На 45-й день війни німці   вторглись на полтавську землю
– Вікторе Яковичу, яку мету ставили для себе, починаючи працювати над цією книгою? Скільки часу витратили, щоб зібрати увесь необхідний матеріал?
– Я не просто історик-професіонал, ця наука є ще й моїм хобі. У вільний від роботи час читаю переважно історичну літературу. І немає різниці – художня вона чи наукова. Працювати над темою почав за радянських часів, у період перебудови. Але, звичайно, більш поглиблено вивчав документи, коли Україна здобула незалежність. Мету ставив одну: щоб люди дізналися історичну правду. Американці видали 120 томів про хід воєнних дій під час Другої світової війни, англійці – 92 томи. У нас пробував писати об'єктивну історію минулої війни нині покійний керівник Інституту воєнної історії Міністерства оборони СРСР Дмитро Волкогонов. Було видано перший том. Утім, цю роботу Політбюро визнало ідеологічно шкідливою. Адже вся концепція Великої Вітчизняної війни, як її називали, була підігнана під керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії.
– Вікторе Яковичу, розкажіть, як для Полтавщини почалася війна.
– Уже на 45-й день радянсько-німецької війни війська вермахту вторглись на територію Полтавської області. У серпні 1941 року німецька авіація почала бомбити Полтаву, але масових нальотів не було. Протидіяла їм радянська зенітна артилерія, але за весь час вона не збила жодного ворожого літака – надто високо вони літали. Найбільший наліт на Полтаву пройшов 30 серпня, коли 5 "юнкерсів" піддали бомбовому удару Київський вокзал, у результаті чого загинуло 24 і було поранено         34 мирних жителі.
28 серпня 1941 року бюро Полтавського обкому КП(б)У прийняло постанову про евакуацію худоби і сільськогосподарського реманенту, згідно з якою органи радянської влади на місцях мали забезпечити стада худоби погоничами і зооветперсоналом, а останніх – грошима, теплим одягом і продуктами харчування на 2–3 місяці. Евакуації на схід підлягали також трактори й комбайни.
До 10 вересня з Полтавщини планувалося евакуювати 80–100 колгоспів із 11220 сім'ями колгоспників, проте в умовах швидкого просування німецьких військ на схід цей задум здійснити не вдалося.
Цивільному населенню влада видавала евакуаційні листи – право виїхати вглиб території СРСР, але виїздити ставало все важче через перевантаженість залізничного транспорту військовими перевезеннями. Номенклатурні працівники різного рівня свої сім'ї відправляли заздалегідь, головним чином ночами, щоб ніхто не бачив. Евакуація народногосподарських цінностей проходила в складних умовах – не вистачало людей, техніки, транспортних засобів, заважали постійні нальоти ворожої авіації. Швидке просування німецьких військ спричинило паніку й розгубленість не лише серед мирного населення, а й серед керівництва області.
На фронти з Полтавщини було мобілізовано майже 270 тисяч чоловік, з яких загинуло 186 тисяч.
– Як тривала оборона Полтави?
– У зв'язку з наближенням фронту 2 вересня 1941 року радянське командування створило штаб із будівництва оборонних споруд навколо Полтави та організувало 5 будівельних дільниць. У районі станції Головач 6 тисяч полтавців рили окопи і протитанкові рови. 8 тисяч – зводили оборонні рубежі поблизу села Демидівки Решетилівського району, понад тисячу – копали траншеї й окопи біля станції Мала Перещепина.
Щоб стримати наступ німців на Полтаву з півдня, радянське командування 18 вересня спробувало контратакувати ворога, але зустрічний бій не приніс успіху. Радянські дивізії зазнали великих втрат від вогню ворожої артилерії і бомбових ударів із повітря та під загрозою оточення після кровопролитних боїв змушені були відступити.

Зневага до українців – основна риса окупаційного
управління
– Коли німці захоплювали Полтаву, яка атмосфера панувала у місті?
