Найбільше багатство
– Ніно Іванівно, в житті трапляється багато неймовірного: якщо б Вам випало побачення з самою Вашою долею, за що б Ви їй уклінно подякували, а що, навпаки, вважаєте таким, що вдалось здійснити навіть всупереч її примхам?
– Я впевнена, що й долі, й Богу, й своїм батькам варто дякувати вже за те, що я є на цій землі. Хоча мені здається, що нічого випадкового в нашому світі не трапляється. І значить, задумано було в ньому місце й для мене… Й саме такої, а не інакшої.
Чим стаю старша, тим глибше усвідомлюю, що дякувати потрібно за все – за те, що є ранок, за те, що я прокидаюсь і ходжу, за те, що бачу, як розпускається, набирається сили, а потім жовкне листя… Життя – це справді найбільше багатство. І не треба робити якихось відкриттів, істини прості: й бідній людині, й мільярдеру сонце світить однаково.
Я щаслива, що в мене жива мама, що поруч дорогий мені чоловік, що в мене є діти й онуки і є куди повертатись додому, що зі мною – раз і на все життя обрана професія.
– Яким Ви пригадуєте своє перше знайомство з практичною журналістикою, про що був перший репортаж?
– Та хіба ж таке забувається? Я приїхала на радіо в Полтаву зі Львова ще практиканткою. Така собі типова старанна студентка – окрилена, впевнена, що вистачить і натхнення, й сили перевернути весь світ. Але тут мене зустріли люди вже з досвідом та й почали навчати цій, як я завжди говорю, приземленій журналістській роботі. Адже насправді в ній – щоденній, буденній – також багато рутини, і якщо ти хочеш стати професіоналом, маєш опанувати всі – й найкопіткіші, й не дуже захоплюючі – нюанси цієї праці.
Перш за все я вдячна за практичне знайомство з професією Раїсі Петрівні Самойленко. Працювала людина під її керівництвом чи ні – це й сьогодні ніби своєрідне мірило. У колах наших старших радійників часто можна почути: якщо ти “не пройшов” Раїсу Петрівну, ти – не журналіст. Така вимоглива вона людина. Отож саме під її керівництвом мені й випало робити свій перший репортаж – про виставку. Ті події для мене на все життя – окрема історія.
Пам’ятаю, що захід розпочинався о 12-й годині. Це, звісно, вже говорить, що часу на підготовку матеріалу після повернення в мене було обмаль, адже вже готовий його мали віднести ще й на “цензуру” – такі були часи. Прибігла я з виставки з цим громіздким, важезним – дев’ятикілограмовим (сміється: “Не таким, як зараз у вас у руці”) – магнітофоном та й кинулась творити! І так же хочеться оригінально почати, щоб люди ж почули, що я талановита! А хвилююсь надзвичайно. Що не придумую: все не те й не те. І при цьому кожні 5 хвилин моєї творчої розгубленості навіть не перериваються, а підсилюються контролем Раїси Петрівни. Вона відчиняє двері й так кричить! Власне, то було лише одне слово: “Готово?” Я перелякано відповідаю, що ні. Вона виходить, але ледве я встигну заспокоїтись, двері відчиняються знову!..
Врешті-решт настав час іти записувати репортаж вже в студії. Дочитала я до останньої крапки та й сиджу у кріслі перед пультом – 10 хвилин, 20, 30. Так нервово за той день перегоріла, перестраждала, що просто забула: як це – встати й піти. Отаке-от журналістське хрещення.
Втім, я впевнена, що саме завдяки вимогливості Раїси Петрівни я згодом змогла відбутися як власний кореспондент Національного радіо України, який працює на інформації. Оперативна робота – мій хліб. Репортажі потрібно видавати, видавати й видавати. Це безперервний робочий процес. І Раїса Петрівна навчила працювати в такій напрузі. До речі, нині ми з нею приятелюємо.
Я вдячна багатьом людям, які доброзичливо прийняли мене тоді в колектив. Серед них і неперевершена оптимістка, до нестями залюблена в життя людина Віра Олександрівна Чазова. Куди й утікав мій мінорний настрій, коли до кабінету, як ясний день, заходила ця завжди усміхнена жінка. Так і дотепер: тільки в мене на душі хмарки, я телефоную саме їй. Віра Олександрівна обов’язково надихне. У неї талант – заряджати людей оптимізмом. За її прикладом і я стараюся відмітати всі негаразди – щоб не загубити в житті головного.
Результати повсякденної праці
– Ніно Іванівно, у чому виражається, на Ваш погляд, становлення в журналістиці?
