Павло Тичина народився 23 січня (27 – дата хрещення) 1891 року в селі Піски на Чернігівщині. Був сьомою дитиною із тринадцяти у родині бідного сільського дяка. Навчався у Чернігівському духовному училищі, семінарії, згодом – у Київському комерційному інституті, який не закінчив. Працював на різних дрібних посадах, цікавився театром. Славнозвісні “суботи” у Михайла Коцюбинського стали для молодого поета справжнім університетом. Його, як і автора “Intermezzo”, називали “сонцепоклонником”.
Українська національна революція та утворення УНР викликали у Тичини великий творчий ентузіазм. На події, що розгорталися у Києві, він відгукнувся поемою “Золотий гомін”. Духовне піднесення митця передано у схвильованих рядках:
Я – невгасимий Огонь
 Прекрасний,
Одвічний Дух.
Вітай же нас ти з сонцем,
 голубами.
Вітай нас рідними піснями!
Я – молодий!
Молодий!
Невдовзі радість і надія на здійснення одвічних мрій про державність змінилися у Тичини на гірке усвідомлення:
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Рядки “Скорбної матері” розкривають глибину розчарування поета в історичній ситуації, а ще більше – у бездуховності світу, що формувався: “Прокляття всім, хто звіром став” (“Замість сонетів і октав”).
У свідомості кількох поколінь українців Павло Тичина закарбувався по-різному: після виходу 1918 року дебютної книжки віршів “Сонячні кларнети” – як співець запашної весни, “квітами-перлами закосиченої”, у 1920-ті роки – як автор пронизливих рядків із поетично-історичної збірки “Плуг” (“Як упав же він з коня” та ін.), філософсько-піднесених і графічно-контрастних “антитез” зі збірки “Замість сонетів і октав”. “Вітром з України” (1924) завершується справжній Тичина-поет. І починається офіційний Тичина, Герой Соціалістичної Праці, Голова Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Він займав високі посади, був удостоєний Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1962).
 Переживши страшну внутрішню катастрофу, художньо втілену у трьох творах, що умовно називають “національною трилогією” (“Золотий гомін”, “Дума про трьох Вітрів”, “Скорбна мати”), поет віддзеркалив власне бачення історичної перспективи розвитку України: від “Золотого гомону” початку 1917 року, коли неначе сповнюються надії (“Я – дужий народ! Я – молодий! Молодий!”), до “Скорбної матері” (“Не буть ніколи раю / У цім кривавім краю”). Період від 1918 по 1924 роки – найвищий злет таланту молодого Тичини.
У тридцяті роки поет написав відому “Пісню трактористки”, “Чуття єдиної родини”, “Партія веде” і багато інших офіційно визнаних віршів. Але це був спосіб уникнути репресій, за влучним висловом В.Стуса, “точний вихід із соловецької ситуації”. Тичина, один із найталановитіших поетів у світовій літературі ХХ століття, створював вірші, не гідні його яскравого таланту. Все життя він працював над поемою “Сковорода”, але наприкінці життя зізнався, що не завершив її, бо, на відміну від духовного ідеалу Тичини – Сковороди, його “світ уловив”. Цей великий за обсягом твір вийшов посмертно. Василь Стус написав про Павла Тичину глибоку наукову працю “Феномен доби. Сходження на Голгофу слави”, де гідно поцінував його мистецький талант і водночас гірко докоряв за те, що він – “геній, змушений стати пігмеєм, блазень при дворі кривавого короля”. Але Стус точно і вірно зробив висновки: “Тичина… весь у цьому страшному часі – самотній і високий, як біль”. Він бо розумів, як важко жити з постійним болем у душі.
Ще один злет творчого таланту митця припадає на тяжкі й криваві роки війни. Уже на третій день війни, коли багатьох охопили жах і паніка, він надрукував вірші, де пророкував чужинцям “загибель від меча”. Перебуваючи в евакуації в Уфі, він створив збірки “Сталь і ніжність”, “Перемагать і жить”, поему “Похорон друга” та інші. Широковідомою стала поезія “Я утверждаюсь”, що звучить як гімн людському духові, сповнена віри у непереможність народу в боротьбі з ворогом:
Я єсть народ, якого Правди
сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума
 косила! —
А сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не
 питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани
 розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Загалом творчий шлях Тичини простягнувся на шість десятиліть – до 1967 року. У повоєнній ліриці поет продовжив розвивати основні мотиви попередніх літ.
Тичина – дивовижний митець. Як і великий Гете, він був переконаний, що справжній поет має бути водночас і художником, і музикантом. Як відомо, автор “Сонячних кларнетів” прекрасно малював, мав абсолютний слух, з дитинства співав у церковному хорі, заміняв часом на репетиціях диригента Григорія Верьовку, співав із відомим басом Іваном Паторжинським. Він чудово грав на кількох музичних інструментах. У віршах звучать арфи, кларнети, скрипки, віолончель.
В основу своєї лірики Тичина поклав ритм, музичність. Відомий літературознавець Ю.Лавріненко писав про “кларнетизм” раннього Тичини. Письменникові притаманна особлива музичність, переплетена з вітаїстичним прийняттям життя у всьому багатстві й повноті. Тому так зачаровують не одне покоління читачів його асонанси (суголосність голосних) та алітерації (суголосність приголосних): “О панно Інно, панно Інно!”, “Арфами, арфами / Золотими, голосними, обізвалися гаї, / самодзвонними…”, “Над бором хмари муром”. Тичині притаманна синестезія, тобто переплетення сенсорно-чуттєвих вражень. Саме тому в Тичини “акордились планети”, “небо пахне”. Близьким до світогляду поета виявилося і вчення В.Вернадського про ноосферу: все, що існує у мікро- і макрокосмі, у природі, – живе.
Тичина був дуже тонкою, вразливою, делікатною людиною. Сучасники порівнювали його з еоловою арфою та зі скрипкою Страдіварі. Коли по чутливих інструментах почали “гатити молотом”, він не знайшов у собі сили на відкритий опір. Василь Стус назвав поета “вигаслим генієм”. Собі Тичина виніс найсуворіший вирок – незадовго до смерті сказав: “Пішла моя творчість за водою”. Але, мабуть, мав рацію Іван Драч, коли написав: “Яка на світі тиша без Тичини”…