Мама
Той незабутній день прийшов до Ольги Василівни Гирі зовсім несподівано – два роки тому, посеред звичайних лікарських буднів. І в двері не стукав, а потрапив у саме серце… Втім, зайва справа відшукувати спогади про нього в пам’яті. Мабуть, все, що тоді відбувалось, вдихнуло в той день життя – от і з’явився в Ольги Василівни в звичних стінах лікарні не колега, не хворий, а… втілений у конкретну історію знак маминого благословення.
День справді був світлий. До певної міри навіть тими відтінками, які накладає на світосприйняття людини тривала й нарешті увінчана перемогою втома: тяжкохворий став одужувати. Нервова напруга потроху вже відпускала Ольгу Василівну, й це було так природно, ніби зміна положення на дитячій гойдалці: після пильності й зібраності на висоті настала черга пірнути вниз, зітхнути з полегшенням. Авжеж, перевести подих допомагали й рідні стіни неврологічного відділення. Тобто все було, як і кожного разу за такої ситуації. Аж раптом ця несподівана розповідь хворого…
– Я розпитувала в нього про самопочуття й подумки робила доволі втішні висновки – адже кілька тижнів тому його доправили до лікарні з інсультом. Стан був дуже тяжкий: правий бік тіла паралізований, і це при тому, що замість лівої ноги у хворого – протез. Тобто повна безпорадність. І ось нарешті ефект від лікування почав брати гору над хворобою. Уже було зрозуміло, що справи йдуть до виписування… І тоді під час нашого спілкування щось наштовхнуло цього чоловіка розповісти мені історію зі свого дитинства. Він розпочав її ніби й просто, але в той же час і по-особливому: як тільки ті щирі розповіді, що пов’язані зі спогадами про найдобріших людей: “А ви знаєте, коли я був маленький…”
Тоді у селі Решетняки (тепер Старі Санжари), у самому яру, тулився, ховаючись то від хуртовини, то від спеки, ветхий будиночок лікарні. І якраз там одного разу маленькому хлопчику з села Ганжі допомогла перемогти біль після травми й видужати Олена Семенівна Приходько… Та й хіба тільки йому? Любили й поважали люди чуйну та вірну обраному фахові лікарку.
…Слухала Ольга Василівна чоловікову розповідь, а в голові за кожним його реченням снувалось іще й продовження. Роль “швидкої допомоги”, що доправляла Олену Семенівну за викликами в сусідні села, слухняно виконував звичайнісінький коник. Працювала вона дільничним терапевтом, але насправді практику мала за багатьма спеціальностями: й пологи приймала, й малюків лікувала. Сорок три роки життя Олена Приходько віддала медицині. Тридцять два з них обіймала посаду заступника головного лікаря з медичної частини Новосанжарської центральної районної лікарні. Великою мірою саме її зусиллями заклад і будувався, й оснащувався. Але, виконуючи адміністративну роботу, продовжувала лікувальну практику. Це для неї було, як святе, як живе від професії.
“Та ви ту лікарку, напевно, не знали…” – підсумував чоловік свою несподівану розповідь про маму Ольги Василівни…
Коли рахунку вже не ведеш
– Мамо, за тобою вже їдуть! – саме з цих слів, якими донька Ольга, побачивши у вікні “швидку”, чи не з порога зустрічала з роботи Олену Семенівну, й почався її власний діалог із медициною.
1980-го Ольга Василівна була вже випускницею Івано- Франківського медінституту. Сьогодні її перші новосанжарські пацієнти приводять до неї на прийом своїх онуків – час невпинно йде. І велике щастя, й велика праця, коли його попутником стає людська довіра. Втім, серед буднів – не до “високих” розмірковувань.
– Та бувало всього… – замислюється жінка. – Лікарська професія – вона ж така, що кожна наступна година може принести кардинальні зміни.
… Нічне чергування – звичайна справа, якщо давно вже й рахунку їм не ведеш. Одне від одного вони відрізняються лише обличчями хворих, одночасно й благальними, й вимогливими очима родичів тяжко- хворих.
