у професії. Нині, наприклад, поглиблено працюємо над створенням магістратури з підготовки викладачів курсу “Християнська етика”. І це при тому, що на кафедрі вже діють дві знані в професійному світі магістратури – “Управління проектами” та “Управління навчальним закладом”.
– Ви – засновниця власної наукової школи “Саморегуляція як основа успішної педагогічної діяльності”. Кого можете назвати однодумцями і що є вашими спільними здобутками?
– Однодумці – це ті, хто не мислить життя без постійного наукового пошуку. Студенти, аспіранти, докторанти, директори шкіл, вчителі. Усі ми об’єднані єдиним бажанням досліджень. Щиро радію, коли самовіддана праця науковця увінчується успішним захистом роботи.
Династія науковців продовжується
– Марино Вікторівно, чи поділяють Вашу професійну захопленість Ваші син та донька? Чи завжди вони розуміють Вашу відданість справі?
– Напевно, в моїх дітей не було іншого вибору, як щиро проникнутись усім, що відбувається в стінах педагогічного університету. Адже цей заклад став їм рідним, як колись і мені, ще змалечку.
Син Роман нині працює в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна, нещодавно став кандидатом фізико-математичних наук. Донька навчається у Полтавському кооперативному технікумі. Дуже люблю її співи. Цей рідний голос повертає мені всі сили.
Великою підтримкою для мене є й розуміння чоловіка, Станіслава Яковича. Реабілітуватись перед ним за своє надмірне професійне навантаження намагаюсь на кухні. Втім, готувати люблю.
Та найбільше мама, Наталія Федорівна, розуміє, як захоплює й поглинає дослідника творчий пошук. Іноді, коли помічає, що навіть таку невгамовну ентузіастку, як я, потрібно підбадьорити, починає розповідати про дідуся, Федора Калениковича Курінного. Найчастіше вона втішає мене його словами про вічне змагання хибних та істинних цінностей: “Мета – наїстися, одягтися на тому чи іншому рівні – легко досяжна, тому не може бути основною, а велика мета – це служіння людям, життя для людей”. Саме це спонукає мене до оптимістичного, рятівного висновку: якщо важко і чергова мета обіцяє знову тривалий та
тернистий пошук, значить, я – на правильному шляху…