27-річна Наталя Томшинська мешкає в Японії вже більше семи років. Вона виросла у Машівці, де живуть її батьки, відоме в області подружжя хореографів Томшинських. Усе дитинство відтанцювала на машівській сцені. Ще студенткою Полтавського педуніверситету шукала додаткового заробітку. Завдяки власному відчайдушному характеру опинилася на заробітках аж на протилежному кінці світу. Відтанцювала там один сезон, другий, а потім вийшла заміж.
Про те, які випробування випали на долю її численної рідні, розповідає сама Наталя. Із чоловіком та дітьми, 4-річною Тіарою і півторарічною Софійкою, вона живе у місті Кітакамі (префектура Івате), що на найбільшому японському острові Хонсю. Від океану місто захищене горами, тому цунамі туди не дістає. А від пошкодженої землетрусом атомної станції “Фукусіма” – це кілометрів 250.
Від запитання, як усе сталося, у неї миттєво червоніють очі, навертаються сльози.
– Сьомого березня якраз відсвяткували день народження Тоші (її чоловіка звати Чіда Тошікацу, для слов’янської рідні – Тоші, у сім’ ї – Тошуня. – Авт.). Потім було 8 Березня, а 9-го – день народження сестри Яни у Калінінграді. Святкували, спілкувалися по скайпу. Ці дні пройшли на емоціях, уже планували, як святкуватимемо день народження Тіари. 31 березня їй виповнилося 4 роки. У нас увесь березень святковий. Напередодні зробила запас продуктів на тиждень. У свята вдома майже ніхто нічого не їв, тому холодильник був забитий, що пізніше дуже виручило.
Землетруси в Японії бувають якщо не щодня, то 1–2 рази на тиждень обов’язково. То трясе, то гойдає потихеньку. За кілька днів до трагедії нас добряче трусонуло, після такого буває зазвичай затишшя. 11 березня у Тіари в дитсадку був останній день перед канікулами, тому, дякувати Богу, автобус привіз її набагато раніше, ніж зазвичай. Пішли з дівчатками погуляти. Поряд із будинком батьків Тоші ми будуємо свій, уже є фундамент. 12 березня мали почати виганяти стіни. Все обійшли, сфотографували на пам’ять. Вдома Софійка лягла спати, Тіара гралася, я зварила собі багато кави…
Близько 15-ї години почався землетрус. Чекаю: закінчиться, питиму каву. Трясе сильніше й сильніше. Взяла Тіару на руки, відійшла подалі від шафи. Затрясло так, що важко встояти. Думаю: “Треба Софію піднімати”. Тільки вихопила з постелі – тріскається скло, і всі уламки – туди, де була дитина. Соня дуже злякалася. Стояти неможливо. Впали на ліжко і зрозуміли, що звідти нікуди вже не зрушимо. Закутала дівчат в ковдри, накрила ще двома, сама – зверху: навіть якщо дім буде падати, то на мене. Тіара сприйняла все спокійно – їх у дитсадочку вчать, що при землетрусі спочатку треба ховатися під стіл, а тільки-но стихне – тікати на вулицю. Софійка спросоння дуже злякалась: виривалася з ковдри, кричала в паніці. Аж потім до мене дійшло, що я й сама японською кричала щосили: “Боженьку, зупини цей жах!” Гукала Тіарі:
– Тільки стихне, біжимо до дверей.
– Мамо, я знаю, все добре!
А наша здоровенна шафа то перекриє вихід, то назад відскочить. Все попадало, побилося, кава розлетілася по всій кімнаті. Тільки трішки вщухло, боса, по битому склу, з дівчатами попід руками, вискочила до батьків Тоші – наша квартира на другому поверсі їхнього будинку. Там була його молодша сестра.
– Дзвони Тоші!
– Нема зв’язку!
Чоловік працює у батьковому бізнесі, цех випускає конденсатори. Там обладнання впаяне в підлогу, стеля низька, тому все обійшлося. Але багатьом людям стало погано. Тоші повернувся аж під вечір. То були найдовші три години в моєму житті. Ні зв’язку, ні світла, ні Інтернету – жодної інформації. Думали, що у нас кінець світу.
Вперше “подякували” іграшкам на батарейках. Зазвичай вони дратують: пищать, грошей на них треба багато. А тепер переставляли ті батарейки в ліхтарики, радіо. У батьків гуртом швидко поприбирали, спати полягали поблизу вікна. Там вікна аж до підлоги і відкриваються. Через них можна швидко вийти на вулицю. І раптом у темряві по радіо передали: “Зараз бачимо на березі сотні людських тіл. Підійти і допомогти нічим не можемо: іде нова хвиля цунамі”. Охопив жах. Тоді й зрозуміли, що кінець світy всюди, але нам здорово пощастило: всі живі. У батьків підлога підігрівається гасом. Ми його потрошку зливали й опалювали одну кімнату. Дуже виручив запас продуктів. Морозилку та холодильник намагалися зайве не відкривати, але щось довелося-таки викинути. Дещо швидко з’їли, їжу готували спочатку на газових балончиках, потім – на гасі. Робити все намагалися вдень. Із родичами допомагали один одному, чим могли: продуктами, консервами, балончиками з газом.