Батько юнака торсав Ольгу Василівну за білий халат, уже не стримуючи ні болю, ні відчаю. Авжеж, тими жорстокими й безглуздими погрозами замість нього говорило його горе. Син, який іще зранку змусив тата приховати непрохану чоловічу сльозу – так вправно, вже на рівні з дорослими чоловіками, скирдував у полі сіно, – тепер лежав безпомічний, наче немовля у колисці. Чи то поглумилось, зурочило батькові передчасні гордощі літнє палюче сонце, чи то щось інше спричинило раптову втрату свідомості… Але в лікарні батькові слова були кожне гостріше іншого – Ольга Василівна слухала…
– Ми всю ніч із колегами у відділенні не відходили від хлопця, – розповідає жінка. – Він лежав під крапельницею. Я телефонувала в Київ, у інститут нейрохірургії, адже сумнівів практично не було – в хворого судинно-мозкова проблема. Вранці нашим транспортом юнака відправили до столиці. Там його прооперували. Зі здоров’ям усе налагодилося.
Чи не залишилося в лікарки образи на хлопцевого батька? “Я його розумію, адже це його дитина”, – заперечує Ольга Василівна. Згодом він приходив вибачатися.
Але набагато приємніше згадувати, як поверталися до Ольги Василівни з Києва з “професорською подякою”. Професіонали, звісно ж, розуміють ціну такій “передачі”. Йдеться про випадок, коли вона наполягла, щоб пацієнтка терміново їхала до столичних нейрохірургів – діагностичні підозри були такі, що й на обласному, не те що на районному, рівні годі було зарадити. Через деякий час прийшов до Ольги Гирі чоловік тієї хворої – виконати доручення київського професора: “Наказав: підіть і скажіть спасибі лікарю, яка не почала вас лікувати на місці, а направила до нас. Вона врятувала ваше життя”.
Отакі випадки, а їх… Втім, рахунку вже не ведеш – десь впорався сам, десь чесно визнав, що на своєму рівні безсилий і допоміг хворому віднайти “рятівного професора”, але всі разом ці історії і є тим зарядом, що дає сили й упевненості на професійне довголіття, говорить Ольга Василівна Гиря.
Жива вода
Сьогодні лікарю-невропатологу значно простіше, ніж його попередникам, ніж колись було Олені Семенівні Приходько: діагноз допомагають встановити нові методи обстеження – нейровізуалізація. Раніше доводилось покладатися тільки на звичайнісінький принцип аналітичного мислення, адже чи не єдиним “апаратом” у руках невропатолога був класичний молоточок: виконуєш потрібні маніпуляції, спостерігаєш за рефлексами й намагаєшся вирахувати, де саме вогнище ураження. Тепер медицина зробила значний крок уперед. Прогрес… з дрібними нотками смутку.
– Наскільки ж лікарям тепер складніше психологічно… – і глибока пауза дає можливість оцінити зміст сказаного справді сповна. – Тепер перспективу пацієнта бачиш уже на власні очі. Тож хочеш не хочеш, а дані обстежень змусять похитнутися будь-який оптимізм. Втім, головне, звісно ж, – у жодному разі не опускати рук, а працювати на одужання. Кожна людина навіть на ту ж саму недугу хворіє зовсім по-різному.
Ольга Василівна зізнається, що коли розмова торкається цієї теми, вона вкотре згадує слова сільської бабусі, яка прийшла у відділення, щоб допомогти своєму дідусю добратися вже після виписування з лікарні додому. Стареньких уже й слід вистиг, а приголомшена лікарка ще довго сиділа й розмірковувала. От що воно таке – мудрість, істинно природний дар. У бабусі ж за плечима – чотири чи п’ять класів школи, а розуміння життя таке, що в жодних університетах не почерпнеш. “Дай Боже тобі, дитино, розуму до кожного твого хворого”, – це й було те побажання, яким обдарувала Ольгу Гирю старенька. Як із глибокої, чистої криниці витягла й піднесла напитися живої води…