– Євгене Михайловичу, про людей, які досягли власних вершин у житті, йдучи до них тривалий час і залишаючи на своєму шляху вагомі не тільки для себе здобутки, кажуть: вони вмістили в собі цілу епоху. А Ви, можна стверджувати, людина кількох епох, чи не так?
– Згоден із Вами… На порозі свого 75-річчя аналізую прожите. Були різні періоди, спершу важко було – війна, окупація, голод, потім почалося нормальне життя, коли все задумане мною здійснювалося. І здійснювалося, як за графіком, – усе!
– Вам так щастило? Чи тут важливо мати конкретний задум, мету, план?
– Думаю, що те й те важливе… Хоч я завжди мав план і завжди думав над тим, як його втілити. Ще школярем сказав, що коли виросту, то стану директором радгоспу.
– А чому саме такий орієнтир?
– Жив у радгоспі, а народився я 14 лютого 1936 року в селищі Халтурине Карлівського району. Нас, трьох синів, мама ростила сама, батько загинув на війні. Я бачив, як працює директор радгоспу, спеціалісти, звідси й перша мрія. А коли став директором уже в Казахстані, то знав, що потім буду першим секретарем райкому партії. Коли одружився, сказав жінці: ось побачиш, я стану першим секретарем обкому! Так воно і складалося, але треба було для того багато працювати. Тоді й справді була інша епоха: твої здібності помічали, тебе "просували". А нині, будь ти хоч яким розумником, ніхто не підтримає, хіба що сам чогось добиватимешся…
Мені завжди й щастило в житті – із самого дитинства, а це теж важливо. У мене друзі завжди були старші, і я брав із них приклад.
– І першою епохою для Вас було повоєнне дитинство. Мабуть, дорослішали швидко? Що найчастіше згадуєте?
– Зараз такі роки, що вже згадується все, але найбільше запам'яталося, як закінчилася війна. Той день став особливим. Він був теплий, сонячний, ми із хлопцями йшли на ставок купатися. Бачимо – люди, переважно жінки, чоловіків мало було, біжать до контори, плачуть від радості й повідомляють усім: "Перемога!". З'явилися й директор радгоспу, і секретар парторганізації, відбувся мітинг. А потім почали повертатися із фронту односельці, йшли пішки в село, часто добиралися вночі. А вранці обговорювали, хто ще вернувся. Було радісно й сумно водночас, бо наші – батько й родичі – не приходили… Аж у 1947-му нам принесли повідомлення про те, що батько загинув…
– Наступною епохальною віхою була для Вас, звичайно ж, студентська молодість?
– Я завжди був активним і організованим. 27 квітня 1949 року мене прийняли в комсомол – пішки йшли п'ятнадцять кілометрів у Карлівку в райком комсомолу і пішки поверталися додому. Мене обрали секретарем комсомольської організації Халтуринської семирічної школи. Після семирічки вступив у Харківський технікум підземного транспорту, але вже на початку листопада повернувся додому: вчитися було ні за що. Мене прийняли у восьмий клас Варварівської середньої школи. Потім вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту, який закінчив у 1959 році. Після закінчення працював у Новосанжарському районі. Там вступив у партію, звідти ж і на цілину поїхав.
– І епохою більш ніж у три десятиліття став для Вас Казахстан. Змужніння, відповідальні, високі посади. Як почувалися там, адже опинилися майже за рубежем, хоч і в рамках СРСР?
– Все правильно, бо що ми тоді знали про Казахстан… Але їхати на цілину тоді було модно. Там уже працював директором радгоспу Федір Моргун (а ми були знайомі), інші полтавці. Україні, як і іншим республікам, партією було дане завдання направити на цілину 750 чоловік – директорами, спеціалістами радгоспів.
– І Україна мала направити найбільше кадрів?
– Напевне, але тут багато нюансів. У Росії була своя цілина: Алтай, Саратов, Волгоград, Оренбург… Україна ж опікувалася найбільшою в Казахстані "хлібною" областю – Кустанайською. І Акмолінською – згодом Цілиноградською. Мене викликали у Полтаву в обком партії: молодий, неодружений – давай на цілину! Нас урочисто проводжали, спочатку в Києві був прийом в ЦК КПУ, а потім у Москві, там збори відкрив Косигін, із промовою виступив Хрущов. Нам видали гроші на унти, шапки, теплий одяг, і – у вагон! В Акмолінськ приїхали у березні 1961-го. Були, звичайно, спершу вражені побаченим: сірий вокзал, сумна порожня площа, засипана чорним від кіптяви снігом.
