З 1992 по 1994 – народний депутат України 12-го (1-го) скликання. Провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології АН України. З 1994 по 1998-й – народний депутат України 2-го скликання. З 1995 по 2006 рік – Голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік – віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи.
З 1998 по 2002 рік – народний депутат України 3-го скликання. Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв’язках із СНД.
З 2002 по 2006 – народний депутат України 4-го скликання.
Побував майже у всіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, Боснії та Герцеговини, одним із перших – у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України.
Першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському Палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити “Білу книгу” про чорні діла 1932–1933 років.
Один із фундаторів Українського фонду культури, який незмінно з 1987 і донині очолює на громадських засадах.
Борис Олійник – автор понад 40 книг віршів, есе, статей, які виходили в Україні та перекладалися багатьма мовами світу. Лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, Державної премії СРСР, міжнародних премій імені Сковороди, премії імені М.Островського, “Дружба”, всеюгославської премії “Рицарське перо”, міжнародних премій імені Давида Гурамішвілі, імені Шолохова, премії імені В.І.Вернадського Фонду “Україна – ХХ століття”.
У 1987 році обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. З 1990 року – дійсний член Національної академії наук України. З 1992 року обраний академіком Української екологічної академії наук.
Кавалер орденів князя Ярослава Мудрого V та IV ступенів, Миколи Чудотворця, Нестора Літописця І ступеня. 2005 року Борису Олійнику присвоєно звання Героя України. Нині він – голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Називаючи своїх вчителів, Борис Ілліч додає: “Я вже не кажу про світлої пам’яті Олеся Терентійовича Гончара, котрий як духовний батько оберігав нас, молодших, від протягів з Банкової, виводив у люди і літературу цілі покоління”. Маємо змогу “у відповідь” подати нашим читачам розповідь про те, яким бачив і як оцінював постать і творчість свого земляка Бориса Олійника незабутній Олесь Гончар. Нещодавно у полтавському видавництві “АСМІ” побачило світ наукове видання Миколи Степаненка “Літературний простір “Щоденників” Олеся Гончара”, де на матеріалі “Щоденників” видатного письменника і громадського діяча Олеся Гончара розкрито український літературний процес ХХ – початку ХХІ ст. в особах, з’ясовано місце і роль у ньому видатних майстрів слова. Друкується зі скороченнями.

Про Бориса Олійника як поета в щоденниках уміщені куценькі нотатки. Рясніше сказано про нього як про учасника різних літературних і громадських дійств, на яких він завжди виступав “з блиском, з душею”, “чемно, тактовно, з полтавським гумором”, а ще більше приділено уваги його всесоюзному депутатству, політичній діяльності в період горбачовської перебудови й на нелегкому початкові доби української незалежності.
Олесь Гончар у телепередачі, присвяченій 50-річчю від дня народження Бориса Ілліча, досить влучно схарактеризував постать ювіляра: він – “поет не з крикливих. Він – поет із глибоких”…
Борис Олійник, за оцінкою Олеся Гончара, – з когорти найвідважніших шістдесятників. У час, коли хрущовську відлигу заступала нова репресивна хвиля, яка “благословила” арешти інакомислячих, він сміливо заявив про страшні вади двадцятого віку, подав викривальну “формулу суспільства кінця шістдесятих”:
Двадцятий вік відважно і громово
Старих богів розвінчує на стінах.
Зате перед новими – по-новому
Демократично повза на колінах.
А сфінкси, як завжди, ховають тайну
У сардонічнім обрисі губів…
І взагалі, коб не було рабів,
Цікаво, чи з’явилися б тирани?
Олесь Терентійович порівнює Бориса Ілліча із стоколосом, який росте поміж ріденьких колосочків, радіє, що Україна має письменника такого високого художнього рівня й широкого громадянського діапазону, справжнього сподвижника на літературній ниві… Гончар написав передмову до ювілейного двотомного видання лірики, яку назвав “Читаючи Бориса Олійника”. У ній акцент зроблено на таких важливих моментах життя і творчості поета: він прийшов у літературу від землі шанованих у всьому світі Котляревського й Гоголя, з країв, де у великій пошані “Кобзар”, геніального Шевченка й безсмертна народна пісня, що наклало на нього відповідні творчі та громадські обов’язки. Олійник їх успішно й сумлінно виконує впродовж багатьох літ. Найсильнішими мотивами творчості митця є синівська вірність рідній землі, уславлення великих українців, які “йшли на кривду з праведним мечем, нерідко забуваючи кольчуги”. Борис Ілліч вельми цікавий і часто неординарний тим, що торкається одвічних філософських проблем і вміє по-своєму оригінально інтерпретувати їх, причому в кожному його творі “пульсує жива думка, слово поета ясномовне, з пругким інтелектуальним та емоційним наповненням”. Олесь Терентійович у цій статті, як і в ювілейному телеінтерв’ю, вирізняє таку рису Олійника, як скромність у ставленні до своєї особи. Йому чужа манірність, він не “якає”, не самозамиловується, а вдається зазвичай до самоіронії, і це викликає симпатію в усіх, хто дослухається до його голосу, хто вдумливо проникає у такий багатий і такий мудрий простір його думок та поглядів:
Я прийду сюди аж ген із того досвітку
Хлопчаком у полинялому картузику,
І розтане сивий іній мого досвіду.