Щоб повідомити батькам, що жива і здорова, поїхала до міліції. І раптом почав пілікати телефон: там сильна антена. У Машівці була третя година ночі 15-го березня, але ніхто не спав. Лише тоді, коли почули голос Наташі, Томшинські повірили, що все добре.
– На прибирання власної квартири пішло чотири доби. Стою посеред неї у сльозах: весільні фужери побилися у мене на очах, обручка загубилася, знайти не можу. Просто в розпачі. Й раптом вмикаються одразу і світло, і телевізор. На екрані маленька дівчинка стоїть серед руїн і пронизливо кричить: “Мамо!” Краще б у ту хвилину нам світла не давали… Подумала: “Господи, діти батьків шукають, батьки – дітей. Яка там обручка! Я щаслива, бо всі живі”. Тошуня каже: “Я тобі інше куплю. Я з тобою вдруге одружуся, тільки не плач”.
Електрики на стовпах працювали цілодобово. Я думала, що місяць житимемо без світла – дали на четвертий день. На п’ятий з’явився Інтернет. Для тих, кому нема де жити, табір теж був готовий за лічені дні. Водою в пакетах забезпечили. Тільки у магазинах усе розкупили і ніякого пального: ні бензину, ні гасу. І лікарні працювали тільки для поранених.
Від землетрусу людей постраждало небагато: високі будинки на це розраховані. Але оте підле цунамі, що прийшло за 8 хвилин! Того міста, куди ми їздили зазвичай відпочивати, зараз немає. У мене дитяча мрія була: будиночок на березі моря. Розхотілося. Після такого задумаєшся, чи варто відпочивати на морі. Ми бачили кадри: туристи проїхали узбережжям і піднялися в гори. Через кілька годин поверталися назад – нічого нема, руїна. Система попередження надійна, але куди втечеш за 8–15 хвилин?
Хто міг добратися до узбережжя, їхав на допомогу. Аж поки рятувальники попросили не їхати, не створювати пробки. Хто вижив, ішов працювати з таборів. Вразив оптимізм людей. На камеру потерпілих запитують:
– Як же ви тут житимете?
– Та виживем! Відбудуємося. Вам же теж зараз нелегко нас рятувати. Тільки не забувайте про наше горе.
У магазині – черга чоловік 500, і можна купити тільки 10 речей. Найпершими розійшлися свічки і батарейки. Все, що вціліло в магазині, винесене на вулицю і просто обтягнуте сіткою. І ніхто не займав, не розтягував. Тошуня в черзі на заправці простояв більше 12 годин, але ніхто не ліз уперед, не просив більше нормативних 10 літрів. Дуже велика довіра до влади. Влада про все попереджає і розповідає чесно. Знайшли радіацію десь у капусточці – одразу попередження: не купувати капусту звідти чи звідти. Пройшов дощ над Токіо – радіація підвищилася. І хоч вона безпечна, але краще воду не пити. За добу в столиці розкупили всю мінеральну воду. Рівень знизився – пийте, вже можна. Я владі дуже вірю. Вона про людей дуже піклується… Коли росіян не допустили до робіт на атомній станції, запитала в Тоші: чому?
– Якби не справлялися, ми б їх попросили. А якщо безвиході нема, треба робити самим.
У моїх знайомих полячок батьки не панікували. Польща в дуже гарних стосунках із Японією. Польські коментарі в Інтернеті були тільки співчутливі. Або: давайте потерпілих до себе заберемо, а вони нас навчать дороги будувати такі, як у них.
І правда, дороги й після землетрусу такі, наче їх тільки відкатали.
Поїхати в Машівку я вирішила пізніше. Через пару місяців будинок мали добудувати, там це швидко: із гіпсокартону, інших легких матеріалів з’єднуються рухомі (на випадок землетрусу) конструкції. Треба було трошки обжитися. Та всі посольства після 11 березня шукали своїх. Я ж українка. Ні Японія, ні Україна подвійне громадянство не визнають. Якщо мені змінити громадянство, тоді проблемно буде їздити до батьків.
Перший літак за громадянами України прийшов несподівано, схоже, для самого консульства. А вже перед другим рейсом телефонували до мене щодня: як справи, здоров’я, чим допомогти. В аеропорту на паспорт-контроль, багаж-контроль водили майже за руку. Всі, хто відбував, були з дітьми, але з двома, та ще такими маленькими, – тільки я. Бригада з консульства мене весь час тримала в полі зору, підтримувала настрій. На посадку всіх провели в автобус, попрощалися: “Удачі! Чекаємо назад”. Більшість і справді скористалися шансом безкоштовно долетіти, заспокоїти батьків і одразу повертатися. Й екіпаж був чудовий, доброзичливий.
І в Красноярську, де була дозаправка, і в Борисполі пройшли радіаційний контроль. Я сама була зацікавлена, щоб перевірили. А ще хотілося всім довести: ну вам же ж казали, що японці не обманюють, що з нами все нормально!
