Ось уже чверть століття напередодні 26 квітня з тремтінням у голосі, а то й зі сльозами на очах, чиновники різних рангів нагадують про атомну трагедію, що стала страшним уроком для всього людства. Справді, час сплив, гостра загроза минула. Але трагедія для людей, які ризикували і життям, і здоров'ям  своїх майбутніх дітей, адже закривали своїми тілами від "мирного" атома рідну Україну та пів-Європи, триває й понині. І рахунок її жорстокий: десятки тисяч померлих; сотні тисяч скалічених доль – разом зі здоров'ям люди назавжди втратили рідні домівки, села, міста; діти, які, поховавши батьків, залишились сиротами… Висновок гіркий – чорнобильці залишені владою напризволяще, за 25 років так і не віднайшлося коштів на гідну їм допомогу. Для них Україна безнадійно бідна.
Пенсії залишаються мізерними. Навіть для інвалідів-чорнобильців вони складають від 1200 до 1800 гривень. І це для людей, котрі втратили здоров'я і, щоб жити, повинні левову частку свого бюджету витрачати на придбання медикаментів. Про безкоштовну медицину годі й говорити.
Пункт відповідного закону про щорічне обов'язкове оздоровлення також майже втрачений. Путівки надходять в обмеженій кількості й нерегулярно. Та ще й за принципом “на тобі, небоже, що мені негоже”. Воно й зрозуміло –  санаторії, де справді могли оздоровитися чорнобильці, вже давно приватизовані. Таких прикладів дуже багато, і не лише в Полтавській області. Більше того, пропонуються путівки в санаторії, що перебувають на межі банкрутства або в зонах, м'яко кажучи, не зовсім екологічно чистих. Особливо часто такі "сюрпризи" підносяться для оздоровлення дітей.
Болючою проблемою залишається і працевлаштування. Найсутужніше інвалідам-чорнобильцям. При їхніх витратах на лікування та реабілітацію вони хапаються за будь-яку можливість стати до роботи, але… Згідно з чинним законодавством чорнобильцям потрібно оплатити 16 днів додаткової відпустки та ще й надати можливість щорічно оздоровлюватись по путівці. Якому підприємцю чи адміністрації це нині під силу?
Про отримання безкоштовного житла, а тим більше пільгового автотранспорту незручно й говорити – розкіш (дарма, що передбачена законом). Лишається чорнобильцям хіба що безкоштовне зубопротезування. Однак про новітні технології годі й мріяти. Один імплантований зуб коштує близько 800 гривень, тож акції з безкоштовного імплантування проводились лише для інвалідів війни в Києві та Севастополі. Чорнобильцям же доводиться ходити з "підковами" в роті.
Згідно з чинним законодавством мінімальна пенсія для інвалідів-чорнобильців третьої групи складає 6 мінімальних прожиткових мінімумів, другої – 8, першої – 10. Помножте вказані цифри на прожитковий мінімум (наприклад, за грудень 2010 року він складав 834 гривні). А насправді пенсія для зазначених категорій не перевищує 2000 гривень. Як бачимо, різниця досить-таки відчутна.
Чи можна отримати пенсію в тому обсязі, який справді передбачено в законодавстві? Хіба що шукати правди через суд. Але для цього необхідно спочатку знайти висококласного адвоката, а його робота, як відомо, також коштує недешево. Чи зможе пересічний інвалід, та ще і з периферії, зі своєю мізерною пенсією дозволити собі таке?
Припустимо, все склалось, і справа на розгляді у суді. Та де гарантії того, що процес не триватиме роками, або того, що за умови вирішення справи на користь позивача кошти будуть сплачені йому сповна? Адже Пенсійний фонд, виконуючи функції соціального захисника, в першу чергу захищає сам фонд і стоїть на цих позиціях до переможного кінця.
Мабуть, час робити висновки. А вони, вочевидь, негативні. Вже 25 років, із яких 20 минули в незалежній Україні, влада абсолютно байдужа до цих людей та їхніх родин. А чи не нагадує ця байдужість, на мою думку, той же приховано "цивілізований" геноцид? Адже чим швидше будуть іти ці люди з життя, тим менше буде проблем і навантаження на бюджет країни. Легше щорічно нагадувати про минулу трагедію та сторонитися реальних проблем, постійно прикриваючись бідністю держави.
Можна вряди-годи нагородити почесною грамотою чи медаллю, або навіть орденом. Та, на жаль, ці "прикраси" та папери нічого не варті. Й не тільки матеріально, а навіть морально. Бо на них із кожним роком звертають все менше і менше уваги. А вони, як бачимо, вижити не допомагають.