Острів Узедом – це сьогодні все ті ж незмінні чотири сотні квадратних кілометрів суші в Балтійському морі. Острів Узедом… Що там того людського життя? Невдовзі він залишиться вже самотнім свідком рукотворного поєднання тут в роки Другої світової війни раю і пекла. По сусідству – так, ніби стараннями божевільних. Іноді острів називали ще й Свінемюнде. Це тому, що на півдні території розташоване однойменне курортне місто. Його особливість – чудові піщані пляжі. Вони не втратили ні ціни, ні привабливості й понині. Якщо сьогодні ви спробуєте знайти інформацію про Узедом, перше, що на вас чекає, – запрошення відпочити: вигідний і яскравий туристичний маршрут. Реклама обіцяє, що балтійська перлина Німеччини вразить навіть найвибагливіших, спогади про проведений на берегах оази час тішитимуть і зігріватимуть…
Холодно аж настільки, ніби й сорочка примерзла до того місця на грудях, де раніше була душа: чи не так почувався Михайло Олексійович Ємець, коли йшов довгими вузькими коридорами на черговий допит в органах контррозвідки СМЕРШ як підозрюваний у співробітництві з фашистами? І та обставина, що відбувалося це переможного 1945 року, мало спрацьовувала на користь вчорашнього військовополоненого. Від згадки самої назви того "благодатного" острова у жилах Ємця холонула кров – червона крига та й годі… Так не буває? І справді… Отож винятково в межах імовірного слідчі реагували й на показання Михайла Олексійовича про втечу їхньої десятки з Узедома. Ні Ємцю, ні його товаришам ніхто не вірив…
Під час війни в північній частині острова розташовувався надсекретний ракетний центр Третього рейху "Пенемюнде". Узедом оберігали, як зіницю ока: вздовж усього берега в повній бойовій готовності вартували зенітки. Саме на острові випробовували нові марки воєнних літаків і розробляли ракетні снаряди ФАУ-1 та ФАУ-2, за допомогою яких німці ще навіть 1945 року сподівалися змінити хід війни. На роботах у центрі були задіяні й 16 тисяч військовополонених: Узедом – філіал концтабору смерті "Заксенхаузен". То як із пекла можна було втекти?
Десятки й десятки разів Михайлу Олексійовичу довелось вибудовувати перед радянськими слідчими приголомшливу фабулу свого перебування в полоні. Змінювалися час допиту, обличчя у кріслах, тон, яким до нього звертались, але на головне ці деталі аж ніяк не впливали – розповідь підозрюваного не насмілювались сприймати за правду. Світова історія воєн такого зухвалого вчинку ще не знала… Звісно, ніхто сьогодні вже не почує, які саме висновки слідчі робили не для справи, а по совісті – особисто для себе, адже навряд чи доля "десятки" могла залишити їх байдужими. Та на стіл щоразу лягав сухий протокол допиту.
Ці документи зберігаються в архівах Росії, але з їхніми копіями вже й рік тому можна було ознайомитися в раді Полтавської обласної організації ветеранів. Вони стали першими серед усього, що племінник одного з легендарних втікачів, Михайло Сердюков, у рамках проекту "Алея Російської Слави" надіслав на батьківщину Михайла Олексійовича Ємця. Ясна річ, повної картини того, що пережив героїчний екіпаж під час перевірок у СМЕРШі, за допомогою цих копій не відтворити. Точні дати всіх допитів, прізвища слідчих залишаються перспективами грунтовного дослідження. Втім, навіть уривчастий характер цих даних досить широко прочиняє двері тих кабінетів, куди вели довгими вузькими коридорами Михайла Ємця:
"Питання: Розкажіть, коли і за яких обставин ви потрапили у табір військовополонених на острові Свінемюнде?
Відповідь: До табору військовополонених мене направили у вересні… або жовтні 1943 року з табору "Заксенхаузен" серед близько тисячі людей…
Питання: Назвіть осіб, яких разом із вами направили із концтабору "Заксенхаузен" на острів Свінемюнде?
Відповідь: Разом зі мною відправили Девятаєва Михайла Петровича, Кривоногова Івана Павловича, Воротнікова Олександра (по батькові не пам'ятаю), Грищенка Григорія, інших осіб не пам'ятаю.
Питання: Скільки часу ви, а також названі вами особи перебували в таборі військовополонених на острові Свінемюнде і чим займались?
