У робочому кабінеті Віктора Олександровича багато кубків, грамот і спортивних сувенірів – переважно у вигляді футбольних м’ячів.
– Зараз їх у мене, напевно, не менше, ніж колись було у “Ворскли”. Так склалося, що доля більше пов’язувала з футболом. Але з дитинства займався різними видами спорту. А зараз ще й опікуюся ними як державний службовець. Пригадую, в школі брав участь у різних змаганнях. Взимку займався лижами, ковзанярським спортом. Влітку – баскетболом, футболом, легкою атлетикою.
– Вікторе Олександровичу, Ви були й постійним учасником легкоатлетичної естафети, яку проводить “Зоря Полтавщини”?
– Мене завжди тренер ставив на перший етап цих змагань – на п’ятсотметрівку. І я фінішував першим. А другим постійно був мій кращий друг Юрій Мармач, який потім став відомим футболістом. Пам’ятаю, як прийшов на зустріч випускників через двадцять років після закінчення школи. Біля спортзалу – інформаційний стенд із рекордами школи. Я був приємно вражений, що за цей час мій результат на одній із дистанцій так і не було перевершено. Взагалі тренер запрошував у групу з легкої атлетики. Але я обрав футбол, пішов у групу підготовки “Колоса”. Шліфувати футбольну майстерність допомагав відомий тренер Іван Іванович Горпинко. Азам цієї популярної гри навчався сім років. Виступав за команду 20-го заводу. Згодом захищав кольори команди “Луч” заводу ГРЛ. За цей час заочно закінчив Київський інститут фізичної культури і спорту за спеціальністю “тренер-викладач”.
Потім була служба в Збройних силах, яку проходив у Казахстані. Там теж грав у футбол. Але у жоден зі спортивних клубів армії потрапити не поталанило. Повернувшись додому, їздив із полтавською командою “Сільбуд” на навчально-тренувальні збори. Втім, у професійному футболі не грав – надзвичайно сильною була конкуренція.
– І хоча професійним футболістом Ви не стали, а все ж як тренер зуміли досягти того, про що нині мріють багато наставників команд…
– Якщо чесно сказати, то я не очікував, що, будучи тренером, досягну високих результатів. Але вдалося зробити це. Починав працювати у дитячій групі підготовки, у дитячо-юнацькій спортивній школі, у фізкультурно-спортивному товаристві “Колос”. Потім запросили у команду майстрів класу “А” – “Колос”. Був адміністратором, начальником команди. А коли “Колос” вибув із другої ліги, допомагав Анатолію Штриголю тренувати команду “Кооператор”, створену при кооперативному інституті. Тоді було поставлене завдання повернутися до другої ліги. Команда навіть виходила до фіналу, але переступити цю останню межу так і не спромоглася. Незабаром було створено “Ворсклу”, яку очолив уже я. Через два роки вдалося повернутися до другої ліги, потім – до першої, а ще через кілька років – до вищої. Футболісти отримали звання майстрів спорту, а я – заслуженого тренера.

– Що, на Вашу думку, стало головним критерієм успіху “Ворскли”?
– Якщо говорити об’єктивно, то ми самі цього не чекали. Спочатку було поставлено завдання утриматися у вищій лізі. Але взяли вдалий старт. Одну гру виграли, другу, третю, поїхали в Одесу і розгромили тодішнього бронзового призера – місцевий “Чорноморець”. Отож вирішили боротися за місце у першій десятці. Але пройшло десять турів, а ми – на першому місці. Окрім того, виграли у чемпіона – київського “Динамо”. Зібралися ще раз, і було поставлено нове завдання – боротися за місце у трійці призерів. Тоді ж обговорили і систему грошових винагород для футболістів. Їхні ставки не були високими. Але за виграш отримували солідні преміальні, за нічию на виїзді – значно менше, за програш – нічого. Неофіційно ми обумовили суму винагороди, якщо станемо призерами. І гравці постійно відчували, що треба ретельно тренуватися і завжди бути у відмінній формі. Взагалі, що таке футбол? Це не тільки фізична і тактична готовність спортсменів активно й ефективно діяти на полі, а й їхня психологічна налаштованість. Щоб у команді був здоровий мікроклімат, необхідно, аби працював колектив однодумців. Тому, вважаю, головний секрет успіху – в згуртованості. Можна зібрати талановитих футболістів із різних команд, але коли цієї спільної аури не склалося – результату не буде. Мені ж, однозначно, із футболістами щастило. Багато з них тоді були моїми друзями, залишаються ними й понині, незважаючи навіть на те, що я вживав жорсткі адміністративні стягнення за порушення дисципліни. Я не боявся псувати стосунки зі спортсменами, не загравав із ними, як це робить дехто з тренерів. Приміром, кращий футболіст “Ворскли” того часу – Сергій Чуйченко – інколи, приходячи отримувати зарплату, навпаки, залишався команді винним через систему штрафів. Але не ображався, знав, що так треба. Він уже випробував себе на тренерській стезі, думаю, із того мого досвіду взяв щось і для себе. Сергій мені телефонує по кілька разів на місяць. Це – дуже приємно. Взагалі нині для багатьох своїх колишніх вихованців залишаюся старшим товаришем.
