В урочистому очікуванні
До початку Божественної літургії залишалося ще понад годину, а на території Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря вже зібралися тисячі вірян. Особливо виразним, підсиленим, на тлі загального очікування здавався мотив спадковості поколінь: були тут і люди поважного віку, й малюки. Кожен намагався опинитися якнайближче до вистеленої запашними чорнобривцями доріжки – це нею буде йти Його Блаженство. Втім, за спиною в усіх, кому пощастило стояти в цьому врочистому ланцюгу понад самим квітковим “килимом” (бо вирушив до монастиря ще вдосвіта), прибувало й прибувало люду – ніхто не зважав на похмурий осінній день. І ось, нарешті, величально й натхненно задзвонили дзвони, сповіщаючи, що Блаженніший Митрополит Володимир прибув. Біля воріт обителі Предстоятеля Української Православної Церкви зустрічали керуючий Полтавською єпархією архієпископ Филип, архієреї із сусідніх єпархій, сестри монастиря та прихожани.
Під час Божественної літургії Його Блаженству співслужили архієпископ Полтавський і Миргородський Филип разом із іншими представниками єпархії, архієпископ Криворізький та Нікопольський Єфрем, секретар Предстоятеля Української Православної Церкви єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, а також нащадок єпископа Афанасія протоієрей Георгій із Дніпропетровська.
Життєпис Cвятителя
Достеменно з’ясувати рік народження Афанасія (Вольховського), єпископа Могилівського й Полоцького, не вдалось, але найімовірніше, що це був 1741-й, і з’явився на світ майбутній Cвятитель у Полтаві, в родині священика. За одним із документів, що зберігся в архівах Полтавської єпархії, при хрещенні хлопчика назвали Федором.
Висвячений у священика Вольховський був у рідному місті – в Миколаївській церкві 1765 року, після закінчення Київської Духовної Академії. Через чотири роки, поховавши дружину, прийняв чернецтво в Чернігівському Ільїнському монастирі, й саме відтоді його нарекли Афанасієм. Згодом він – ігумен Новгородського Кирилового монастиря, пізніше – намісник Олександро-Невської Лаври.
Його духовний шлях не знає спочинку, він несе свічу своєї високої віри від обителі до обителі. 13 листопада 1785 року Афанасія призначили архімандритом Новгородського Юр’ївського монастиря. А вже через півроку іменним монаршим указом архімандрит Афанасій був затверджений на Староруську вікарну кафедру Новгородської єпархії. Невдовзі він – вже єпископ Староруський, вікарій Новгородської єпархії. У життєписі про цей та наступний періоди його служіння можна віднайти такі рядки: “Близько п’яти років світив він на цій кафедрі, як на підсвічнику, й на шостому десятку своїх років переведений у місто Могилів – губернське, на самостійну кафедру, і саме в 1795 році, по кончині вікопомного Георгія Конісського”.
Оцінкою з боку держави духовної діяльності єпископа Могилівського й Полоцького можна вважати присвоєння йому ордена святого Олександра Невського. Втім, є у життєписі Святителя згадки й про те, що імператорська повага до нього повністю відповідала й ставленню звичайних прихожан.
На жаль, висока державна оцінка стала непосильним випробуванням для заздрісників єпископа: “…ця зірка була вже останньою на життєвому небокраї Святителя Божого та, як емблема земної величі й слави, скоро померкнула”.
Донос, що отримав Синод, ряснів найстрашнішими звинуваченнями щодо єпископа. Автором наклепу був простий диякон. Показово, що реакція Святителя Афанасія виявилась знову стократ вищою за людські марноти: щоб вберегти Православ’я від будь-яких підозр, він із власної ініціативи відмовляється від управління єпархією і йде на покій у Мгарський Спасо-Преображенський монастир. Звісно, повернення в рідні краї було не випадковим, адже ще при вступі до чернецтва він обрав своїм патроном Лубенського Угодника Божого, Патріарха Афанасія.
 Помер Святитель Афанасій не в стінах обителі, а в Полтаві, куди вирушив попрощатися, на руках у рідних
1 січня 1801 року.
На шляху до канонізації
1882 року при огляді гробниці преосвященного Афанасія, а поховали його в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі, було зроблено приголомшливий і величний висновок: тіло його – нетлінне. У склепі облаштували церкву й почали служити біля мощей панахиди: прихожани зцілювались, але не тільки від хвороб кісток та суглобів, Святитель рятував і від… несправедливих звинувачень.
Канонізувати Святителя Афанасія збиралися після Собору Російської Православної Церкви 1917 року. Втім, із зрозумілих причин цього не відбулося. Натомість для Афанасія розпочалися вже й післясмертні випробування: його останки стали експонатом антирелігійної виставки в Полтавському краєзнавчому музеї. Лише під час Великої Вітчизняної війни їх таємно повернули до обителі…
Тож, не мало не багато, аж через понад 90 років розпочалася робота зі збору матеріалів, необхідних для канонізації єпископа Афанасія (Вольховського). Благословення на неї дав, а також взяв особисту участь у дослідженнях, Високопреосвященніший архієпископ Полтавський і Миргородський Филип. Відтоді спливло близько року, й ось минулої неділі під час Божественної літургії в Хрестовоздвиженському монастирі він ознайомив прихожан із рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви про причислення єпископа Афанасія (Вольховського) до лику місцевошанованих святих із встановленням дня пам’яті 14 січня за новим стилем.
