Здавалося б, Христу підкоряється все місто, його зустрічає тріумфуючий народ, готовий нести Його на руках. Христа зустрічають пальмовим віттям – як переможця, постилають свій одяг під ноги – як царю й вітають радісними вигуками: “Осанна Сину Давидовому! Слава у вишніх!” Ще б пак! Вчора звершилося чи не найбільше чудо (останнє перед Страстями Господніми) – Христос воскресив чотириденного покійника, Свого друга Лазаря, від якого вже смерділо. Отже, це Пророк-Месія, Якого так довго чекали!
Радість людей була цілком щирою. Але чого хотіли від Христа, чого чекали від Нього? Чи того, що насправді Він їм ніс?
Спаситель в’їжджав у Святе Місто на віслюкові – це був символ миру. Він ніс Благу Вість – про вічне життя з Богом і вічну любов. Він воскресив Лазаря, щоб переконалися – буде й загальне воскресіння людства, смерть переможена. Аби лише не допускали люди своєї духовної смерті, щоб жили за заповідями, які дав Христос.
Але навіть Його учні сперечаються за місце біля трону – земного трону. Люди хочуть земного царя, вони чекають сигналу до повстання, щоб скинути з себе ярмо римлян, щоб перемогти цього земного ворога. Про перемогу над значно страшнішим ворогом – дияволом – вони, можливо, й подумають, але пізніше. Поки що народу не до Божої любові. І зовсім скоро стане зрозуміло, що Той, Кого вони чекали, їм не потрібен, Він – не той. Саме тому ті, хто вигукує сьогодні: “Осанна!”, через два дні кричатимуть: “Розіпни, розіпни Його!”
Тож свято Входу Господнього в Єрусалим – це день, коли кожному варто запитати в себе: “А у що вірю я? За ким готовий піти? Що для мене є моментом істини?”