Розлогі луки, повновода швидкоплинна Говтва, чепурні сільські оселі, що потопали у різнобарв’ї мальв, жоржин, чорнобривців, і височенні старезні вільхи – сестри беріз – таким залишився у пам’яті край його дитинства і юності. Усе минає. І річка вже давно не розливається, замулилися її джерела, і все більше порожніх хат лишається на сільських вулицях, і до місцевої школи із року в рік приходить все менше і менше школяриків. Його рідне село тепер до розряду перспективних не належить, і від цього огортає сум, адже такої краси, таких земель родючих ще треба пошукати… На якусь мить думка переносить Вячеслава Марченка на кілька десятків років у минуле.
У родині Марченків підростало четверо дітей: Славко – найстарший і єдиний син – та три його сестрички. Батьки – все в роботі: то в колгоспі, то вдома по господарству. Малеча теж не байдикувала, кожен мав свої обов’язки.  На заробітки батько віддав Славка вже на перших у його житті літніх канікулах – пасти гусей до тітки (щоб у шкоду не тягнуло і користь була). “Зарплату” йому видали гусьми, які наступної весни навели потомство, і відтоді Марченки стали тримати гусей. Старанного і відповідального пастушка тітка наймала щоліта ще років зо два, а далі на канікулах уже йшов на роботу, що вимагала вищої “кваліфікації”, – пас колгоспних корів, а після сьомого класу разом із хлопцями-ровесниками працювали вантажниками. Увечері, як допоможе вдома попоратися, біг ганяти м’яча чи чепурився на танці.
Як гартувався характер? Незаперечним авторитетом для Вячеслава був батько-фронтовик Іван Полікарпович, який із 1941-го по 1945-й – на війні, а тоді до 1949-го – ще в армії служив. Дисципліна вдома була залізна, траплялося, так, що й ремінця доводилося куштувати. Тепер всю ту батькову педагогіку Вячеслав Іванович згадує з вдячністю. Теплі спомини лишилися і про Надеждинську восьмирічку, її директора Івана Павловича Григора, слово якого мало особливу вагу для учнів.
У підлітковому віці Вячеслав мріяв про військове училище. Після дев’ятого класу влітку традиційно працював у місцевому господарстві. У Надежді якраз проектували дорогу, спеціалісти-проектанти попросили у голови колгоспу Івана Іларіоновича Шпака собі на підмогу якогось тямущого хлопчину. Голова направив до них Славка. Ціле літо він вникав у нову для себе і, як виявилося, цікаву справу. А навесні, коли до школи з профорієнтаційною метою приїхали викладачі Полтавського технікуму транспортного будівництва, Вячеслав і зробив остаточний вибір. По закінченні технікуму – молодіжна будова у місті Набережні Човни, звідти призвали до армії. Відслужив і повернувся додому, в Надежду. Батько на той час, на жаль, уже помер. Мамі з трьома сестрами непросто було дати всьому лад, господарство потребувало чоловічих рук. Шукав роботу за спеціальністю. У Полтавському облміжколгоспдорбуді повідомили, що в Диканське міжколгоспне дорожньо-будівне управління потрібен майстер. Із вдячністю говорить Вячеслав Марченко про свого першого керівника Олександра Кириловича Лемешка. Не раз наука мудрого наставника ставала у нагоді, коли вже сам очолив колектив на той час міцної стабільної організації, яка будувала дороги, токи, впорядковувала території новозбудованих об’єктів. Прикладом для нього були і старші керівники Іван Сергійович Кібальник, Микола Олександрович Матюх, Василь Гурійович Решетченко, Микола Петрович Ворона, Іван Васильович Оніпко.
Та налетіли вітри поспішних перемін. Враз послуги дорожньо-будівної організації стали незатребуваними. Втриматися на плаву в розбурханому морі реформ і реорганізацій було непросто. Обговорювали різні шляхи виходу із ситуації – взяти під своє крило комунгосп, об’єднати в одну організації, які опинилися на грані краху (сількомунгосп, райагробуд), були й такі, що пропонували розпаювати майно, роздати його і розійтися… Тоді Вячеслав Марченко і відважився взяти частину земель (800 га) колишнього колгоспу ім. Леніна (на той час “Україна”) – так утворилося СТОВ “Говтва”.
Вольовий, принциповий, вимогливий, відповідальний – саме ці людські чесноти і допомогли Вячеславу Марченку зберегти матеріальну базу, врятувати колектив. Якийсь час паралельно зі СТОВ ще працювала дорожньо-будівна організація, але і керівник, і працюючі розуміли, що майбутнє має лише “Говтва”. Довелося опановувати премудрості сільського господарства. Пайовиків ні від кого не переманював, люди самі йшли і просилися, та Марченко брав тільки покинуті орендарями землі, дорогу нікому переходити не хотів – це один із його принципів. Нині у “Говтві” дві тисячі гектарів землі. Їх обробляють 60 працівників. Господарство – серед найміцніших у Диканському районі, хоча непросто конкурувати йому з великими сільгоспформуваннями. Але, скажімо, по зарплаті СТОВ “Говтва” лідирує вже не перший рік, її розмір удвічі перевищує середню по району в сільському господарстві.
– Ці гроші зароблені, у нас за кожним працюючим закріплено по 2–3 одиниці техніки. Роботі всі віддаються сповна. Випадкових людей уже давно немає у колективі. Тож я швидше засумніваюся, чи купувати щось нове з техніки, а механізатору, спеціалісту зароблене віддам. Бо саме колектив – це і є золотий запас “Говтви”, – говорить Вячеслав Марченко.
Пайовики теж не обділені – 3,6% вартості земельного паю отримав у 2010 році кожен грішми, а вже тоді бажаючим відпускали продукцію.
Головну складову успіху господарства у районі кожен знає – дисципліна у Марченка залізна, ледарю і на думку не спаде проситися у “Говтву” на роботу. Порядок має бути скрізь, впевнений Вячеслав Іванович.
До речі, він – один із найактивніших депутатів районної ради, якраз із тих, хто зроду не догоджав начальству, хто відверто висловлював свою думку, відстоював позицію. Йому болить, що непродумані реформи, здається, ніколи не закінчаться, а так хотілося б стабільності, доступних  кредитів, щоб Україну любили всім серцем і політики у Києві, й прості селяни щоб уболівали за неї щиро, щоб працювали закони… І тоді не залишиться проблем, які не можна було б вирішити.
Ось так, у клопотах, і збігло шістдесят літ. Ніби недавно з дипломом майстра автомобільних шляхів приїхав у Диканьку, а вже за плечима тридцять вісім років роботи в одному колективі; ніби вчора запросив на перше побачення дружину, а вже 29 років разом у радощах і печалях; ніби ось тільки-тільки майстрував у дворі колиску для доньок Наталі й Оксани, а вже наввипередки тягнуть рученята до дідуся внуки Максимко і Дмитрик…
Ніби ще й не жив… А вже щедро родить сад, посаджений Марченком, радують очі поля, на яких порядкує його господарство, і щоранку поспішають на роботу шістдесят людей, які твердо знають: у їхньому господарстві “Говтва” стабільність гарантована.