Ще не дуже давно знаходили “ворога народу” в різних образах – білогвардійців, троцькістів, куркулів і підкуркульників, шпигунів, космополітів, дисидентів. Тепер “вороги” мають нові назви – “комуняки” (вони ж “сталіністи”) й “бандерівці”. І знову ж, як і в минулі часи, ці звинувачення далекі від істини. Я не комуніст, і не “бандерівець”, просто старий учитель, і це дає мені, мабуть, моральне право говорити саме так.
Давайте спокійно й зважено, без зайвих емоцій вникнемо в суть звинувачень. Хіба, скажімо, можна звинувачувати в наших бідах усі 19 мільйонів колишніх комуністів? Переважна більшість із них – чесні й працьовиті люди, ветерани війни й праці, висококваліфіковані виробничники. Але кажуть про них: нехай вони самі й не чинили зла, але ж підтримували злочинну політику партії. Їх, мовляв, також судити треба. У країнах так званої народної демократії таких судять, у нас – ні. Автори таких тверджень, м’яко кажучи, пересмикують факти. А щодо судів, то “полювання на відьом” може розколоти націю, викликати вкрай небажані процеси, які поставлять під загрозу найголовніше – незалежність. У пресі вже не раз висловлювалась думка, що керівники компартії повинні покаятись перед народом. Мабуть, такий акт примирив би багатьох.
У багатьох людей живуть ненависть, злоба і до тих, хто, борючись за незалежну Україну, потрапив на десятки років за грати. “Арештанти, зеки! Їх ще й народними депутатами обрали!” – чути обурливі голоси. Це інша крайність, як і звинувачення в усіх бідах “бандерівців”. Грунтується вона на нашій необізнаності, політичному догматизмі. Як і багато інших, автор цих рядків довго й щиро вірив у те, що вояки УПА – справді вороги, бо вбивали радянських активістів. Фактів убивств досі ніхто не спростовує. Та й чи можна взагалі виправдати вбивство? Не виправдати, а зрозуміти суть бандерівського руху допомогла всім нам гласність. Справді, як пише у “Зорі Полтавщини” від 5 серпня ц. р. житель Лубен М. Бондаренко: “Не вони йшли до нас убивати, а ми йшли до них нав’язувати соціалізм. А вони цього не хотіли, не хотіли кривавої нашої системи, в якій нищено всіх мислячих, кращих трудівників”. Аж тепер стало загальновідомо: 20 процентів населення Західної України вивезено в 1939–1941 роках у Сибір, Поволжя, Казахстан, на Північ. Навіть син Івана Франка – Петро – один із керівників Народних Зборів Західної України, який голосував за возз’єднання з Радянською Україною, був розстріляний НКВС у 1941 році. Тому ОУН почала боротьбу на два фронти – проти фашистів і проти більшовицького СРСР.
Кажуть, що якийсь час “бандерівці” співробітничали з німцями. Вони надіялись домогтися свободи для свого народу з їх допомогою? Помилка? Безумовно. Але ж і Мазепа хотів із допомогою шведів домогтися свободи для українського народу. А хіба в часи Великої Вітчизняної війни ми не співробітничали з американцями та британцями, яких до того ганьбили “плутократами”? Так що історичних парадоксів чимало.
Не злоба, не помста, не зведення рахунків урятують нас, а тільки мир і дружба, прощення й милосердя. Копаючись у минулому, можна відшукати суперечливі сторінки. Але ж не лише з них складається історія нашого народу.
Нам усім треба прислухатися до нашого Президента Л. М. Кравчука, який слушно говорить, що без злагоди та єдності нашого народу ми ніколи не побудуємо гуманне, справді демократичне суспільство, незалежну суверенну державу – Україну.
Спільність інтересів і великі труднощі на шляху їх досягнення, майбутня доля наших дітей і онуків – ось це насамперед повинно об’єднати всіх нас, спонукати забути чвари, злобу!
Якщо на все це зважити, всім цим керуватися, ми обов’язково збудуємо правову й демократичну державу, житимемо радісно й щасливо. Запорука цьому – сила й талант, працьовитість і доброзичливість українського народу, його віра в Бога і в своє майбутнє.