21 листопада, 1991 p. Я в літаку. Політ – Торонто – Київ. Рояться думки. Мелькають головні етапи життя: дитинство на Донеччині; війна і евакуація; табори в Німеччині; перші роки в Канаді; 35 літ професійної і громадської праці; відхід на пенсію.
Пригадую безжурне раннє дитинство: ходжу босоніж по теплих польових дорогах, сплю на соломі під зоряним донецьким небом.
Але як минуло в 1939 році 9 років, я часто переживав. Боявся, що арештують тата. Мій тато, Андрій, розказав мені: що три його брати – Касян, Іван, Павло (14 років) та сестра Марія (12 років) з батьком і матір’ю були вислані в 1929 році до Вологди; що господарство забрали в колгосп; що дві сестри – Софія (26 років) і Марфа (24 роки), які не були вислані, бо жили окремо від батьків, бояться за своє майбутнє; що брата Василя (теж не був висланий) переслідували, і що він 15 березня 1934 року, маючи 29 років, згинув у загадкових обставинах, попав під потяг, на якім працював машиністом; що брата Феодосія 21 лютого 1921 року розстріляли більшовики, на 22 році життя. Розстріляли в рідній Ганнівці, 40 км на північ від Кривого Рога. Він як телеграфіст-залізничник був мобілізований і служив у Петлюри.
Ціль розкуркулення була зломити хребет працьовитого і чесного українського селянина. Зробити з нього послушного раба. Накази про конфіскацію майна і висилку йшли з Москви. Виконавцями часто були місцеві яничари. Якщо таких не знаходилось, Москва слала своїх.
Розкуркулення диктатору не було досить. У 1932–1933 роках він забрав у селян зерно, закрив кордони і виморив голодом 8 мільйонів людей. Замість міфічної загірної комуни він збудував варварську, тоталітарну державу.
Тато теж розказав, що у 1929 році, маючи 19 років і будучи вчителем, він втік у село Чорбівку на Полтавщині, 45 км на південний захід від Полтави. Там рік вчителював. Познайомився з молодою місцевою вчителькою Вірою, одружився. Та не почувався безпечно, у 1930 році зі мною на руках виїхали в Донбас. Тут вчителювали в малих селах Гришинського і Добропільського районів. Розказав це тато мені, щоб я знав про його родинну трагедію, якщо б його забрали.
Війна 1941 року принесла горе, страх і переживання: боялись, що тата більшовики візьмуть до війська, хоч він і мав звільнення через хворобу, спричинену нервовими перенапруженнями; фашисти забирали молодь на роботу в Німеччину; багатьох безвинно розстрілювали і нищили голодом в концтаборах, хоч обіцяли, що визволять від комуністичної тирани; більшовики і їх партизани мстилися на тих, хто не тікав від німців; село кілька разів переходило від червоних до фашистів; постійно гуркотіли гармати.
У 1943 році німці відступають. Ми теж їдемо на захід, бо комуністи розстріляли б тата або послали в ГУЛаг. Бо він під час німецької окупації деякий час працював головою районної управи. Наглядав за школами і лікарнями. (Сільським господарством і поліцією керував фашист). Цю позицію німці накинули татові. Відмовитись було небезпечно. Тато теж хотів боронити селян перед фашистським свавіллям. Особливо після того, як нацисти повісили 14-літнього хлопця за те, що він нібито перерізав військовий кабель зв’язку. Більшовики ще під час німецької окупації присилали агента, щоб вбив тата. Агент – місцевий чоловік – приходив, але не вбив. Мабуть, совість не позволила, бо тато вчив його пасерба. Про це тато довідався пізніше.
Шостого вересня 1943 року залишаємо Добропілля. Їдемо, не поспішаючи, бо свідомі того, що в Німеччині чекає рабська праця. Їдемо з надією, що нацистів переможуть I що ми попадемо до американців.
Серпень 1944 року. У Кошицях німці забирають коні і вози, грузять нас в товарні вагони і везуть у Німеччину. Консервуємо на фабриці овочі і фрукти. Працюємо по 10 годин денно. По шість, іноді сім, днів на тиждень. Я вожу тачкою кольрабі.
Травень 1945 року. Кінець війни. Приходять американці. Більшість з тих, кого німці взяли на роботу, повертається назад. Але багато з них, як рівно ж і ті, хто самі тікали від комуністів, хочуть залишитися.
Листопад 1945 року. Ми в таборі для переміщених осіб біля Мюнхена. Після 4-річної перерви я знову вчуся, в таборовій українській гімназії.
Червень 1948 року. Пливемо на кораблі “Морський сокіл” в Канаду працювати на цукрових буряках.
У червні 1951 року в Альберті кінчаю середню школу, а 1955 року, на 25-м році життя, кінчаю інженерний факультет Торонтського університету. Любов до читання, прищеплена в дитинстві, допомогла мені закінчити вищу освіту, та ще й на англійській мові, незважаючи на перебої у навчанні.
Наступні 35 років – це праця в енергетичній фірмі, одруження, виховання трьох дітей. Всі мають вищу освіту: Віктор – адвокат, любитель музики, співав з ансамблем “Соловей” на фестивалі “Червона рута” в Чернівцях; Тарас – учитель математики в середній школі, влітку влаштовує виховно-відпочинкові табори для українських дітей; Світлана – політекономіст, працює асистентом для федерального депутата, грає і навчала грати дітей на бандурі. Всі троє говорять і пишуть по-українському.
Я займаюсь громадською працею. Останні 15 років – редактор журналу-місячника “Молода Україна” і 20 років – один з ведучих радіопередачею теж “Молода Україна” в Торонто. Моя дружина Раїса (Шапка) – дочка переслідуваних. Родилась в Дніпродзержинську. Активна в громадському житті.