– Багато розповсюджується чуток, що фашистів полтавці зустрічали хлібом-сіллю. Нічого подібного не було. Люди завмерли у тривожному очікуванні, не знаючи, що принесе їм нова влада. У кілька годин безвладдя, коли радянські війська залишили місто, а німецькі ще не вступили до нього, у Полтаві панували хаос і мародерство. Мій сусід, якому в 1941 році було 15 років, розповів такий випадок: “У районі нинішнього заводу “Електромотор” знаходилася контора “Рибзбут”. Коли з неї зняли охорону, люди тягнули звідти хто що міг. Я знайшов здоровезний лантух із рисом, розпоров його і набив ущент свою торбину. А ось підняти її не міг. Аж раптом на порозі з'явився німець і дав автоматну чергу по стелі. Люди кинулися врізнобіч. Я ж мертвою хваткою вчепився у свою торбину, не рухаючись із місця ні на крок. Німець здивовано зиркнув на мене. А я йому: “Піддай дядьку, бо не можу підняти”. Він засміявся і допоміг закинути торбину на плечі”.
Втім, уже наступного дня нова влада видала наказ, згідно з яким мародерів мали розстрілювати на місці.
– Тобто на окупованих українських землях фашисти відразу ж почали встановлювати “новий порядок”. І в чому ж полягала його основна суть?
– У витонченій системі експлуатації й народовбивства. Згідно з планом “Ост” населення СРСР підлягало частковому винищенню, депортації за Урал або мало стати рабами Третього рейху.
Особливе місце в цьому плані відводилося Україні. Сюди мали переселити декілька мільйонів німецьких колоністів. Жорстокість, зневага до українців як до “людей нижчого гатунку” були основними рисами німецького управління. Фашистський солдат або чиновник окупаційної адміністрації мав право розстріляти без суду і слідства. Протягом усього періоду окупації в містах і селах Полтавщини діяла комендантська година, за її порушення людей могли розстріляти.
Уже в перші дні окупації полтавці повною мірою відчули на собі нацистський “новий порядок”: почалися масові арешти, розстріли мирних жителів. У Великих Сорочинцях протягом 14–17 вересня німці повісили, розстріляли й закатували 86 жителів. 7 жовтня 1941 року в Більську тодішнього Опішнянського району були заарештовані та розстріляні 5 юнаків віком від 16 до 19 років. Окупанти звинуватили їх у зв'язках із партизанами.
Євреїв – мешканців Полтави – німці розстріляли в яру між Пушкарівкою і Супрунівкою, змусивши перед цим вирити собі могили – глибокі рови. Розстріляний був і циганський табір, який стояв неподалік від Білої гори поблизу дороги Полтава–Харків.
У Кременчуці восени 1941 року німецькі автоматники і поліція оточили міський базар і кожного, хто виходив із нього, змушували вимовляти слово “кукурудза”. У тих, хто вимовляв “кукугудза”, перевіряли документи – так вони виявляли євреїв. Їх саджали у вантажівки, вивозили за місто й розстрілювали.
Вічна пам'ять героям
– Вікторе Яковичу, в книзі Ви стверджуєте, що керівником підпілля у Полтаві був Сергій Сапіго.
– Не я стверджую, а документи. Під час оточення армій Південно-Західного фронту Сергій Сапіго потрапив у полон. Був відправлений до Варшави (за іншою версією – відпущений німцями), але по дорозі втік і в листопаді 1941 року під ім'ям Данила Бураченка повернувся до батьків у Полтаву. Батько влаштував його на роботу по обліку військовополонених до Полтавської філії Українського Червоного Хреста.
До підпільної організації входило близько 20 юнаків і дівчат. Підпільники таємно слухали повідомлення Радінформбюро, писали від руки листівки і розповсюджували їх серед полтавців, а також готували диверсійні акти проти німців, але через зраду здійснити їх не встигли. Ляля Убийвовк навчалася в Харківському державному університеті й на початку війни повернулася до батьків у Полтаву.
Підпільна організація була викрита німцями у квітні 1942 року через зраду Валентини Терентьєвої.
У квітні Сергій Сапіго дав їй завдання: перейти лінію фронту, зв'язатися з радянським командуванням і повернутися назад. Проте за 3 кілометри від лінії фронту Терентьєву затримала румунська військова жандармерія, і на допиті вона видала 19 членів підпільної організації.