У завулку, що гучить мені, як музика.
 Твори, які подарував поет людям, не залишають їх байдужими: “Цей негучний, часом аж стишений голос, виявляється, здатен глибоко проникати в людські серця; щирий поетичний розум автора будь-де здатен контактуватись, внутрішній неспокій поета щораз передається читачам і слухачам, мовби запрошуючи їх до співпереживання, закликає спільно дошукуватись важливих істин життя”…
Олесь Гончар занотовує в щоденниках 19 січня 1980 року, що з виходом “Подорожі до Мадонни” (“Твоєї зорі”) його одним із перших привітав земляк Борис Олійник: “Коли дзвонив (Олійник. – М. С.), почулись шуми, якісь перебої:
– А це вони підключають “слухачку”, – пояснює в трубку він (Гончарові. – М.С.), – хочуть почути, що я скажу про роман. Так-от записуйте (звертається він до “тих”): маємо високоідейний, високогуманний, світового класу твір…”. Борис Ілліч підготував також рецензію на цей роман, на яку частенько покликаються літературознавці…
У житті Олійника Гончар зіграв неабияку роль. Те, що Борис Ілліч став академіком, заслуга й Олеся Терентійовича. Останній надіслав президентові Академії наук Української PCP Борису Патонові такого листа-клопотання:
“Дорогий Борисе Євгеновичу!
Одеський університет звернувся до мене з проханням підтримати кандидатуру поета Бориса Олійника, якого філологи університету пропонують обрати в дійсні члени Академії наук УРСР.
Борис Олійник – визначний діяч нашої культури, користується заслуженим авторитетом на Україні й у братніх республіках Радянського Союзу. Його ви
сокоталановита поетична творчість, пристрасна публіцистика, глибокі літературознавчі дослідження сучасного літературного процесу дають підстави й мені приєднатися до думки науковців Одеського університету. Обрання Бориса Олійника до складу Академії відчутно посилило б наше відділення гуманітарних наук.
З глибокою пошаною Олесь Гончар.
26.ХІ.1987”.
Автор “Щоденників” доклав немало зусиль, щоб за збірку “Стою на землі” Олійникові була присуджена Державна премія СРСР у 1975 році. За цю нагороду Гончарові довелося добре повоювати. Перед початком роботи сесії Ленінського комітету Георгій Марков відверто й цинічно буркнув йому: “С Олейником, к сожалению, ничего не получается… От Украины проходит Гуляев…”. Україножери, зафіксував у “Щоденниках” Олесь Терентійович 23 жовтня 1975 року, не можуть змиритися, аби премію одержували українці, тому й пускають чутки, що поета Олійника нібито мало хто знає, що його частенько плутають із Степаном Олійником, що автор мультфільмів Хитрук (якого Олексій Баталов називає “нашим Діснеєм”, “майстром незрівнянним”) мовби талановитіший від Олійника. Це все переповнило чашу терпіння Олеся Гончара: “Довелось встати, – продовжуємо цитувати нотатку від 23 жовтня 1975 року, – й, нервуючись та заїкаючись від обурення, пояснювати, що він (Баталов. –
М. С.) просто невіглас, бо знає лише одну книжечку поета (якщо знає), та й то в недосконалих перекладах, і що питання з Олійником для нас має значення принципове, що воно важливе для розвитку всієї української літератури. І що Україна вже десять років не мала в Комітеті ніяких премій. І що, нарешті, це образливо й безтактовно ось так зіштовхувати лобами представників різних видів мистецтва”. Прямолінійна мораль Гончара вплинула на присутніх: кандидата Олійника залишено в списку для голосування, а наступного дня він стає лауреатом. “Оце й вам ляпас, шановний єзуїте Георгію Марков, – такий вирок винесено в щоденниках наступного дня, 24 жовтня, – воно, бач, обернулося зовсім не по-вашому, товаришу єзуїте”…
Цінує Олесь Терентійович Олійника й за те, що він вміє майстерно та сильно давати ляпас нищителям української культури. Добре це йому вдалося зробити у виступі на з’їзді в Москві (2 липня 1986). Виголошене на форумі пристрасне слово надрукувала “Литературная газета”. У ньому Борис Ілліч закликає пам’ятати уроки правди, не забувати минулого, дбати про сучасне. До першочергових завдань, над якими, на його переконання, має працювати суспільство, слід віднести охорону природи й мовного середовища, повернення етнопам’яті. Олійник – один із небагатьох, хто заговорив про згубну роль кар’єризму, який нівелює наші морально-етичні традиції, уповільнює, повертає в недемократичне русло наш суспільно-політичний розвиток. Згадано у виступі й про “Собор” Олеся Гончара, його названо найвидатнішим твором сучасності, що відбиває подих епохи, розкриває її слабкості й указує на шляхи, які ведуть до духовного, морального, фізичного употужнення окремої людини, нації й усієї планети загалом… Велике наше лихо, на думку Бориса Олійника, у тому, що на радянському просторі занепадає рідне слово, і це тоді, коли всі так запопадливо славлять багатонаціональну літературу, многоголосо заявляють про її свободу. Обрана стратегія є помилковою, вона, зрештою, перечить національній політиці партії. До такого висновку Олійник прийшов ще раніше, у кінці 60-х, коли намагався протиставити в поемі “Рух” (1968 рік) безликого, “безтілесного, гіпертрофованого, на людину схожого і не схожого Всесвітнього Громадянина” людині, яка понад усе шанує свою батьківщину, тримається праотчого порога, бачить будущину дітей своїх у власній державі, а не в штучно змодельованій світовій спільноті, де не буде національних, мовних та інших відмінностей.
