Тепер, коли багато з наміченого вже вдалося зробити і його селянське фермерське господарство “Верест” стало одним із найперспективніших сільськогосподарських підприємств у Глобинському районі, з’явилося чимало охочих дізнатися рецепт успіху від Голобородька. Чоловік і щиро ділиться досвідом господарювання, і не втомлюється пояснювати цікавим, чому назвав своє дітище таким дивним ім’ям.  “Верест” для Станіслава Івановича – особистий план: він, народжений у вересні, має підкорити свій Еверест. Не той, що в Гімалаях, – заради власної слави, вершини на благо людям можна досягти й на нашій благодатній, врожайній землі. Винахідливості та сумлінності в господарника, депутата районної ради вистачає не тільки на те, аби йти вперед самому, а й на те, щоб вести за собою інших.
На старті
Так, сьогодні фермерське господарство “Верест” – на висоті. Тож тим приємніше згадувати, як починалося сходження. Нелегкі 1990-ті змусили й родину Голобородьків шукати нового місця в житті: чоловік Станіслав Іванович – технік-механік та дружина Оксана Миколаївна – продавець зайнялися тим, чим і півкраїни в той час, – нехитрим бізнесом “купи-продай”. За виручені кошти зводили собі обійстя. Так, здавалось, могло б тривати й надалі, але 1996 рік переінакшив у їхній долі все. Голобородьки вирішили господарювати на землі – стартом стали 30 гектарів. Не боляче було дивитися навіть на зупинене будівництво родинного гнізда: на кошти, що призначалися для його спорудження, вони придбали найнеобхіднішу сільськогосподарську техніку – це був найпростіший грунтообробний реманент.
– Перший мій трактор був марки МТЗ-50. Я купив його запчастинами і склав своїми руками. Тоді помічників у мене було тільки двоє – дружина та дядько – Олександр Васильович Мамон. Він, до речі, все життя пропрацював трактористом. Зі своєрідною “інспекцією” навідується в господарство й понині.
Ентузіазм, із яким взялися за справу, додавав оптимізму. Щоправда, не тим, хто за змінами в житті односельців спостерігав зі свого подвір’я. Сьогодні Станіслав Іванович тільки сміється, пригадуючи, як дехто обурювався появою під боком у себе “панів”. Утім, невдовзі на Голобородьків почали дивитися вже зовсім інакше, адже місцеве КСП “Зоря” (села Пироги та Яроші) занепадало, а “Верест”, навпаки, набирав висоти. Фермерське господарство сіяло чи не всі традиційні для регіону сільськогосподарські культури й збирало стабільні врожаї. Тож вигоду в тому, щоб приєднати до нього свої земельні паї, люди відчули вже скоро. Таким чином “Верест” виріс тоді ще на 50 гектарів. Сьогодні його земельні площі сягають уже 2 тисяч гектарів. До фермерського господарства приєдналися пайовики з довколишніх сіл та селищ – Бориси, Мозоліївка, Пронозівка, Градизьк.
Технічний парк
успішного періоду
Техніка, на якій працюють сьогодні в господарстві, й близько не нагадує зібраний колись власноруч Станіславом Івановичем тракторець – купили новий американський комбайн “John Deere”, минулого року придбали йому “колегу” фірми “New Holland” – також для багатьох своєрідний Еверест, адже ціна агрегату – 2,5 мільйона гривень.
Характерно, що добру підмогу для придбань такого розмаху справляє схема поступових та безвідсоткових виплат: 50% вартості покупець сплачує відразу, решту – згодом. Авжеж, не всі бажаючі можуть розраховувати на такі вигідні умови, погоджується Станіслав Голобородько.
– Нам довіряють. Наша виробнича біографія вже працює на нас. І я не за чутками знаю, що авторитет часто важить куди більше за гроші. Тут все базується на одвічних істинах. Не- даремно ж усіх нас навчали батьки, що довіра завойовується роками, а втрачається за хвилини. Тож, звісно, не припустимо опускатися до таких хвилин, тим більше – з нашого Евересту. Так само з повагою, як і ділові партнери, ставляться до нас, думаю, і наші пайовики. Зерновим збіжжям ми виплачуємо їм до 5 відсотків від вартості паю. Окрім того, задовольняє людей і те, що ми намагаємося надавати їм певні послуги, наприклад, транспортні, й беремо за це мізерну плату – лише прямі затрати.
