У сільгосптоваристві “Злагода” Полтавського району навесні посіяли 140 гектарів гречки. Надіялись зібрати хороший урожай, розповів директор СТОВ Олексій Масляк, а в результаті – цілковиті збитки, бо через спекотне літо зав’язі зовсім не було, тож довелося просто передискувати площі разом із засохлими посівами. А скільки матеріальних затрат було вкладено! Недолугими називає Олексій Масляк пропозиції стосовно закупівельних цін на гречку. Наприклад, минулого року господарству довелося продати її по 1200 гривень за тонну, бо терміново потрібні були кошти, а кілька місяців тому ціна зросла до 4000 грн/т. Нині ж ціни на гречку, кажуть, підскочили аж до 6000 гривень за тонну. Стабільна цінова політика на сільгоспкультури в державі відсутня – і в цьому вся проблема, зауважує аграрій.
Підтримує свого колегу в зазначеному питанні й директор СТОВ імені Калашника Полтавського району Іван Степаненко, наголошуючи, що гречка – це не високоврожайна й надто примхлива культура, яка цілковито залежить від погодних умов. Між тим, імпортування гречки з Китаю призвело до зниження закупівельних цін на внутрішньому ринку. І, як результат, аграрії області з року в рік зменшують площі під цю культуру. Варто додати, що в аналогічній ситуації перебувають і такі сільськогосподарські культури, як просо та горох.
– Не може так бути, що закупівельні ціни, скажімо, на пшеницю, яка стабільно дає вище 30 центнерів з гектара, і на гречку, урожайність якої, як правило, – 8–10 центнерів з гектара, – однакові, – переконаний Іван Степаненко. – Адже не випадково свого часу в Радянському Союзі ціна на пшеницю була 8 копійок за кілограм, а на гречку – 16. Не зрозуміла й ситуація з цінами на жито та ячмінь. Ці культури за урожайністю рідко перевищують пшеницю, водночас закупівельні ціни на них зазвичай на 300 – 500 гривень за тонну нижчі.
Аграрії наголошують на тому, що для забезпечення продовольчої безпеки України мають бути державне регулювання і гарантія продажу зерна та іншої сільськогосподарської продукції за фіксованими цінами. Невтямки їм і те, чому, намагаючись сприяти зниженню цін, зокрема на зерно, держава не регулює постійне зростання цін на мінеральні добрива, пально-мастильні матеріали, сільськогосподарську техніку й запчастини до неї? Адже нині, приміром, аби придбати одну тонну міндобрив чи дизпального, аграріям треба продати три, а то й чотири, тонни зерна. Не створюючи відповідних умов для вітчизняного товаровиробника, наша держава, схоже, не проти підтримувати іноземного, сумно констатують сільгосптоваровиробники.