ПРО ТОЛЕРАНТНІСТЬ
– Зараз віза у мене безтермінова, тому серйозно питанням японського громадянства ми ще не займалися. Хоча без нього прізвище чоловіка мені офіційно не дадуть. Якщо іноземка виходить заміж у Японії, вона отримує візу спочатку на рік, потім продовжують ще, можливо, на три, потім – ще. Я спитала, чому в мене не так?
– А ми по людях бачимо: чи є любов, чи все фіктивно.
Кожна служба, до якої б не зверталася, обов’язково порадить, як вчинити, аби вийшло дешевше, зручніше. Ніколи ніхто криво не подивився. Часто доводиться заповнювати анкети – одразу пропонують: “Ой, ви ж, напевне, не пишете і не читаєте по-нашому?! Зараз ми все зробимо!”
ПРО ЯПОНСЬКУ ГРАМОТУ
– Моя безграмотність нікого не дивує. У Японії – чотири алфавіти. У найстарішому, що прийшов із Китаю, – більше 4 тисяч ієрогліфів. У школі вивчається близько двох тисяч.
У нас кожен може прочитати спеціальну літературу, навіть якщо погано розуміється на цьому. Там інакше. Скажімо, у Тоші освіта – робототехніка. Медичну літературу, де спеціальні ієрогліфи, він прочитає далеко не всю. Медик технічну теж не прочитає. Якщо одного ієрогліфа не знаєш, суті не зрозумієш. А один ієрогліф може складатися більш як із 20 “паличок”.
Щоб розуміти газетні публікації, треба закінчити три класи. Я газет ще не розумію. До народження Тіари вчилася читати й писати, але потім стало не до того. Вирішила: нехай  донька піде в школу, будемо вчитися разом. Елементарні речі – написи на вітринах, склад продуктів, термін придатності – я, звичайно, розумію.
Наташа показує у своєму мобільному “букву”, що означає слово “п’ятниця” – така собі хатка з кількох закручених паличок. Есемеска “Я тебе люблю” (прийшла тільки-но) виглядає, як коротке слово, на початку якого теж щось схоже на маленьку хатку. Решта знаків простіші – з пізнішого, вже кладового алфавіту. До речі, журнали і газети гортаються і читаються з кінця.
МАСКИ – ЦЕ НЕ ВІД РАДІАЦІЇ!
– Смішно виглядали коментарі-страшилки іноземних журналістів про те, що жителі Токіо одягли маски від радіації. У мене вдома завжди дві пачки масок: дорослі й дитячі. По-перше, якщо простудився, нікого не заразиш. І сам швидше одужаєш, вдихаючи тепле вологе повітря. Я до цього звикла швидко. По-друге, японки ретельно слідкують за собою, за шкірою, обличчям. Я без косметики там за двері не вийду. Якщо кудись поспішаю без макіяжу, – обов’язково кепку на очі й маску на обличчя.
Маска – це вже звичка. У Тоші на роботі всі в цеху в  масках постійно.
ДОШКІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ
– Дитсадок у Японії коштує дуже дорого. Але влада, опікуючись приростом населення, вже для другої дитини робить знижку. Ніяких грошей батькам не виплачують, але діє система знижок, страхування. Медичне обслуговування до трьох років безкоштовне. Платять за лікування маленьких дітей лише дуже забезпечені люди. Третя дитина в сім’ї у садочку виховується безкоштовно. У групі – до 15 діток. Щотижня поштою сім’я отримує звіт за минулий тиждень і повний розклад на наступний: які заходи заплановано, що робитимуть діти погодинно, детальне меню на кожен день. Вихованці дитсадка носять форменний одяг. Спеціальний автобус із черговим вихователем збирає дітей вранці й розвозить по домівках ввечері.
ЖИТЛО
– Будувати житло дуже дорого. Кредит отримати також непросто, за його виплату передбачена велика відповідальність. Будують фірми, пропозиції різні за ціною, формою, матеріалами. Відлити дім з бетону з відповідною арматурою проти землетрусу не по кишені навіть мільйонеру – треба бути мільярдером. Тому більшість приватного житла зводять із легких матеріалів: стіни гіпсокартонні й “живі” (на випадок землетрусу). Навіть якщо не витримають стихії, то сховатися від неї можна й під столом (так і вчать дітей у дитсадку). Таке житло дешевше, а головне – будується місяців за два. Щоправда, після відключення системи опалення температура в ньому опускається досить швидко. Взимку в Японії максимальний мороз – мінус 15, але це набагато холодніше, ніж у нас. Та й снігу взимку випадає багато, іноді через це бувають великі проблеми.
***
Наталя планувала навесні не лише добудувати, а й обжити свій дім. І лише після цього летіти до батьків. Тепер на запитання, чи довго пробуде у Машівці, відповідає:
– Ще не знаю сама, життя покаже.
Готуючи матеріал, довелося “полистати” Вікіпедію (енциклопедію в Інтернеті). Хочете переконатися в тім, що ця нація переможе все? Ось перелік державних свят Японії: День Конституції, День зелені, День дітей, День моря, День поваги до старших, День фізкультури, День культури, День вдячності труду, День народження імператора… Народ має національну ідею, гідність, глибоку культуру. Думаю, нам є чому повчитися…