– І гадки не мали, що залишитеся там так надовго?
– Хто міг подумати… Мені було 24 роки, і я спершу побоявся очолити радгосп, вибрав посаду головного зоотехніка радгоспу "Подлєсний". Але вже через півроку призначили директором радгоспу "Андріївський" Шортандинського району. Район уже був заселений, але переважно – виселенцями з України, а вислані вони були перед війною, у період приєднання Західної України до нашої республіки. То були вихідці з Житомирської, Вінницької, Хмельницької областей. І німці – також із України: з Чернігова, Одеси, з Донбасу, а ще – із Кавказу, Поволжя. А поселення там називалися "точками" – то були точки Карлагу. Радгосп "Андріївський" – 24-та і 29-та точки. У мене був заступником старший лейтенант КДБ…
– І фактично то була режимна зона?
– Авжеж. І так тривало довго, аж доки приїхав Хрущов і йому все розповіли про тих, хто живе там. У мене був заступник Йосиф Школа, родом із Дніпродзержинська, він відсидів 18 років, сумнозвісна 58-ма стаття. Там за свою роботу одержав звання Героя Соціалістичної Праці, але в партію його не приймали, нічого не дозволяли. І багато було таких людей із складними долями.
– Ось так зустріли "весну и молодость"… І своє кохання – там же, на цілині?
– Мені було 25 років, я був наймолодшим директором радгоспу, у мене єдиного з директорів була "Волга", і всі знали, що я – неодружений! До мене добре ставивився перший секретар райкому партії Сакан Кусаїнов, а він служив в армії у Пирятині. І коли запросив на розмову, сказав мені, щоб швидше одружився.
– Також завдання партії?
– Я пообіцяв, що ось одержу відпустку – й одружуся. А він порадив привезти вчительку або лікарку, бо кадрів бракує. Після тієї розмови водій мене й питає, чому я такий сумний. Кажу, женитися треба. І він завіз мене по дорозі в село Новокубанку, щоб познайомити з Анею Дужак, яка працювала там головним лікарем. А родом вона із Недригайлівського району на Сумщині… Того ж року ми й одружилися. То був особливий рік: якось були в гостях у казахській сім'ї і почули звістку про те, що Юрій Гагарін в космос полетів!
– Звання Героя Соціалістичної Праці коли одержали?
– Не минуло й двох років роботи на посаді директора радгоспу, як мене призначили начальником Цілиноградського управління сільського господарства. А потім направили в Москву, на навчання у Вищій партійній школі. Потім став головою райвиконкому, і того ж року – першим секретарем Цілиноградського райкому Компартії Казахстану. І вже на другий рік Героя дали.
– Мабуть же, не за партійну роботу?
– За освоєння цілини, за високі врожаї, за соціальний розвиток господарств. Я одержав ще й звання "Відмінник освіти" Казахстану і СРСР. І "Відмінник охорони здоров'я" – за будівництво дитсадків, шкіл, лікарень…
– Скучали за рідними, які залишилися на Полтавщині?
– Роботи було так багато, що ніколи було про те думати. До мене добре ставилися, підтримували – і Кунаєв, і згодом Назарбаєв (керівники Казахської РСР. – Авт.). А вже потім, коли в Полтаві першим секретарем обкому партії став Федір Моргун (у Казахстані ми жили в одному будинку) і почав мене кликати на Полтавщину, я вирішив повернутися. Але дізнався про те Кунаєв, і сказав, щоб я переказав Федору Трохимовичу, аби він не переманював мене. І я залишився в Казахстані.
– І зростали далі на посадах?
– Через те, що хотів повернутися в Україну, п'ятнадцять років мене не в
исували – залишався першим секретарем райкому в одному й тому ж районі, був депутатом Верховної Ради, але не висували! Потім став начальником обласного сільгоспуправління, всього на три місяці, далі – другим секретарем Кзил-Ординського обкому на рік, головою Кзил-Ординського облвиконкому, затим першим секретарем обкому в Актюбінську. І працював, доки все не розвалилося у 1991-му… Але тоді я вже вирішив їхати додому, хоч Назарбаєв і не відпускав, пропонував мені стати міністром. І дружина не хотіла їхати звідти, й сини.
