Причому щиро й довірливо, не затаївши й тіні образи на те, що дорослі розвіяли її романтичний запал доволі прозаїчною життєвою мудрістю. Уже напередодні самісіньких вступних іспитів дівчина забрала документи з одного навчального закладу й подала до іншого.
Отак, нашвидкуруч, без принагідних розмірковувань та вагань, стала вона студенткою Харківського технікуму громадського харчування. І… жодного разу не пошкодувала, що тоді все сталося саме так, зізнається з висоти вже багаторічного професійного досвіду голова правління ВАТ “Полтавський хлібозавод “Південний” Зоя Дмитрівна Кривеженко.
Святкове відкриття
Найяскравіша сторінка її студентської юності осяяна золотим, як медова пахлава, ялтинським сонцем. І всі невибагливі рядочки на цій сторіночці про будні в закладах громадського харчування розмиті теплими чорноморськими хвилями. Саме тут, у ніби компенсованій долею подорожі, вона вперше так гостро відчула різницю між тим, як мало значення люди надають відвідуванню їдальні серед звичайних буднів – похапцем, майже на ходу, – і тим, як це відвідування перетворюється на повноправний елемент змістовного відпочинку. Зі своєю культурою, етикетом та, власне, й романтикою. Тож хіба могла дівчина після того відкриття не загорітися мрією, де б не довелося їй у майбутньому працювати, дарувати
й найзаклопотанішим відвідувачам часточку свята? Звісно, через надану й від душі, й на найвищому рівні послугу.
Полтава – таким був за розподілом напрямок “експедиції” дипломованої випускниці. Вирушила наступного дня. Дуже уже ж кортіло перейти на самостійний “хліб”.
Ризиковані підвищення
З полтавського тресту їдалень Зою відправили в кафе “Ластівка”, що знаходилося на вулиці Шевченка, і тут крила ще не опереному техніку-технологу швиденько підітнули: не потрібна! Втім, і сьогодні Зоя Дмитрівна згадує ту історію винятково з почуттям вдячності, адже саме в тих стінах трапилася й людина, яка, відреагувавши на відмову дівчині філософським: “Ну чому ж?”, мало не за руку відвела її в “Полтавські галушки” – там Зою і взяли на роботу.
Приліпилася в колективі, як тісто. А там невдовзі підійшов і весільний коровай, народився син. Коли Зоя Дмитрівна повернулася на роботу після відпустки по догляду за дитиною, передали, що на неї чекають у тресті. Справді стурбувалася: може, стала вже зайва? Та виявилось – навпаки. Пропонували посаду завідуючої виробництвом кафе “Спортивне” (на Подолі). Втім, жінка за чутками вже знала, наскільки ризиковане це підвищення. Та й ті, хто пропонував, не приховували: не кафе, а якась прірва з неприємностей – постійні недостачі, плинність кадрів. Потрібна була справжня хазяйка! От Зою Дмитрівну й “нагородили” – тямуща, відповідальна. Тож на вмовляння не скупилися. Всі старші годились у матері: “Ми ж тебе, як свою дитину, просимо і раптом що – допоможемо!” – згадує жінка. І немов у воду дивились. Невдовзі справи в закладі пішли вгору.
Одна з віх трудової біографії Зої Дмитрівни пов’язана також із рестораном “Лілея”, котрий 1981 року їй ввірили знову-таки після декретної відпустки (щаслива мама подарувала сину Олександру молодшого братика В’ячеслава), і знову-таки Кривеженко мала виконати функцію палички-виручалочки в непростій ситуації. І, звісно ж, впоралась.
У ніжних шатах уяви
Професійні виставки, конкурси – це те, що завжди вабить і надихає творчу натуру. 1986 року, після курсів підвищення кваліфікації, рішенням комісії, у якій були й представники профільного міністерства, Зоя Кривеженко отримала звання “майстер-кухар”.
– О, яке то відчуття, коли ти працюєш, а за тобою ходить десять чоловік. І всі твої прорахунки в них “на олівці”. Разом зі мною свої вміння демонстрували майстри з усього Радянського Союзу. І, звісно, куди там було подивувати когось стравою, приготованою за рецептом із котроїсь збірки. Доводилось творити, до всього віднаходити авторський підхід.
Втім, досвід у цій справі у Зої Дмитрівни був ще з часів роботи в кафе “Спортивне”. Ох скільки ж часу не давали їй спокою думки про… “Яблука в снігу”! Та аж допоки не лягли червонобокі, припущені в сиропі плоди на пишну, збиту вершкову масу. А хіба не свято її “Качка в пір’ї” та ще й на озері! “Одягнена” в нарізані з яєчного білка ніжні шати, птиця “плавала” посеред желейного озера, де “росли” й лілії, і очерети… Але поміж усім цим завжди віднаходила Зоя Дмитрівна час і на улюблені вареники-млинці для родини. Адже переконана, що жінка повинна встигати все – й висаджувати квіти, й вчити дітей бути помічниками… І справді встигала. Віднайшовши, до речі, час і на здобуття вищої освіти в Полтавському сільгоспінституті.
1990 року подружжя наважилось і на майже неймовірну на той час подорож. Їхній звичайний “Москвич” не тільки не зупиняв їх вирушати в далеку дорогу, а й добросовісно привіз за потрібною у Голландії адресою, подолавши значні кілометри через Чехословаччину, Німеччину, Угорщину. …Такої “експедиції” Зоя Дмитрівна не уявляла собі, мабуть, і п’ятнадцятилітньою дівчинкою.
На здоров’я!
2 листопада 1995 року зранку йшов дощ, і Зоя Дмитрівна вперше за час свого проживання поряд із хлібозаводом, котрий підпорядковувався тоді Південній залізниці, ступила на подвір’я підприємства без звично відсторонених розмірковувань про те, чому тут немає огорожі, бігають зграї собак, вільно ходять випадкові перехожі. Тепер стати керівником тут належало їй. Знайомство з колективом було черствим. Не приховували: “Нам не потрібен новий директор!” Почала підшукувати висококласних спеціалістів – запропонувала посаду людині, яку й понині називає своєю вчителькою в професії. Та прийшла, подивилася на занепад та й порадила Кривеженко… тікати!
– А я не можу назад. Це принцип. І сама б себе не зрозуміла за таку малодушність! А що б люди говорили? Живу ж поряд! Я цієї думки навіть злякалась.
І – запрацював виробничий конвеєр: підвищення кваліфікації працівників, посилення вимог до якості продукції, розширення асортименту, виставки, відзнаки…
Сьогодні ВАТ “Полтавський хлібозавод “Південний” – одне з небагатьох підприємств в Україні цього спрямування, що дотримується старих, перевірених часом, технологій виробництва: використання рідких дріжджів, опарний спосіб замішування тіста. Підприємство принципово надає перевагу саме ручній людській праці.
…Головна ж оцінка відповідального підходу до справи у Зої Дмитрівни Кривеженко  матеріалізується справді щонайжіночніше – через власну родину: “У мене спокійно на душі, коли я пригощаю внучку продукцією нашого заводу. Я щиро говорю їй: на здоров’ячко!