Після закінчення контракту на буряках тато працював до пенсії (65 років) на будові, а мама деякий час працювала на шоколадній фабриці, а тоді була вдома. Обоє також навчали в українській суботній школі, мама 24, а тато 22 роки.
22 листопада. Вранці у Франкфурті, а вечором у Києві. Зупиняюсь у готелі “Україна”. Гостюю в Олександра, двоюрідного брата дружини. Він і родина голосуватимуть за незалежну Україну і за Кравчука на президента.
23 листопада. Оглядаю Київ. Ходжу по бульвару Шевченка, по Хрещатику, по площі Незалежності. Заходжу в крамниці, зокрема книжні, купую в кіосках газети. Афіші з українською символікою закликають голосувати за незалежну Україну, тут і там висять афіші кандидатів на президента. На мої запити люди відповідають ввічливо. Половина відповідає українською мовою.
Вечером 6 годин дивився на українське телебачення. Не міг відірватись, була чудова програма.
Неділя, 24 листопада. Був на Службі Божій в соборі св. Софії у 125-ту річницю з дня народження академіка Михайла Грушевського, першого президента України. Собор був переповнений. Тисячі людей слухали трансляцію на майдані біля собору.
25 листопада. Був в українськім державнім історичнім музеї “Україна”. Оглянув Андріївську церкву і Золоті Ворота. Був на Бессарабському базарі.
Відвідав Радіо Київ. Говорив з головним редактором радіомовлення на зарубіжні країни Валерієм Коліньком. Його прогноз щодо референдуму – оптимістичний.
Бачив пам’ятник Т. Шевченкові у парку Шевченка; згадав родинні поїздки на відкриття таких пам’ятників у Вінніпезі 1961 і у Вашінгтоні 1964 року.
27 листопада. Перед обідом – на вокзалі у Донецьку. Зустрічає двоюрідний брат Леонід з дружиною Раїсою. Леонід – мій тезко, Раїса – тезко моєї дружини. Обох бачу вперше, Леоніду 49 років. Родився в ГУЛагу. Думає, що Донецьк проголосує за незалежність і за Кравчука. Він голосуватиме за Лук’яненка.
30 листопада. Їду автобусом з Донецька до Полтави, через Червоноармійськ, Добропілля, Лозову, Сахновщину, Красноград, Карлівку. Вражає рівнина. Половина піль зорана. На другій половині зеленіє озима пшениця чи жито. На зупинках купую газети: “Слобідський край”, “Время”, закликають голосувати за незалежність.
1 грудня. Гостюю в маминої сестри, тітки Олени, у селищі Білики, 40 км на південний захід від Полтави. Це 5 км від села Чорбівка, де я родився. Моя тітка стежить по телебаченні за дебатами в парламенті у Києві. Ходив з нею до школи, де вона голосувала. На моє питання, як голосуватимуть у Біликах, тітка відповіла: “Усі чисто проголосують за незалежну Україну. Більшість та
кож голосуватиме за Кравчука, але я віддам свій голос за Чорновола”.
Пізніше виявилось, що 95% полтавчан голосували за незалежність і 75% за Кравчука.
2 грудня. Вечером знову в Полтаві. У полтавському відділі Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном “Україна” Світлана Лозовська дала публікацію “100 років Полтавському краєзнавчому музею”. В ній включений каталог виставки “Полтавчани в еміграції, їх внесок у розвиток української і світової культури”. С. Лозовська запрошує полтавців у діаспорі: присилати до музею матеріали про свою творчу діяльність.
3 грудня. Їду автобусом з Полтави до Києва, через Решетилівку, Хорол, Лубни, Пирятин, Яготин, Бориспіль. Краєвиди дуже подібні до тих, між Донецьком і Полтавою. У газетах, що купую: “Зоря Полтавщини”, “Молода громада”, “Лубенщина”, висловлюється радість, що Україна сказала “Так!” незалежності.
6 грудня. Відвідав редакцію “Сільські вісті”, виходить 5 раз на тиждень. Говорив заступнику головного редактора Юрію Моторному, що в київських кіосках немає таких газет, як “Сільські вісті”, “Демократична Україна”, “Молодь України”, “Літературна Україна”, але є російські газети “Известия”, “Труд”, “Правда”. Вій пояснив, що українські газети не мають досить паперу. І що ситуація погіршується.
Вечером був у готелі “Київ” на святкуванні з нагоди референдуму, що влаштував Народний Рух України для всіх послів, міністрів та урядових людей. Були присутні: І. Плющ,   І. Драч, В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Скорик,         Д. Павличко, Ю. Щербак, Л. Танюк, В. Яворівський і другі. Мене запросив сюди заступник голови Руху Олександр Лавринович.
8 грудня. Думки на летовищі перед відлітом з Києва до Торонта. Назагал, спілкування з людьми в Україні було вільне і невимушене. Здавалось, що лише років п’ять, як виїхав звідси. Більшість людей дивляться в майбутнє оптимістично, незважаючи на брак одежі і деяких харчів. Кажуть, що бачили гірше, переживемо і це. Вірять, що дітям буде краще. Вельми вдячні українській діаспорі за допомогу, моральну і грошову. Вдячні за все те, що діаспора зробила для України протягом довгих років. Висловлювали пошану і признання канадським українцям за жертвенність, за кропітку працю, за невгасиму любов до батьківщини.
Л. ЛІЩИНА.
Журнал “Молода Україна”,
№ 409, січень-лютий 1992 p.
Торонто, Канада.
(“Зоря Полтавщини” за 22 серпня 1992 р.).