Відповідь: У таборі військовополонених я перебував до лютого 1945 року. В лютому 1945 року разом із іншими полоненими здійснив втечу із табору…"

1945 року на Узедомі й особистісні людські сподівання були такими, що вже на межі з розчаруваннями: по сусідству. Конвоїри не могли змиритися навіть із очевидною поразкою у війні: острів тоді все частіше бомбардували радянські літаки – вони прямували на Берлін! У свою чергу полонені, яких змушували засипати вирви після таких авіанальотів та ремонтувати дороги, не хотіли зрікатися надій на втечу з острова – попри те, що знали, як жорстоко закінчились дві подібні спроби. В'язнів тоді змушували весь день бігати з повними візками піску, а під вечір чи не кожного десятого розстрілювали. Адже  від самого початку попереджали, що для них Узедом – це безвихідь. Ті, майже метафоричні, слова, що ними полонених уже остаточно припинали на острові, чув від Михайла Олексійовича Ємця і його син – Олексій Михайлович. Вже, звісно, через багато років після того, як його батько став одним із тих, хто спростував їх: спочатку – німцям, на аеродромі, а потім – і радянським спецслужбам, на допитах.
– Коли військовополонених привезли на Узедом, – переказує батькову розповідь Олексій Ємець, – їм відразу ж, окрім роботи, дали й тему для роздумів: заявили, що звідси жоден птах ще не вилітав, не те щоб людина вибралася…
Втім, Бог з ними, з тими птахами… Чого їм було тікати з благодатного острова, де звабливо шепоче про свою ніжність море, іскриться на сонці яскравіше за коштовності пісок і за їжу чи не щодень може стати свіже людське тіло? Дивом такої долі уник і Михайло Ємець. Одного разу друг і товариш по полону, той, хто пізніше й поведе заколотний літак, Михайло Девятаєв уже готовий був із ним і прощатись. Нічні катування та вбив-ства в концтаборі були майже нормою. І якось Девятаєву довелось зрозуміти, що розправа відбувається якраз у тих камерах, де поселили і його тезку – чоловіка, який хоч багато про себе й не розповідав, але ще з часу їхнього перебування у "Заксенхаузені" викликав довіру й повагу. Тож тільки-но стало можливим, Михайло Девятаєв поспішив до камери товариша. Втім, замість прощання тоді відбулося якраз уже справжнє знайомство.
Пізніше, 1975 року, вони вдвох згадували про хвилюючий епізод життя в ефірі Полтавського обласного радіо. Архіви дозволяють нам "почути" їх і сьогодні. Інтерв'ював легендарних втікачів, на жаль, уже покійний, Василь Котляр.
"Я кинувся шукати Михайла серед трупів, – розповідав Девятаєв. – Тіло було жахливо понівечене. Навіть очі дивилися, як у мерця. Але раптом я почув Михайлові слова – він наважився перед смертю довіритись мені в тому, що комуніст і партизан, а також попросив, щоб я, якщо залишусь живим, розповів про нього правду в його краях…"
А Девятаєв і справді добре, з висоти польоту, знав Полтавщину. До полону йому випало й визволяти наш край, і пізніше доправляти сюди в госпіталі поранених із передової. Михайлу Ємцю було навіть легше, що поруч опинилася настільки невипадкова людина.

Втім, кому призначалися слова, які Ємець просив передати на батьківщину? Ні, не батькам. Із десяти років Михайло залишився сиротою. Тож у першу чергу – дружині, маленькій донечці та ще одній дитині, яка мала народитися у вересні 1941-го. Але останнє його побачення із сім'єю загубилось серед кривавого літа. З початком війни Ємцю як співробітнику райкому партії доручили роботу політрука в підпіллі: накази не обговорюються. Па
ртизанське з'єднання Ковпака рухалось тоді в напрямку Новомосковська.
– Мама розповідала, – згадує Олексій Ємець, – що коли батьків загін проходив повз наше село, він відпросився провідати родину. Але й за ту коротку мить його встиг помітити сусід, який невдовзі вже доніс про це поліцаям. Вислужувався. Було матері через те горя: як залетіли на подвір'я фашисти, та й давай погрожувати їй розстрілом дитини…
Такі "гості" навідувались іще не раз. Але зізнаватись Надії справді  не було в чому. Вона ж жодного разу за всю війну так і не отримає ні фронтового трикутника, ні вісточки "циганською поштою". Не втікали з Узедома птахи, так що в жодному вирії ніхто не приносив для Надії надію. Жінка не знала, що незадовго після того побачення, яке випало мимохідь, партизанські загони були розбиті на Дніпропетровщині, й Михайло потрапив у полон. Згодом, після допитів у гестапо, його доправили в концтабір "Заксенхаузен", що розташовувався неподалік Берліна. Потім уже – на Узедом.

Думка про втечу з Узедома небом була двічі крилата: запропонував же її льотчик, відважний мордвин із про-славленої дивізії Олександра Покришкіна, Михайло Девятаєв, та ще й саме на острові, де діяв потужний аеродром. Тож те, що випливало з цих обставин, нагадувало щось на зразок ключів від камери смертників. І десятеро відчайдушних наважились.
