Безсумнівно, що стараннями дослідників небайдужі вже достатньо дізналися про життєвий шлях несправедливо викресленого з історії Маршала – уродженця села Дудникове Полтавської губернії, учасника інтербригад в Іспанії, а згодом – радянсько-фінської війни, “за зразкове виконання бойових завдань” під час якої його удостоїли Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. Маршал Карл Густав Маннергейм, неприступну “лінію” якого радянські війська прорвали, й після поразки залишився для фінів великим полководцем, переможцю ж – Маршалу Григорію Кулику – доля, а точніше кажучи безжальна сталінська машина, вготувала трагічний фінал…
У подвійно ризикованій ситуації він опинився у роки Великої Вітчизняної війни: з одного боку – тяжкі бої з ворогом, з іншого – постійні звинувачення у поразках, судилище та розжалування, за твердженням окремих дослідників, навіть до рядового… Згодом, у 1943-му, – черговий злет: його призначили командуючим 4-ї гвардійської армії, яка, зокрема, й брала участь у визволенні Полтави від фашистів. Втім, ці події настільки переплетені з черговим абсурдом відсторонення Григорія Кулика від справ та призначенням на його місце іншого воєначальника, що Кулика на довгі десятиліття просто викреслили з них і забули. Після війни він був заступником командуючого військами Приволзького військового округу. 1950-го за сфабрикованим звинуваченням репресований і розстріляний.
Прикметно, що спраглих до відновлення правди сьогодні більшає і серед пересічних громадян. Про це нагадав, зокрема, лист до редакції “Зорі Полтавщини” від жительки села Дудникове Катерини Павлівни Шкряботько. Прочитавши його, ми вирішили, що не познайомитися з авторкою та предметом її вболівань ближче було б несправедливо не тільки з огляду на її земляцтво з Маршалом, а й з поваги до поважного віку дописувачки. Метою відрядження не був пошук нової й точної інформації, його замінила цікавість до того, як історична правда тепер приживається в нашій свідомості…
Землячка
На розпитування, де шукати хату Катерини Павлівни Шкряботько, випадкова перехожа відповіла жестом, який, зітхай не зітхай, а недвозначно обіцяв подолати ще не один замет (зустріч відбулася взимку): “Он бачите, де височіють тополі?” Авжеж… Два жмутки чорного віття погойдувались просто у небі. Домалювати донизу їм стовбури, навпроти яких і має віднайтися хвіртка до потрібного мені дворища, тієї миті можна було хіба що в уяві. До реальності залишалась іще чимала відстань.
І я заховалася від морозу точнісінько у таку ж теплу усмішку, з якою розповідала мені про бабцю Катю її односельчанка. Стали, мовляв, сусіди помічати, що світиться у старенької вікно іноді й по півночі. Як і годиться, розповіли про дивну обставину її синам – ті навідуються до матері частенько. І що ж воно виявилось? Доки село спить, вісімдесятитрирічна бабуся читає: мало їй на книжки та газети дня!
Зізнаюся, що саме з-під цієї коротенької оповідки, ще до безпосередньої зустрічі з Катериною Павлівною, вже відверто просвічувало походження її щирої стурбованості просуванням досліджень, присвячених долі репресованого й на довгі роки несправедливо забутого її земляка, Маршала Радянського Союзу Григорія Івановича Кулика. Останніми роками шпальти полтавських газет справді рясніли відновленими біографічними подробицями та повністю протилежними, поширеними у мемуарах радянських часів, оціночними судженнями щодо військової діяльності Григорія Кулика. Тепер атаку звинувачень у поразках та відступах відбито вагомими контраргументами: не визнавав безглуздого кидання армійських частин на вірну смерть, навіть попри те, що не міг і розраховувати на жодні правдиві показання людей, які проходили в порушених проти нього справах свідками, – невільники системи були підпорядковані її ідеологічним інтересам. Коло замикалося – і не тільки навколо життя окремої особистості, а й навколо залишеної про неї пам’яті. Ясна річ, що на всіх архівних документах про Григорія Кулика в першу чергу – печатка часу, а вже потім – відповідних органів.
 Сьогодні дослідники виконали свою місію й повернули Григорію Івановичу й сміливий підпис у 1938 році під протестом проти репресій у листі до Сталіна, й ризикований вихід із оточення на Західному фронті на початку Великої Вітчизняної війни, “потрактований” свідками, як зумисна відсидка в лісах, і переможне визволення Полтави, яке понад шість десятків років пов’язували з іменем іншої людини, й зміст останніх слів, сказаних звинуваченим у антирадянському змовництві Куликом у 1950 році на суді: “Я ні в чому не винен…”
Отож є над чим бабусі Каті, обклавшись газетами, засидітись. Точнісінько, як і мені є на що задивитись, помітивши, як повчально (так уміють тільки люди поважного віку) похитує вона головою, навертаючись на розмову.
– Я так хвилююся, коли читаю про Григорія Івановича, – бабуся Катя зітхає.