Під спів тропаря новопрославленому святому з вівтаря була винесена ікона із зображенням подвижника, і Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир звершив перше молитовне поклоніння перед святим образом Святителя Афанасія.
Під час урочистої події Предстоятель Української Православної Церкви звернувся до прихожан із архіпастирським словом.
– У нас є джерело будь-якого зцілення й найвищого розуміння нашого – це Бог. Але, на жаль, ми до нього приходимо вже як до останньої інстанції, – зазначив Його Блаженство, – коли повністю зневірились в іншій допомозі, якої потребуємо через хворобу чи ще котрийсь біль. Тож тільки тоді, шукаючи виходу, ми стаємо на останню сходинку – йдемо просити Бога. І плачемо, й каємося, а буває, що не просто просимо, а вимагаємо у Бога: якщо Ти не пошлеш того, що я прошу, значить, Тебе немає – навіть до такого доходить наше божевілля. Але ставлення наше регулюється, на щастя, не стовідсотково самими нами, хоча без нашої участі Господь і не порятує нас. Господь знає серце кожної людини й тримає наші життя в своїй руці. І коли б ми не повернулись до Бога, ніколи не пізно просити в нього його великої милості й допомоги. Святі угодники показують нам приклад того, як пізнається божественна істина, як вона рятує й просвіщає, як потрібно приймати і втілювати її в життя. Істина Божа вимагає від людини самокритики, самоуниження. В духовному світі все інакше: тільки через поразки людини досягаються перемоги.
На урочистостях у Хрестовоздвиженському монастирі Блаженніший Митрополит Володимир за заслуги перед Українською Православною Церквою нагородив орденом Святителя Димитрія, Митрополита Ростовського, голову облдержадміністрації Олександра Удовіченка та голову обласної ради Володимира Марченка. Полтавському міському голові Андрію Матковському вручив орден великомученика Георгія Побідоносця, голові Котелевської райдержадміністрації Тетяні Корост – орден на честь святкування 450-річчя перенесення Почаївської чудотворної ікони Божої Матері на Волинь.
По завершенні Божественної літургії Його Блаженство поділився враженнями від спілкування з полтавськими прихожанами.
– З ними легко, бо вони дуже щиро моляться, у них світлі очі. І дай Боже, щоб у молитвах до їхнього земляка Святителя Афанасія Бог послав їм щастя, благополуччя й благословив на добрі справи.
Нащадок Святителя Афанасія
Настоятель Володимирського храму (Дніпропетровськ), протоієрей Георгій Вольховський
чимало часу присвятив вивченню свого генеалогічного дерева.
– Відповідь на запитання, чому я зацікавився родоводом, – у Біблії, адже вона сама є книгою родоводу. Євангеліє від Матфея та Євангеліє від Луки розпочинаються родоводом Ісуса Христа, і це вже засвідчує ту велику увагу, яку Господь приділяє тому, щоб ми не жили іванами-безбатченками.
Про видатного предка протоієрей Георгій знав і раніше, адже в родині зберігався й передавався у спадщину від покоління до покоління подарований Афанасію хрест із вензелем Павла І. Саме ця річ підштовхнула шукати додаткову інформацію, ретельно вивчати велику кількість документів, у тому числі й хрестильні книги. І дослідження сягнуло аж у глибину ХІV століття.
Приємно, що рід священиків Вольховських продовжується й нині: старший син протоієрея Георгія також обрав собі духовний шлях.
Старі портрети й майбутній храм
У Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка “Галерея мистецтв” Предстоятеля Української Православної Церкви зустріли співом камерного хору “Гілея”. Тут Його Блаженство урочисто відкрив виставку “Портрети церковних діячів
ХVІІ – ХІХ століть із зібрання Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника”. Захід приурочений не тільки до візиту до Полтави Митрополита Київського і всієї України, а й до наближення його сімдесятип’ятиліття (23 листопада).
Генеральний директор заповідника Марина Громова відзначила унікальність представлених у межах виставки робіт – вони близькі Полтавщині.
– Особливість вибору картин для цього заходу полягала в тому, щоб показати портрети саме тих митрополитів та інших церковних служителів, які були або вихідцями з Полтавщини, або певний час тут служили. Із запропонованих 30 картин таких 15.
Наступною подією для Полтави того дня стало звершення чину освячення місця для будівництва храму на честь Святого Апостола Андрія Первозванного. Хрест було закладено не у випадковому місці, а саме там, де в 30-х роках минулого століття зруйнували храм, – на перехресті вулиць Сінної та Пушкіна. Під час урочистостей Його Блаженство вручив Полтавському міському голові Андрію Матковському Володимирську ікону Божої Матері.
Незважаючи на дощ, людей на місце, де колись був і невдовзі знову буде храм, зібралось багато. Тут же на спеціальній табличці можна побачити зображення майбутнього храму Андрія Первозванного, апостола, що словами “На цих горах засяє благодать Божа!” колись передрік появу і славу золотоверхого Києва.