І, на щастя, мало які з тих подій залишилися тільки спалахом – яскравим, але коротеньким знайомством, переважно зустрічам судилося мати продовження й перерости в товариські та дружні стосунки. Адже доля всіх героїв книги Івана Наливайка “Перегортаючи сторінки життя”, що вийшла нещодавно в Полтавському видавництві “Дивосвіт”, тісно пов’язана з Полтавщиною. Тож спогади й про Олександра Ковіньку, й про Леоніда Бразова, Олександра Чучу, Федора Гаріна, Бориса Левіна, Андрія Пашка, Володимира Шевченка та багатьох інших, із ким зустрічався Іван Наливайко як у своєму робочому кабінеті головного редактора “Зорі Полтавщини” (1965 – 1971 рр.), так і у вільний від роботи час уже винятково для задушевних бесід, дозволяють читачеві “спілкування зблизька”, на нотах непідробної приязності, щирості та довіри. А це в свою чергу якраз і створює ні з чим за ефектом незрівнянний ефект причетності до описаних подій.
Особливого ліризму книзі додають моменти, в яких автор уже наодинці сумує-блукає тими вуличками Полтави, де раніше частенько зустрічався з колегами та друзями, згадує останні побачення. До філософських роздумів про істинно безкорисне служіння слову спонукають цитування пам’ятних написів із книг, що їх особисто Івану Наливайку вручали письменники. І на цьому тлі ще переконливіше звучить не раз порушуване Наливайком запитання: чому, попри те, що багато цих творів і сьогодні на часі, їх ніхто не перевидає?..
Зовсім по-іншому автор розставляє акценти в другій частині книги, що названа “Нотатки про колишні диктаторські порядки”. У ній не залишилося вже й відблиску від “Сонячної стежини пам’яті”, де над усім превалювала людина.  Тоталітарна радянська система не сприймала будь-які прояви індивідуальності, тож кожен мав бути  лише гвинтиком, заручником без права на власний голос. Абсурд змінював маску за маскою, від цинічно-трагічної у голодні 1932–1933 рр. до гротескно-комічної у часи так званого застою, коли лицемірство чинуш від партапарату досягло майже апогею.
Іван Микитович Наливайко бачив цей абсурд на власні очі – і тоді, коли з обійстя його родини активісти-комсомольці забирали останній глечик із квасолею, прирікаючи сім’ю на голодну смерть, і тоді, коли приїхав молодим спеціалістом до Оржиці й змушений був виконувати безглузді забаганки партфункціонерів. Коли згодом працював у редакціях різних газет і стикався з тим, що звичайну граматичну помилку можуть розцінювати як ворожу підступність…
Спогади, вміщені в другій частині книги, – це зріз того життя, що панувало в країні за диктаторських порядків. Це гірка сатира на надто ревних служителів партії, які за своєю вимогливістю приховували звичайну дріб’язковість та страх втратити “тепле” місце, але не в останню чергу це ще й вияв поваги до тих, хто й при високих партійних посадах умів залишатися шляхетним та людяним.
Книга Івана Наливайка “Перегортаючи сторінки життя” – своєрідний приватний урок історії, в якому загальне показане через призму особистісного, а неспростовним висновком є власний життєвий досвід.