– Зізнаюсь, я трохи боюся приміряти на себе всілякі такі гучні слова: “становлення”, “визнання”. На моє переконання, журналістиці потрібно вчитися все життя. Безперечно, коли ти початківець, тобі набагато важче, але саме на цьому етапі журналіст найбільше налаштований відкривати, пізнавати, так би мовити, починати з чистого листка. Так-от, надзвичайно важливо не розгубити з роками цей потяг до нового – навіть тоді, коли тебе вважатимуть вже маститим. Коли ти багато знаєш, багато вмієш і не втратив оту рису, то й ти отримуєш задоволення від журналістики, й люди, які тебе слухають, читають, отримують задоволення. Простіше кажучи, йдеться про вміння та, врешті-решт, бажання уникати штампів. Так, доводиться висвітлювати одну й ту ж тему чи не в сотий раз – і от коли журналісту, до речі, цілком природно, спадають на думку вже використовувані образи, фрази й він дозволяє собі повторюватись: зійде, мовляв, то, по щирості, і йому за таку роботу незручно, й слухачам не цікаво.
Я і сьогодні з таким же захопленням, як і багато років тому, заходжу в студію й сідаю до мікрофона. Надзвичайно люблю цю атмосферу, я в ній своя. І вона мені ніколи не набридає.
Сміливіше, впевненіше я себе відчула в професії, вже коли почала отримувати перші нагороди – премії на різних конкурсах. До речі, свого часу я і Наталія Іванченко, тоді вона працювала в газеті “Комсомолець Полтавщини”, зараз – заступник генерального директора з питань телебачення ОДТРК “Лтава”, стали першими лауреатами премії імені Григорія Яценка. Журі тоді довго вагалося з рішенням, тож вирішили розділити перемогу на двох. Вже згодом були премії й на всеукраїнських, і на міжнародних конкурсах.
– Вам важливе таке визнання?
– Відверто кажучи, не дуже. Адже я добре розумію, що хоч це й приємно, але головне – інше. Конкурсну передачу завжди є час підготувати. Тобто, якщо здібності є, зробити її на гідному рівні не- складно. Для мене важливіші результати повсякденної роботи. Коли я приїжджаю в якийсь район чи село й переконуюсь, що мене там слухають по радіо, знають і хочуть нарешті побачити, – це вже оцінка моєї праці. При таких зустрічах мені надзвичайно приємно.
– У житті не буває гладеньких доріг. Що Вам давалося ціною найбільших зусиль?
– Багато такого є за душею. Пам’ятаю, наприклад, як нелегко було мені, приїхавши зі Львова, залишатися собою в “руськоязичній” Полтаві. Різні доводилось вислуховувати закиди – й про те, що українською говорять тільки доярки в селі, а в місті хіба що сторож на базарі. Тож, коли моя дитина виходила на вулицю й гукала: “Тату!”, збігався подивитися весь двір. Прикро дуже було. Але я намагалась, щоб українськість у нашій сім’ї мала природний характер, а не так, щоб послуговуватись рідною мовою винятково професійно.
Втім, непросто було й з людьми, яких записувала для підготовки журналістських матеріалів. Часто-густо вони запевняли, що не володіють українською, забули її. І тоді ми з ними говорили – годину, другу, і дивись – пригадували вони ті материнські слова, бо ж переважно родом були з сільських районів. Легше, звісно, було б написати для них українською ті кілька необхідних для запису речень на папері – щоб прочитали, але для мене така фальш була неприйнятною. Траплялось, що називали мене за таку принциповість і націоналісткою. За матеріали, де згадувалось про Петлюру чи Мазепу, викликали й до відповідних установ. Та згодом ми вже навчились говорити, як то кажуть, поміж рядків, доносити до мислячого слухача свою думку інтонацією.
– Чию схвальну оцінку Вашої
роботи найприємніше чути?
– Звісно, професіоналів. Думаю, що у журналістських колах я маю певний авторитет. Дуже приємно, коли мені телефонують із університету, де я навчалась, і відчувається, що викладачі пишаються мною, це справді гріє душу.
– Наскільки Ви самокритична людина?
– Ой, навіть дуже. Хоча разом із тим розумію, що недаремно ж кажуть, що людина, яка постійно себе критикує, ніколи не вилізе з-під лавки. Тобто здоровий підхід має бути в усьому. Треба відчути золоту середину. Людині потрібно постійно вдосконалюватись – в сенсі вчитися. Сьогодні світ настільки швидко летить, що тільки зупинись – щось не прочитай, щось не опануй, – і ти вже жахливо відстав. Щодо цього, то я надзвичайно самокритична. Тепер діти на комп’ютерах знаються краще за нас, старше покоління, тож коли раптом мій онук вказує мені, що я там чогось не вмію, соромитись ніколи – треба доганяти сучасне життя!
Журналістська сім’я
– Ніно Іванівно, журналістська сім’я – це певною мірою суперництво одного професіонала з іншим. Чи не обов’язково має виявлятися такий творчий конфлікт?