Наскільки обережними їм довелось бути й діяти майже наосліп, розраховувати на удачу, можна зрозуміти з того, що виявиться вже на допитах у Радянському Союзі: не всі з них знали навіть прізвища один одного. Сам Михайло Девятаєв літав до цього тільки на винищувачах. Тож повести німецький нічний бомбардувальник "Хейнкель-111" він мав без підготовки. Звісно, завеликий ризик. Тому-то певний час товариші по черзі намагалися потрапити на авіамогильник, щоб відірвати там від покинутих машин хоч якісь деталі, на котрих має розумітися пілот. Написи щодо при-значення на них справді були, але, зрозуміло ж, німецькою мовою. Тож авіатеорію довелось вивчати всім разом – кому наскільки дозволяло знання іноземної.
…Вони сновигали аеродромом у тому смугастому одязі, наче примари. На людину, як би дивно це не звучало, був схожий лише кат-конвоїр. Замордовані, виснажені, ніхто не важив навіть більше сорока кілограмів – вчорашні хлопчаки… Було таке враження, ніби ці люди через дитинство поверталися знову в небуття. Проте насправді їх тримав на ногах неймовірний за силою приплив. І Балтійське море тут ні до чого – вони повертались додому… Повертались, щоб виправдовуватись за те, що вижили.
Із протоколу допиту Михайла Ємця:
"Питання: Розкажіть докладно, як велася підготовка до втечі, хто був ініціатором цієї підготовки?
Відповідь: У лютому 1945 року, працюючи на аеродромі, Девятаєв побачив, що літак "Хейнкель-111", який стояв на аеродромі, був повністю заправлений пальним, а також у нього були завантажені боєприпаси. Літак "Хейнкель-111" готували до польоту. Дізнавшись про це, Девятаєв сказав мені й Кривоногову, що ми повинні здійснити втечу на цьому літаку…"
"Потрібно було всіх наших попередити, – продовжував пізніше вже не підозрюваним, а героєм, в радіоефірі Михайло Ємець. – Призначеним часом стала 12-та година дня 8 лютого 1945 року. Михайло Петрович наголошував, що саме в обід у нас буде можливість втечі, коли солдати й офіцери підуть їсти й менше вештатимуться на аеродромі…" І сьогодні, як зі злітної смуги, здіймаються з тоненької стрічки архівної бобіни слова цього чоловіка й набирають нестримної висоти…
Мить, коли втікачі відчули всю не-стримність падіння й удару об землю, не забарилась. Вона настала ще раніше, ніж піднялись у небо. Це коли на їхньому рахунку вже був убитий конвоїр, а "Хейнкель" раптом виявився мало не пасткою – літак був без акумуляторів. Запасні віднайшли тут же, поблизу. Але які це були хвилини!

Літак піднявся в небо лише з другої спроби. І це при тому, що в умовах концтабору нереальною була можливість навіть єдиної… Пізніше в мемуарах один із відчайдушних втікачів, Іван Кривоногов, наведе розповідь полоненого, який спостерігав за тими судомами початку польоту з острова.., бажаючи літаку смерті. В'язні не здогадувались про справжній його екіпаж і просто завмерли від сподівань, що нарешті "Хейнкель", котрим зазвичай керував ас-італієць, розіб'ється.
"Ми допомагали натиснути на штурвал. Мишко командував: іще трішки, ще-ще трішки натисніть, – розповідав у інтерв'ю Ємець, – а я дивлюсь, що машина вже недалеко від берега моря й ось-ось шарахне у воду. Заплющую очі, а Мишко все за своє: іще, хлопці, ще сильніше натисніть… Дивлюсь, уже машина зіскочила з берега і йде над водою… Аж ось якимось дивом нас підкинуло – в літаку запанувала німа тиша…"
Радіозв'язок просто волав німецькою: "Всім, всім, всім! Збити бомбардувальник будь-що! Курс його польоту – схід". Але заколотний екіпаж, щоб заплутати пере-слідувачів, вирішив рухатися в на-прямку Скандинавських островів. І тільки згодом втікачі наважились повернути додому. Карту в літаку віднайшли, але та вказувала дорогу винятково на захід. Тож на схід довелось брати орієнтир за сонцем. Тоді це для них було навіть символічно.

Приземлилися втікачі в Прус-сії. Уже після нищівного вогню спочатку німецьких, а потім і радянських зеніток. Потрапили до своїх – і відразу стали чужими. Сімох із десяти членів того екіпажу невдовзі після "фільтрації" у СМЕРШі направили змивати ганьбу свого полону в штрафбаті. Шестеро з них загинули. Але ще більше приголомшує те, де саме це сталось: форсуючи річку Одер, навпроти гирла якої і по сей день красується, приваблюючи туристів, Узедом.
