– Вікторе Михайловичу, і своє 50-річчя зустрічатимете в клопотах господарських чи все-таки на першому плані буде власний день народження?
– Ювілей – справа серйозна, але святкуватиму його вже наприкінці дня. У мене є друзі, й вони вітатимуть обов’язково, й мені це приємно, як і кожній людині. Але робочих клопотів не уникнути, хоч на сьогодні в господарстві комплекс осінньо-польових робіт уже завершено, тож і турбот менше.
– Можна сказати, що Вам із днем народження пощастило, бо ж працівники сільського господарства й відпустку беруть уже по завершенні польових робіт…
– Так, а до всього й нинішній рік нелегкий був. Навесні – засуха, влітку – спека, то й урожай не такий високий, як ми мали в попередні роки, а відповідно – й прибутки менші. Хоч не можна гнівити Бога – врожай є, просто нам хотілося б більшого. Я працюю в сільському господарстві уже двадцять один рік, тож пам’ятаю часи, коли за 30-центнерні урожаї керівники одержували високі нагороди. А сьогодні це вже не показник. Втім, ми повністю розрахувалися з людьми, і розрахунок високий – більше трьох відсотків за пай, видано і цукор, і зерно, а хто забажав – одержав оплату грошима, за п’ять гектарів це складає приблизно дві тисячі двісті гривень. У цілому люди задоволені, вони мають роботу. А ми ж, працюючи, і в завтрашній день заглядаємо, і у вчорашній оглядаємося, коли люди грошей не одержували, господарство було збиткове, в боргах. Сьогодні хай і не надто висока зарплата, але вона є постійно, а деякі категорії працівників, як-то трактористи, водії, одержують і 42 – 46 тисяч гривень за рік. Люди працюють у дві зміни із задоволенням, у нас навіть є черга на потужні трактори, великовагові машини.
– Оглядаючись у день вчорашній, розкажіть, що допомогло господарству утриматися на плаву і вийти з кризового стану?
– У 2003 році відбулося об’єднання в одне СТОВ “Орданівка” двох товариств – “Орданівки” Диканського і “Світанку” Шишацького районів. Колись, ще у 80-ті роки минулого століття, це були потужні господарства, мали по чотири тисячі гектарів землі. СТОВ “Орданівка” ввійшло до холдингу “Астарта-Київ”. І вже у 2009-му, коли товариство впевнено стояло на ногах, мало прибутки, ми ввійшли до складу агрофірми імені Довженка.
– Пам’ятаю, якраз тоді ваші люди зверталися до “Зорі Полтавщини” зі скаргами – вони дуже не хотіли цього приєднання до агрофірми імені Довженка. Чому?
– Я спочатку так само був налаштований проти об’єднання, адже товариство втрачало статус юридичної особи, власну фінансову незалежність. Може, не розумів як слід ситуації. І люди хотіли, щоб господарство було незалежним, бо ми довго до того йшли. Нині все вирівнялося, і мені навіть легше працювати за цих обставин – усі питання вирішуються через центральний офіс. Для мене важливо, щоб господарство розвивалося, щоб наступний рік був кращим, ніж нинішній, я вірю, що він і буде кращим.
– Це просто віра чи є підстави для певних прогнозів?
– За той час, що працюю в сільському господарстві, я помітив: неврожайним буває кожен сьомий рік. Так, 2003-й був складним, а тепер ось 2010-й…
– Цікаві спостереження, це вже хліборобський досвід, хоч освіту Ви маєте педагогічну і навіть працювали в школі.
– Я закінчив Полтавський педінститут, загальнотехнічний факультет. Працював учителем у Воскобійницькій школі, потім – директором школи у Жоржівці Шишацького району. Але доля так склалася…
– Що ж змусило змінити сферу занять?
– Свого часу мене обрали секретарем партійної організації у КСП “Світанок”, затим там же з 1991-го працював заступником голови, аж до 2003 року. В Орданівку запросили представники “Астарти”. Питання сільського господарства вивчав поступово, хоч і сам виріс у селі. Однак теорію вивчав із книг, бо це необхідно. Якось мене запитали, коли ще був секретарем парторганізацїї, чому перейшов із педагогічної практики до роботи з людьми. Я здивувався: а вчитель хіба не з людьми працює? З дітьми, може, навіть важче. Але ж мене в інституті вчили психології й педагогіці стосунків.
– І це Вам допомогло будувати стосунки в колективі?
– Звичайно, у роботі з людьми педагогічна освіта дає багато.
– Були ситуації, коли доводилося застосовувати суто педагогічні методи?
– Звичайно, були. Але хочу зазначити, що люди, які працюють у сільському господарстві, дуже змінилися за останні роки. Як і вся країна змінилася. Ви знаєте совдепівську техніку, на якій колись працювали механізатори. Замість семи за інструкцією її й дванадцять, і п’ятнадцять років експлуатували. Часто й працівники були із тих, кого більше ніде не брали на роботу. А з новітньою технікою і кадри працюють відбірні. Механізатори сумлінно ставляться до своїх обов’язків, і дисципліна висока, ці люди порядні й удома, й на роботі. На жаль, молодь не йде масово в село, і важко сказати, що буде тут років через десять. Села наші газифіковані, дороги є, хоч вони і не в найкращому стані. А ось житлом забезпечити молодих, зводити для них будинки поки що ми не маємо змоги, бо немає коштів. І відпочинок для молоді не організовано як слід, хоч є будинки культури, й працівники там є. І більярд є, й бібліотека, але й молодь тепер охочіше шукає кафе для відпочинку. А працювати всі прагнуть у місті, хоч там ні житла, ні роботи цікавої не мають.