– Вікторе Олександровичу, чому після такого блискучого злету команди Ви пішли з посади головного тренера?
– Було величезне психологічне навантаження. “Бронза” чемпіонату України у вищій лізі для “Ворскли” на той час уже – найвища вершина. Щоб піти далі, перегравши київське “Динамо” і донецький “Шахтар”, ми не мали можливостей. Це не всі розуміли, ставлячи нам нові завдання – здобуття “срібла” і “золота”. Я прекрасно розумів, що це – нереально. Тим більше, що грати доводилося вже у складніших умовах. Команди зустрічали “Ворсклу” у всеозброєнні, знаючи, що вона – сильний клуб. Четверте ж і п’яте місця вважалися провальними. Тоді я й прийняв рішення про припинення своєї кар’єри тренера полтавської команди. З цього приводу багато було різних балачок. Про деякі з них мені й згадувати неприємно. Але то вже минуле.
– Згодом Ви стали тренером збірної Туркменистану. Розкажіть про цей етап у своєму житті.
– Трішки відпочивши, думав очолити дитячо-юнацьку спортивну школу. Але керівники Туркменистану зв’язалися зі мною по телефону і запросили прилетіти до їхньої країни й обговорити умови, за яких я погодився б очолити збірну. А який солдат не мріє стати генералом? В Ашгабаті я підписав контракт на рік. На найпрестижніших змаганнях, першості Азії, ми дійшли до чвертьфіналу, потрапивши у вісімку кращих команд. Тоді мені особисто зателефонував президент Ніязов і подякував футболістам за видовищну гру. А Туркменистан у світовому футбольному рейтингу піднявся із 250-ї сходинки на 120-ту. Звичайно, це було дуже високим досягненням. Окрім того, у цей час я привів до чемпіонства ще й клубну команду “Копетдаг”.

– Зараз часто відвідуєте футбольні матчі на стадіоні?
– Відверто зізнаюся, що спочатку деякий час взагалі не ходив на стадіон. Після тренерської лави на трибунах почував себе ніяково. Зараз же практично не пропускаю жодного матчу. В мене гарні ділові, дружні стосунки з президентом клубу Олегом Бабаєвим, генеральним директором Дмитром Яворським, головним тренером Миколою Павловим.
– Якісь побажання, поради висловлюєте Миколі Павлову?
– Він самодостатній, досвідчений і, думаю, моїх порад не потребує. Хоча завжди із задоволенням вислухає. Вважаю, Микола Павлов зараз проводить правильну політику. Він зробив головний акцент на молодь, довіряє їй і не боїться, що човен попл
иве не в той бік. Це, без сумніву, вірно. Коли я був біля керма “Ворскли”, то думав про результат, про можливість закріпитися у вищому дивізіоні. Звичайно, про молоде покоління ми турбувалися менше. А зараз у Павлова більше можливостей перевірити дублерів на практиці.
– Ви очолюєте управління з питань фізичної культури і спорту обласної державної адміністрації. Чого вдалося досягти, що ще залишається невирішеним?
– Зрушення, звичайно, є. Передусім те, що два представники Полтавщини брали участь у Пекінській олімпіаді. Хоча вважаю, що наша область заслуговує, щоб на змаганнях найвищого рівня її представляли більше спортсменів. Думаю, на Олімпіаді в Лондоні наше представництво буде значно ширшим. Для цього є всі підстави. Адже у нас набули високого розвитку такі види спорту, як дзюдо, бокс, гребля на байдарках і каное, тріатлон, кульова стрільба. Намагатимемося бути серед кращих.
– Вікторе Олександровичу, вважаєте себе щасливою людиною?
– Так. Бо всього, чого хотів у житті, я досяг. Маю кохану дружину Ірину, доньку Наталію, онука Віктора. Маю цікаву роботу. До речі, мені продовжили термін перебування на державній службі ще на два роки. Я дуже вдячний своїм друзям за постійну допомогу і словом, і ділом, підтримку у важкі хвилини. Завдяки їм мені вдалося зробити чимало. Уклін їм низький. Вважаю, якби життя почав спочатку, все одно пішов би цим же шляхом.
Віктору Олександровичу Пожечевському сьогодні виповнюється 60 років. Зичимо йому міцного здоров`я, сімейного затишку, нових здобутків на професійній ниві, успіхів у всіх звершеннях!