До найважливіших проблем тодішньої сучасності (та й, будьмо чесними, дня сущого) Борис Олійник відносить Чорнобильську трагедію. Чорнобиль, заявляє він, довів усім, і вченим також, що людина безсила перед Всесвітом, що знаємо ми про нашу планету лише дещицю. Отож експериментувати з атомом, розгнуздувати його нікому не можна, позаяк метафора “мирний атом” – лишень метафора й не більше.
Олесь Гончар найсильніше й найгостріше критикує Бориса Ілліча за московське депутатство… Не розумів Олесь Терентійович, чому його земляк, уже на той час умудрений нелегким життєвим досвідом колега так уперто тримався за два мандати – всесоюзний і український (9 березня 1990). Ще прикрішим для автора “Щоденників” є те, що “Боря міг би цілком законно, без чиєїсь протекції обиратись від України – він же цього вартий…”. Влада, пільги, які отримав депутат Борис Олійник, негативно вплинули на нього. Ось факт, заперечити який навряд чи можна: поет відмовився поставити підпис поряд із підписами народних депутатів від України – письменників Олеся Гончара, Романа Федоріва, Ростислава Братуня, Володимира Яворівського, Юрія Щербака, професора Івана Вакарчука – під “словом” про враження від фільму про грузинські події 1989 року… Зачепило за живе Олеся Гончара й те, що Олійник не вступився за Рух, коли його паплюжили київські та московські апаратники, а лише зоддалік спостерігав, “як змобілізоване міщанство, пінячись ненавистю, шельмувало його вчорашніх товаришів”, не захистив на Пленумі ЦК у Москві Рух, коли його нахабно розбивав “цековський черевань” Єльченко, ніби набрав у рот води, коли обговорювався проект закону про суверенітет республік на сесії Верховної Ради СРСР… Олесь Терентійович, як повторює Валентина Данилівна (дружина Олеся Гончара. – Авт.), коли розмова заходила про Бориса Олійника, бачив у ньому передусім українця-патріота, великого поета, а вже потім – політика, комуніста. Та й комуніст він особливий. Якщо апологети ленінізму не визнають Голодомору, прагнуть приховати всі злочини партії Леніна – Сталіна, то Борис Ілліч став в одну шеренгу з тими, хто вимагав зняти завісу з трагедії лихої пам’яті 33-го року й назвати та покарати тих, хто умертвив голодною смертю мільйони безневинних українців.
Політика була й лишиться брудною річчю, проте не можна допустити, щоб вона опинилася лише в руках невігласів і горлохватів, її мають одухотворювати, інтелектуалізувати такі мудрі мужі, як Борис Олійник. Про слабкості депутата, комуніста Олійника нащадки забудуть, вони не запримітять миттєвих слабкостей, бо ті – ніщо перед огромом величних справ Поета з великої літери.
Поезія Бориса Олійника, яка, за словами Олеся Гончара, “прагне осягнути долю народу в усій її складності, трагічності й величі перейдених доріг”, і проза Олеся Гончара, у якій, за справедливим твердженням Бориса Олійника, він вистояв, виконавши священний обов’язок справжнього письменника: обігнати добу, в числі перших “нанести на суспільній карті найгарячіші вузли проблем”, назавжди увійшли золотою сторінкою в багатий духовний український фонд. Оцінка Олесем Гончаром Бориса Олійника як лицаря поезії, вірного сина України, незламного патріота є куди вагомішою й важливішою, аніж звинувачення в якійсь політичній недалекоглядності, пристосуванстві, меркантильності. Життя – найоб’єктивніший суддя, воно все розставляє на свої місця, відсіває маловартісне, тимчасове від усього значущого, вічного. Борис Олійник, усупереч усяким його партійним належностям та політичним міркуванням, стоїть на сторожі його й нашої України і, як сказав Гончар, своїм словом “суворим, навіть трибунним” гукає твердо й сильно до всіх:
– Беріть планети з бою,
Ламайте світ дюралевим крилом,
А я лишуся на землі вербою,
З якої перше колесо пішло.