Подібна мандрівка з Володимиром Писаренком його "Рідними оберегами" (книга вийшла у видавництві "Полтавський літератор" наприкінці минулого року) – це не прогулянка пліч-о-пліч, не дорога, яку добрі товариші суто інтуїтивно долають завзятою ходою в ногу, його книга – це півтори сотні сторінок синхронного дихання автора з читачем одним повітрям, одним болем, однією радістю. У збірці вміщені вірші різних років, Володимир Михайлович вибрав для книги найкраще зі свого творчого доробку. А літературну працю він, до речі, гармонійно суміщав із редакційною – у великобагачанській районній газеті "Рідний край" (раніше – "Світло Жовтня").
Наповнення книги – справді, як відбірні поетичні зерна. Доволі швидко, від рядка до рядка, від вірша до вірша, читач безпомилково розпізнає, що потрапив не під ліричний дощик, котрий хіба полоскоче епітетами-метафорами спраглу уяву, а – під потужну зливу з виру емоцій, із одягнених у суворе вбрання логіки роздумів. Та й хіба може бути інакше, якщо головні мотиви Писаренкової творчості впродовж півстоліття залишались незмінними, й, повертаючись до них знову й знову, він усе впевненіше й віртуозніше відшліфовував своє поетичне мислення, користуючись найціннішим інструментом – життєвим досвідом.
Додому, до мами, в дитинство! Линуть-пломеніють теплі поетові спогади, й чи не в кожному слові проростають… гірким полином прощань: "Вимирає моє село. Що не двір – то і пустка хата…", "Іду селом. Похилені тини. Забиті вікна, зірвані ворота…" Скільки ж їх нині по Україні, таких Стефанівщин, де вже ні вулиць, ані дворів, лише сам-самотою вітер…
Із безмежною синівською ніжністю, замішаною уже на розпуці втрати, пише Володимир Писаренко вірші, присвячені світлій пам'яті мами, Олександри Сидорівни. По-особливому, з непідробною щирістю, виявляє  повагу до простого сільського трудівника – без пафосу й так бережно, ніби над кожним виведеним у віршах образом – тітки Одарки, комбайнера – треба й дихати, як над запаленою свічкою у Великдень: настільки ці люди природні, настільки зрослися з тяжкою працею, що, здається, нічого спільного між ними й сучасним світом не може й бути. Втім, щоліта знову колоситься в полях пшениця, і селянам справді доводиться майже кровно прикипати до важких хліборобських буднів.
Надзвичайно глибоко Володимиру Писаренку вдалося розкрити тему понівеченої, сплюндрованої війною жіночої долі. Для нього самого Велика Вітчизняна війна і почалася, і закінчилась іще в несвідомому дитинстві (поет 1940 року народження). Тож підростати хлопчику довелось уже разом із горем вдів та осиротілих матерів, які не діждались своїх солдатиків.
Як змовчати про ваше горе?
Ви на фронт провели чоловіка,
Двох синочків – надію і щастя.
І, завісивши ряднами вікна,
Довго плакали, тітко Насте…
Ця тема для Писаренка не післявоєнна, а вічна, як біль, що з роками не ущухає, а саме наростає.
Багато віршів поет присвятив красі рідного краю, неперевершеним краєвидам Великої Багачки, її славній історії. Віддав щиру данину й любовній ліриці. Найдорожче з усього цього отримало друге життя на сторінках "Рідних оберегів". Соковито й повноголосо звучить також громадянська поезія Володимира Писаренка. У ній над політикою – тільки совість, а один із найтяжчих людських гріхів – лицемірство. Таким же відвертим Володимир Михайлович залишається і в своїх гумористичних віршах.
Отож найвірнішим оберегом поціновувачам поетичного слова, які вирушать у мандрівку разом із Володимиром Писаренком, у першу чергу буде невичерпна поетова щирість.