А я не можу відвести погляду від цього, запненого з нагоди мого приходу в найпараднішу хустку, “маятника”. І думки пливуть уже проти течії, нагадуючи, що життя – це час, і той, хто людині його відмірює, не потребує свідків ні її поразок, ні перемог. У свою чергу Катерина Павлівна все не вгаває-журиться, чому ж так пізно згадали про її земляка, – ні тобі тих, хто ріс разом із ним у місцевих, дудниківських, лопухах, ні тих, хто зустрічав його тут незадовго до початку Великої Вітчизняної війни вже Героєм Радянського Союзу та Маршалом…
– Ми ж із його родиною тривалий час були сусідами. Ходили з мамою до них, як воно у селі й водиться, на посиденьки. От тільки самого Григорія Івановича я ніколи не бачила, він же ж тоді давно вже жив у Москві. Мабуть, міг і наїздити, й щось передавати-переказувати, та чи ж я тоді знала, що все те варто було запам’ятовувати?
І хто дорікне старенькій, що вона не права? Безупинно зітхає-похитується у такт розповіді “маятник” у святковій хустинці…
А хвіртка за мною черкнула об свіжо наметений сніг і втратила рівновагу звичного притягання до огорожі, похлинулася білою морозною кашею й замість плавно посунутись уперед зробила це якимось судомним ривком. Тими ж відчуттями відгукнулись до неї тополі, що все своє життя зазирають у двір бабусі Катерини. У засніженому краєвиді дерева бовталися, наче хитка кладка між землею та небом. І чомусь подумалося, що, може, якраз по такій, як вони (ще живі чи давно засохлі й спиляні), кладці був змушений колись відступати дудниківський маршал востаннє – вже після розстрілу, коли за плечима довелось залишати вже цілий світ…
Під монастирськими стінами
Найвірогідніше, що похований Григорій Іванович Кулик у братській могилі розстріляних на Новому Донському цвинтарі в Москві. Скорботна територія прилягає до Донського монастиря, історія заснування якого, до речі, пов’язана з дивовижними подіями відбиття нападу ханських військ у ХVІ столітті. Так, і тут ті ж самі ваги перемог та поразок – є про що поміркувати Маршалу з вічністю наодинці. Монастирські куполи тому вірні свідки. І, певно, тільки їм і відомо, на якому з ударів тутешніх дзвонів згадує Кулик поміж іншими воєнними буднями й вересень 1943 року.
Ясна річ, бої за рідну землю позначені особливим душевним станом: вони тривають ще довго після закінчення. Втім, для Григорія Івановича Кулика подібний коловорот пам’яті не починався ще й тут, під монастирськими стінами. Із поля бою за Полтаву полководець став повертатися зовсім недавно: вирішальний вересневий день затягнувся для нього, заплутавшись у тенетах ідеологічних викривлень та брудного людського сумління, на довгі роки…
Прорив і повернення
“Життя прожити – не поле перейти” – на кожен мій крок не втомлюється перемовлятися говіркий сніжок. Адже йому ясніше за день, звідки береться настрій на дорогу: щоб дістатися від Дудникового до Куликового достатньо здолати лише відста
нь у поле. І коли воно вже позаду, логічним продовженням маршруту стає, звісно ж, Куликівський парк. 1975 року в ньому відкрили погруддя Григорія Івановича Кулика.
Дивно так – у ті часи виходило, що вшанували земляка, про якого на державному рівні віднайти позитивної інформації можна було, м’яко кажучи, обмаль. Де таку брали? У пам’яті тих, хто знав Маршала близько? Втім, це джерело залишалось тоді для особистого користування.
Тож із сьогоднішньої відстані та подія видається якимось знаковим проривом із забуття. Однак не складно помітити, що не першим. Неймовірно, але село Парасковіївка, перейменоване на честь Григорія Івановича 1941-го (за іншими даними – 1940-го) в Куликове, не змінювало своєї назви навіть фатального для земляка 1950 року. Забули про нього сталінські поплічники. Адже й справді, скільки тих “куликів” на карті… Та майже, як у небі серед весни. Летять і понад Ворсклою, і понад Коломаком, і над цим парком…
Близько тридцяти років довелось Маршалу вже й після встановлення пам’ятника виходити з оточення різноманітної ідеологічної фальсифікації. Повертати собі істинне обличчя. Чи почувалися дослідники за цією роботою скульпторами? Якщо правда – найблагодатніший матеріал, то – обов’язково.
І коли у відновленому історичному обличчі Григорія Кулика вже не приховати було ні незламності солдата, який пройшов п’ять воєн і мав за те найвищі відзнаки, ні розчарованості громадянина, причому не пасивної, а такої, що змушувала систему тримати норовливого воєначальника в постійному зашморзі звинувачень, ні розчавленості чоловіка, позбавленого права бути господарем власного, навіть сімейного, життя, тоді нарешті помітили, що не годиться Маршалу стояти посеред Куликівського парку з понівеченим часом та людським недбальством “лицем” – пам’ятник підновили…
У день моєї мандрівки сніжна погода приховала й усі “шрами” після тієї вимушеної “операції”. Мужній і сильний воєначальник збирався серед непорушної тиші парку зі своїми думками, зосереджено й обережно вивуджував їх аж звідти, де шрамів стороннім не видно… І чи то снігові, чи мені несила було вже змовчати: “То як Вам сьогодні ведеться, Маршале? Так шкода, що газет ви тепер не читаєте… Так жаль, що до Дудникового Вам і того єдиного поля не перейти…”.