Девятаєву, Кривоногову та Ємцю, як офіцерам, іще належало відновлювати документи та й надалі відбиватися на допитах від підозр. Марно. Їм не вірили. Старшому лейтенанту Михайлу Ємцю після повернення в село Бірки доводилось мовчати про своє воєнне минуле. Синові, Олексію Ємцю, ще й сьогодні є у кого порозпитувати про те, як не знаходив тоді собі місця його батько – ні робочого (про повернення до райкому партії з такою біографією годі було й думати, ледве влаштувався трактористом у колгоспі), ні душевного…
– Розповідав мені батьків односелець, Володимир Микитович Харченко, таку історію. Коли він демобілізувався 1946 року та прийшов додому, запросив людей на застілля. Огірки, капуста, картопля, пляшка самогону. Чим тоді, перед голодовкою, можна було й пригощати? Посиділи якийсь час. І ось мій батько не витерпів: погукав його надвір. Вийшли. А там, каже, місячно-місячно, ніби не зірки, а прожектори в небі. Видно все ледве не наскрізь… Стали за сарайчиком, ото там, подалі від людських вух, і сповідався мій батько товаришеві про втечу з пекла.
Дванадцять років недовіри – це, звісно, дванадцять років не полону, але й не волі. Це було наступне коло пекла. Зміни почалися вже після ХХ з'їзду партії та розвінчання культу Сталіна. Втім, можливо, що про ту легендарну втечу з полону змовчали б і тоді, але 1957 року втрутився авторитетний конструктор Сергій Корольов, і Девятаєву вирішили присвоїти звання Героя Радянського Союзу. Це дуже багато змінило і в його житті також, адже після війни колишньому полоненому ледве вдалося влаштуватися вантажником у порт. Михайла Ємця нагородили орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Всьому Радянському Союзу про втечу з Узедома стало відомо після телепередачі "Люди незламної волі".

Олексій Ємець – третя дитина у великій родині (п'ять доньок та син). Він добре пам'ятає, як у ті часи зачастили гості та як одно пр
осили батька розповісти про той переліт. Не відмовляв. Намагався. Але пережити все знову до самісінького приземлення так жодного разу й не вдавалося. Принаймні вдома. Так що "летіли" ті, хто хотів більше дізнатися, з ним уривками. Ніби розтинав той "Хейнкель" крильми зовсім не небо, а саме життя.
Як мучився з цим наодинці? Та безсумнівно ж, що приречений був долати той політ іще тисячі разів. Хоч уві сні, хоч наяву. Може, тому, щоб ніхто не заважав йому знову допомагати пілоту, багато років ходив на роботу в сусіднє село шість кілометрів тільки пішки. Може, й тому… І це було навіть сильніше за потребу виговоритись після тривалого мовчання.
– Після телепередачі справді багато що змінилося, – продовжує Олексій Михайлович. – Уже й роботу йому дали іншу – працював бригадиром рільничої бригади. Та й настрій у нього, звісно, став куди веселішим, впевненішим – ми отримували велетенську кількість листів від тих, хто був вражений цією історією, про батька писали газети…
Запрошення від різних колективів приїхати й поділитися спогадами приймав із дорогою душею. Але, чесно кажучи, ні статків, ні часу для тих поїздок не віднаходив. Завфермою, керівник комунального господарства, голова Сватківської сільради – це все його трудовий фронт. Іноді зітхав, що якби
не оті підозри через полон, то обов'язково зміг би більше. Але це так бідкався сам собі, не на людях. Характер не дозволяв, згадує Олексій Михайлович.
– Совісний він дуже був. Не любив хвалитися сам і не терпів такого від інших. Іноді спостерігає за самохвалом, а тоді як висловиться! Або ж і взагалі не дослухає, а обернеться й піде. Принциповий був.
1984 року для Михайла Ємця завершився той політ назавжди, ветерана не стало. Чи пролітала тоді його душа над тим островом у Балтійському морі? Ну, а як би інакше він попрощався з шістьома товаришами, які разом із ним хоч і брали орієнтир на сонце, а загинули неподалік Узедома? Чи то доля, чи то все-таки люди не пробачили їм неймовірного вчинку…
Минулого року, до 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, в межах проекту "Алея Російської Слави" на батьківщині всіх учасників перельоту встановили пам'ятні знаки. Покласти квіти до них можна тепер і в Полтаві,
і в Гадячі.
Пам'ятник має символічну назву – "Втеча з пекла": монумент окрилений літаком, що тільки-но ви-рвався в небо, під ним – прізвища героїв. Екіпаж знову в повному складі: Михайло Девятаєв, Іван Кривоногов, Михайло Ємець, Федір Адамов, Володимир Соколов, Тимофій Сердюков, Іван Олійник, Володимир Немченко, Михайло Урбанович, Петро Кутергін. Але орієнтир тепер – не на сонце, а на вічну пам'ять.