– Що може змінити цю ситуацію?
– Держава повинна підтримати село. Адже кошти у нас забирають – відрахування йдуть немалі…
– Ви нещодавно пройшли через вибори і залишаєтеся депутатом районної ради. Виборці зверталися до Вас із конкретними проблемами?
– Я ще раз переконався, що люди мені довіряють, за мене проголосувало більше 50 відсотків виборців. А проблеми – це стан наших доріг у першу чергу. Всі інші ми вирішуємо щодня, коли до мене звертаються як до керівника.
– До холдингу “Астарта-Київ” у нашій області входить уже чимало господарств. Чим серед них вирізняється ваше?
– Хіба що природою: й Орданівка, й Жоржівка – степові села з каскадними ставками… Технікою ми забезпечені не гірше, ніж усі, застосовуємо новітні технології в рослинництві й тваринництві, основний напрямок – вирощування цукрових буряків. Проведена реконструкція тваринницьких приміщень, у планах – нарощування поголів’я, зокрема дійного стада. Підтримуємо соціальну сферу. Харчування в школах, у дитсадку здійснюється за рахунок агрофірми, і будинок ветеранів на нашому утриманні – там усе на належному рівні.
– Любите відпочивати на природі?
– Так, і маю хобі – я мисливець, рибалка. Але на полюванні вбивати не люблю. Ну, хіба лисичку… А так – ідеш лісом, дивишся – кізонька пробігає. І нехай собі біжить! Ми йдемо в ліс не м’яса набити, його нині достатньо, а помилуватися природою, відпочити…
– У відпустку цього року ще не ходили?
– Збираюся… Останні чотири роки брав відпустку аж після новорічних свят – десь числа 12 – 14 січня. І їхав у Трускавець, а минулого року на Закарпатті був, у Сваляві. Це і відпочинок, і лікування. І природа – не описати ту красу…
– Колись Вами обраним шляхом нині йде Ваш син. Це радує?
– Звичайно. І син, і невістка – педагоги, працюють у Жоржівській середній школі. Сергій читає історію і правознавство, Алла – математику, але годин у неї мало, то вона завідує ще й дитячим садком. А донька Катя вчиться у Полтавському коледжі управління і права, буде юристом.
– У п’ятдесят років Ви маєте двох уже доросл
их дітей – це чудово. А батьки є?
– Мами чотири роки немає… Батько живе із братом у селі Куйбишевому Шишацького району. А ще онучку маю – Вікторію. На честь діда названа.
– Любить дідуся?
– Дуже… Їй чотири роки, чекає із “Кіндер-сюрпризами”, для неї головне те, що там усередині, вміє збирати всі іграшки…
– Що для Вас найважливіше в майбутньому?
– Не втратити повагу людей. Так само йти на роботу із задоволенням, вирішувати проблеми, допомагати. У мене два прийомних дні, але я приймаю завжди, коли до мене люди йдуть. І не має значення, з якими питаннями – виробничими, особистими. Адже це життя: у когось – проблеми зі здоров’ям, у когось – нещастя, а в когось – радість… Хоч і не все так гладко – характер у мене непростий, зізнаюся…
– А можна керувати своїм характером?
– Можна. Я завжди аналізую, що правильно зробив, що ні. Буває, погарячкував, покаравши людину за певну провину…  
– Коли-небудь просили пробачення?
– Просив.
– На душі легше ставало?
– Звичайно. Для кожного важливо, щоб його розуміли. Адже кожен має власні недоліки, як і чесноти.
– А Вас критикували? Як сприймаєте критику?
– По-різному. Буває, важко сприймаю, особливо коли вона незаслужена.
– Який із моментів у Вашій роботі пам’ятатимете все життя?
– Поганого, вважаю, пам’ятати не варто. А хорошого було багато. Чудово, коли вдалий рік, чудові результати, люди за свою роботу одержали добрий заробіток, і на рівні господарства здобутки високі, й на рівні області – теж непогані…
– Але я питаю про особисте…
– Я й веду ось до чого: за здобутки колективу високо оцінили й мою роботу як керівника – мені присвоїли звання заслуженого працівника сільського господарства. Одержав нагороду в День Незалежності минулого року. Це приємно, і це запам’ятається. Це повага за мою працю.
– І Ваші підлеглі так само від Вас чекають поваги – можете просто похвалити людину, сказати добре слово?
– Обов’язково! За будь-якої можливості відзначаємо успіхи наших працівників. Чи на святі обжинків, чи в день професійного свята, чи за підсумками року. Це й привід загладити оті ситуації, коли когось довелося покарати за певні провини. Якщо людина по тому працює достойно – грамоту одержить, висновки зробить… І це взаєморозуміння дуже важливе. І збори ми проводимо щороку – я ніколи не боявся зборів, не ховався від людей, і просто в кожному підрозділі буваю, знаю всі проблеми й здобутки. У лютому завжди підбиваємо підсумки минулого сільськогосподарського року, плани складаємо на новий.
– Вікторе Михайловичу, “зоряни” разом із читачами щиро вітають Вас із ювілеєм. Козацького здоров’я Вам – щоб вистачило на багато літ, на добрі, серцю милі справи!