Народився Василь Омелянович Романюк (майбутній Патріарх Володимир) 9 грудня 1925 року в селі Химчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківської області). У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі.
Уперше його засудили ще 19-літнім за належність до Організації українських націоналістів (ОУН). Восени 1944 року Василь Романюк був засуджений військовим трибуналом НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області до 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін зменшили до 10 років. Покарання відбував у Кустоловській сільськогосподарській колонії №17 у Полтавській області. 1946-го в таборі був засуджений за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Покарання відбував у Магаданській області.
Після виходу на свободу одружився. У 1959 році закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську. Потім навчався в Московській духовній семінарії. З 1964 по 1972 р. служив священиком у парафіях Івано-Франківської та Коломийської єпархій Російської православної церкви.
У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза (1 червня 1970) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада села Космач Косівського району, особисто ж отцю Василю Романюку заборонили проводити служби.
У січні 1972-го знову заарештований і згодом засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”) на 7 років таборів особливо суворого режиму і на 3 роки заслання. Покарання відбував у таборі в Мордовії. Брав участь у голодовках, у Днях політв'язнів і прав людини, інших акціях протесту. 1 липня 1976 р. відмовився від радянського громадянства. На засланні задекларував і свою приналежність до Української автокефальної православної церкви.
З листопада 1979 року Василь Романюк – член Української Гельсінкської Групи. У 1984 р. за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ УПЦ Америки (Вселенський Патріархат) Андрій нагороджує Романюка вищою священицькою відзнакою – митрою. Після повернення в Україну 28 квітня 1990 р. прийняв чернецтво і був возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. У цей час священик і політичний діяч вже активно виступав за створення незалежної Української православної церкви з центром у Києві, піднесеної у статус патріархату.
Згодом саме владиці Володимиру випало бути одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату, заснованої у червні 1992 року. Після смерті Патріарха Мстислава став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993 року) з возведенням у сан митрополита. На Всеукраїнському православному соборі 21 жовтня 1993 року був обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).
Помер Патріарх Володимир раптово 14 липня 1995 року за нез’ясованих обставин. На жаль, і після смерті священик і політик зазнав утисків. Спроба поховати його тіло на території Софійського собору наштовхнулася на опір та силові дії…
Земний шлях Патріарха – то зразок самовідданого служіння Україні й Церкві, щирого патріотизму.