– Скільки дітей маєте?
– Двоє синів. Старший, Михайло, живе в Москві, там закінчив Університет дружби народів імені Патріса Лумумби, там і внучка моя, Настя, уже студентка. А молодший, Володя, живе в Астані, хоч навчався в Полтаві, в сільгоспінституті.
– Колишні полтавські цілинники показували мені фото, де їхні діти сидять на руках у Леоніда Брежнєва. Вам також доводилося спілкуватися з високопосадовцями. Яким було те спілкування, кого і що згадуєте?
– З усіх керівників країни на мене найбільше враження завжди справляв Микита Хрущов. Він часто бував на цілині, два-три рази на рік. Дуже талановита, добра людина, чудово знав сільське господарство. Вперше зустрічав його на станції Шортанди у 1961-му. За ним, як на мене, за значенням буде Олексій Косигін – дуже талановитий керівник, великий чоловік. Ну, а потім уже Леонід Брежнєв. Він не часто приїздив, але Казахстан знав добре, бо працював там свого часу. Сам в усе дуже не вникав, як Хрущов, а доручав своїм помічникам. І з Горбачовим я зустрічався, і з Єльциним…
І не чекав, що згодом Горбачов так недобре вчинить…
– Досі так вважаєте?
– Ні за чим я так не шкодую, як шкодую за Союзом… Таку країну розвалить!.. У Казахстані не було таких революційних настроїв, там усі були рівні, там я розмовляв тією ж мовою, що й тут, і села там називаються, як у нас, Максимівка, Полтавка, Семенівка, Попівка, радгоспи – "Харківський", "Полтавський", "Київський", "Львівський"… У Цілинограді була одна казахська школа – жіноча і один у Казахстані інститут – педагогічний жіночий. Всі інші – з російськомовним викладанням. Я мови казахської не знав – погано, звичайно, бо вивчити її було не важко, вона досить проста. А казахи дуже поважають тих, хто знає їхню мову.
– Якщо підсумувати, Євгене Михайловичу, основними для Вас були дві епохи: період СРСР і незалежної України. Ви повернулися в Полтаву в 1992-му. Не було відчуття, що приїхали в іншу країну – не ту, яку залишали у 1961-му?
– Я часто бував тут і раніше, до мами їздив, дружив із Володимиром Щербицьким. Зустрічався з Леонідом Кравчуком, із багатьма земляками в Москві на сесіях, адже я був депутатом Верховної Ради СРСР. І не дуже відчувалася тоді незалежність… Але я завжди казав, що іншої України у нас немає – як і Ротару співає, одна вона. І казав, що – рано чи пізно – буду їхати доживати віку в Україну. Там, у Казахстані, мені мої сини говорили: дивимося на тебе, тату, й уявляємо, яким би ти був націоналістом, якби жив в Україні. Бо я пісні українські люблю, за "Динамо" вболіваю. Кажу їм: так там усі такі! Хоч іноді мені й заважало те, що я українець. Навіть коли Героя давали – із шести претендентів на звання четверо було українців, і якби не наполіг Микола Кручина, то Михайло Суслов "зарубав" би. І коли перший раз у Верховну Раду висували. Міг би змінити національність, стати росіянином, але я того не зробив. Завжди гордився тим, що я українець.
– Євгене Михайловичу, своє 75-річчя Ви зустрічаєте на досить відповідальному посту – Ви генеральний директор асоціації "Полтавацукор", працюєте, а не відпочиваєте. Цей запас міцності, напевне ж, закладено в дитинстві?..
– Все правильно, наша епоха така була. І так нас виховали. Мені треба бути з людьми, а чого мені вдома сидіти?
– "Золоте" весілля святкуватимете?
– Всі три ювілейні дати відсвяткуємо разом.
– Маєте сьогодні мрію?
– Мрія одна – щоб було здоров'я. Все інше у мене є.
– То ми всі разом, зоряни й наші читачі, й Ваші друзі, вітаємо Вас із потрійним ювілеєм і бажаємо міцного здоров'я на ще багато років!
– Дякую.