Позаминулого року в господарстві з’явилась і вже реально виправдала сподівання чергова перспектива – тут побудували новітню американську сушарку. Вигода подвійна – і своє збіжжя надійно доглянуте, й господарі-фермери навіть з інших областей охоче користуються її послугами.
– Головна перевага цієї сушарки – економність у споживанні газу. Тож нам є за рахунок чого поступатися ціною, – пояснює Станіслав Іванович. – Для порівняння: якщо інші сушарки “з’їдають” на годину десь 210 кубів газу, то наша – тільки 70. Окрім того, коли до нас завозять чуже збіжжя, ми не втручаємося ні в процес його зважування, ні в інші моменти, що значно впливають на “прозорість” наданої послуги. Наша сушарка вже виручила не одного господаря, якого завернули з елеватора.
Нещодавно в технічному арсеналі “Вереста” з’явилися ще два “зубри” – італійська сівалка та американський оприскувач.
Втім, варто ще раз згадати й про той власноруч зібраний Голобородьком трактор: далась ця робота взнаки й на майбутнє – змоделював Станіслав Іванович і власний очисний комплекс, поєднав його з сушаркою – от і має господарство свій елеватор. Зізнається, що чимало намучився винахідницькими спробами після того, як на насіннєвий склад придбали німецьку калібрувальну машину. Часто виходила з ладу.
 – Сів, задумався, спроектував. І воно ж усе так просто, як дитяча колиска. Тобто прилаштував певні “пристрої” – і причина поломок зникла, і продуктивність зросла. Отаке неодноманітне у нашому “Вересті” життя. Вміємо не тільки створювати для себе перепони, а й долати їх.
На благо громади
Втім, якою б там вартісною не була придбана техніка, є у “Вересті” набагато цінніше надбання – колектив, близько 40 чоловік. “До мене ж кращі з колишнього КСП попереходили”, – не приховує гордості Голобородько. Серед найсумлінніших трудівників господарства – Михайло Перебенисюк, Володимир Микитюк, Олександр та В’ячеслав Шакуни, Петро Гельбич, Михайло Власенко.
Прикметно, що жінка-працівниця у “Вересті” тільки одна, так би мовити, “перша леді” Оксана Миколаївна Голобородько. Вона – обліковець.
Заслуговує на увагу також і той факт, що колектив у господарстві, яке спеціалізується на рослинництві, не звільняють на зиму. Це колись, із прикрістю згадує Станіслав Іванович, доводилось у цей період людям працювати по половині робочого дня, але більше такого не буде. Тим більше, що у планах “Вереста” є ще одна перспектива – розвивати тваринництво.
Фермерське господарство такого рівня, звісно, – надійне плече для соціальної сфери села. У випадку з “Верестом” – не одного, а щонайменше шести. Така географія пайовиків.
Підтримка ФАПів та шкіл – ремонти й допомога продуктами харчування – це вже звичайні справи. Планку підняли набагато вище – наприклад, у селі Мозоліївка з’явилася водяна свердловина від “Вереста”: італійський насос  купили і встановили силами господарства. “Люди задоволені”, – не приховує таких же почуттів і Станіслав Іванович. Нині фермерське господарство вболіває і за будівництво дороги до цього села – гілки від траси Київ – Дніпропетровськ. 5 тисяч гривень на проект, без наявності якого держава не виділяє гроші на подібні роботи, “Верест” надав. Нещодавно господарство подарувало Пирогівській сільській раді автомобіль “швидкої допомоги”, який тепер обслуговує два ФАПи.
Що стане нас
тупним – хоч господарським, хоч соціальним – сходженням “Вереста”, передбачити складно: винахідливості колективу на чолі з ініціативним керівником не позичати. Проте вже й наперед можна стверджувати, що подальший поступ із сьогоднішніх позицій буде в єдиному напрямі – на благо громади.