Вона пережила й революцію 1917 року, й громадянську війну, й голодомори, й Велику Вітчизняну війну, багато років пропрацювала у колгоспі. За трудову звитягу була нагороджена медаллю “За доблестный труд”. Мама з татусем виростили нас, трьох дочок і сина, вивели в люди. Татка нашого, Федосія Івановича, який був інвалідом Великої Вітчизняної війни ІІ групи, не стало у 1991 році. А мама продовжувала піклуватися про нас та про наших дітей, своїх онуків. Вони називали її бабунею і дуже любили. Навіть у 70 років мама легко вправлялася з моїми 6-ма дітьми, коли вони гостювали у неї влітку. А окрім моїх, до неї приїздили й двійко братових, і троє дітей двох моїх сестер. Тож мама завжди була серед дітвори, й це не обтяжувало її. Вона з усіма справлялася, всім давала раду. Ніхто й ніколи не виходив із маминої хати без гостинця й доброго слова.
Багато років мама була палкою шанувальницею “Зорі…”, як лагідно називала “Зорю Полтавщини”. Даючи почитати газету, часто примовляла: “Гляди ж, не порви…”
Коли гостювали в мами, заслуховувалися її розповідями про пережите, про труднощі й радощі, які випали на її тяжку, але щасливу долю. Навіть у 90 років вона обробляла свій чималий город і раділа життю. Бувало, посміхнеться та й скаже: “Господи, як гарно жити! Все є, аби ще й здоров’я!..” Я й тепер часто згадую ті мамині слова і її ніжні, працьовиті руки…