5 травня 1942 року гестапо заарештувало Лялю Убийвовк, 6 травня – Сергія Сапіго, а до 10 травня – решту. Їх допитували в гестапо, потім перевели в тюрму. Останній передсмертний лист, переданий батькам, свідчить про незламність духу і стійкість у своїх переконаннях приреченої на смерть Лялі Убийвовк: “Сегодня, завтра, я не знаю, когда, меня расстреляют за то, что я не могу идти против своей совести, за то, что я – комсомолка. Я не боюсь умереть и умру спокойно”. Разом із Лялею Убийвовк 26 травня 1942 року були розстріляні Сергій Сапіго, Сергій Шевський, Борис Серга, Валентина Сорока і Леонід Пузанов.
Після війни ж керівником підпільної організації Полтавський обком КП(б)У почав вважати Олену (Лялю) Убийвовк, тому що Сергій Сапіго був військовополоненим, а Сталін усіх радянських військовополонених огульно вважав зрадниками.
– У 1943 році при наближенні радянських військ німці почали планомірне знищення Полтави…
– Протягом 18–20 вересня вони вивезли з краєзнавчого музею колекцію монет античних часів, старовинні ікони та інші історичні реліквії українського народу. 21 вересня у приміщення музею увірвався німецький загін чисельністю 50–60 чоловік. Солдати розбивали вітрини і громили все, що потрапляло під руку, а потім облили бензином і підпалили приміщення. Наступного дня німці знову прийшли до музею, облили якоюсь чорною рідиною підвали, де зберігалися архіви, музейні фонди й бібліотека. У полум'ї пожежі згоріли експонати етнографічного відділу, 48 тисяч експонатів відділу природи, 70 тисяч томів бібліотеки, фонотека та інші цінності.
За кілька днів до відступу з міста німці підвезли до приміщення міської бібліотеки кілька підвод із соломою, але через швидку втечу підпалити їх не встигли. Знищенню підлягали також громадські приміщення й житлові будинки. Спеціальні машини типу бензовозів їздили по місту, солдати розбивали вікна, вставляли в приміщення шланги і закачували мазут. Слідом ішли загони паліїв, які кидали в будинки підпалене клоччя. Проте були випадки, коли німецькі солдати зважали на слізні прохання полтавців і замість будинків палили сараї.
У безсилій люті гітлерівці знищували все, що потрапляло під руку, намагаючись залишити після себе пустелю. На Монастирській вулиці вони схопили й розстріляли 22 мирних жителів, а трупи кинули в підвал будинку № 22, облили гасом і підпалили.
– Вікторе Яковичу, а хто першим визволяв Полтаву?
– Під час вуличних боїв армійські розвідники на чолі зі старшим лейтенантом Скачком проникли до центру Полтави і по обіді 22 вересня досягли Корпусного саду, де розвідник Іван Білих закріпив червоний прапор на обеліску російської слави. Слідом за розвідниками до міста проникли штурмові групи 95-ї гвардійської, 84-ї стрілецької та 8-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії, які в результаті вуличних боїв на ранок
23 вересня повністю оволоділи Полтавою.
Наказом Верховного Головнокомандувача почесні імена “Полтавська” були присвоєні 9-й гвардійській повітрянодесантній дивізії та ще 10 частинам і з'єднанням Червоної Армії.
Взагалі протягом вересня 1943 року територія Полтавщини в її довоєнних адміністративних кордонах була майже повністю звільнена від німецьких військ, і на ній відновилася радянська влада.
За мужність і відвагу, виявлені на фронтах боротьби з ворогом, орденами й медалями Радянського Союзу нагороджено 55746 наших земляків, 165 із них стали Героями Радянського Союзу, серед них – дві жінки: льотчиця Наталія Меклін (Кравцова) із Лубен і підпільниця Ляля Убийвовк із Полтави. Сидір Ковпак, уродженець села Котельви, удостоєний звання Героя Радянського Союзу двічі. 26 жителів Полтавської області стали повними кавалерами ордена Слави.
Дорогою ціною дісталася перемога полтавцям. На теренах області поховано 142130 військовослужбовців, які полягли в боях або померли у шпиталях. Серед них – 25 Героїв Радянського Союзу. В області поховано також 6040 партизанів і підпільників, 261680 військовополонених та 88970 мирних жителів. Усього полтавська земля за час війни прийняла 498820 чоловік. Вічна їм пам'ять.