– Та жодного суперництва – мені щодо цього дуже щастило. Ще коли ми з Миколою приїхали в Полтаву на радіо студентами-практикантами, він – із Києва, я – зі Львова, нам довелось разом їхати в творчу подорож до Байкалу. З кожного міста, яке було в нас на шляху, ми робили репортажі. Й бувало так, що от він пише, а я продовжую, а потім знову його черга. Саме тоді ми й помітили, що нам легко співпрацювати. Коли ми повернулися з поїздки, зробили на основі цих записів велику програму, за яку на Всеукраїнському конкурсі отримали друге місце.
Іноді й тепер буває, що я запитую його поради, він почитає й висловить своє бачення. І мені дуже приємно, що воно не суперечить моєму. Підказав, і я ніби віднайшла власну думку. Так само й він пропонує мені почитати написане.
Що ж певний час у такій творчій атмосфері напружувало, так це те, що проблеми з роботи йшли разом із нами додому. І тоді виходило, що життя проходить десь повз нас. Тож якось я вирішила все-таки сказати цьому “ні”. Сьогодні ми вже мудрі, й таких проблем не виникає, а в молодості журналістика була з нами й на роботі, й удома.
– Хто у Вашій сім’ї поза роботою, вдома, генеральний директор?
– Тут однозначно: той, хто обіймає цю посаду, залишається генеральним директором всюди. І я знаю, що мені потрібно створити для нього вдома якомога спокійніші умови, щоб він міг відновити сили на завтра.
– Журналістський хліб – дуже нелегкий. Чи не відмовляли Ви свою доньку від такої дороги?
– Ні, в жодному разі. В нас двоє дітей – Максим і Марина. Син – економіст, банкір. Він добре володіє англійською, багато читає, але твір для нього – це ніби математична дія: максимально точно й коротко. І я ніколи не вважала за потрібне вимучувати з нього якісь творчі пориви. З Мариною ж усе інакше: вона бачить світ образно, є в ній ця іскорка. Й вона сама хотіла стати на журналістський шлях, їй це подобається.
Душа кличе в подорож
– Ніно Іванівно, якби була можливість проявити себе ще в якійсь професії, чим би захопились?
– Навіть не знаю. Я іноді думаю, що якби в людини було багато життів, я б усе спробувала – те, що мені до душі. Я надзвичайно люблю квіти, природу. Ким би я ніколи не змогла бути, так це хірургом, причому незважаючи на те, що мама в мене медик. Я схиляюся перед вміннями цих людей, мені це здається просто неймовірним і незбагненним. Загалом я ціную професіоналів у будь-якій галузі. Людина, що досягла висот у професії, – це завжди взірець. Мені дуже шкода тих, хто вибрав собі шлях неправильно, не по серцю, й мучиться. А як боляче дивитися на людину, що марнує собі життя пиятикою або ще якоюсь бідою, і це в той час, коли завжди є куди поїхати, є що почитати, створити.
– Який відпочинок для Вас найкращий?
– Я дуже люблю подорожувати. Це моя слабкість. Ми з чоловіком навіть розробили таку собі карту, щоб відвідати всі цікаві куточки України. Зараз я збираюся в поїздку до Франції.
– Де Ваша мала батьківщина?
– Я народилася в Кіровоградській області, але прожила там зовсім недовго. Батько отримав призначення по роботі на Західну Україну, так що все моє дитинство збігло на Львівщині. Ми всією сім’єю любили ті краї, але все-таки, якось навіть генетично, відчувалось, що коріння наше на сході України. Тож випадково чи не випадково, а чоловіка я собі вибрала з Полтавщини. Мама моя була від того просто щаслива!
Успіх вибирає професіоналів
– Ніно Іванівно, у чому Ваша відрада, коли приходить час якихось життєвих випробувань?
– Чим я старша, тим більше шаную сім’ю. Мені здається, що нічого немає важливішого за те, щоб створити щиру й затишну атмосферу в родині. Рідні – це наша головна опора. У мене є внук Миколка й маленька внучка Єва, і хоч не завжди віднаходиться час, але я так люблю з ними гратися! Дивлюсь і думаю: скільки ж я втратила, коли була молода – й того за своїми дітьми не бачила, й того. Все робота та робота… Оце вони й дають наснагу, золоті мої внуки. Але наснагу знову-таки – й до роботи.
– Немає такого приладу, за допомогою якого можна виміряти життєву успішність. Та все ж як би Ви оцінили себе за традиційною десятибальною шкалою?
– А я ніколи не визначала собі жодних планок щодо успішності. А тим, хто подібним переймається, раджу знизити їх, то й стане комфортніше. Я просто чесно працюю, виконую свою роботу, люблю життя, люблю свого чоловіка, сім’ю. І так, напевно, й треба жити – займатися тим, що тобі подобається, а успіх, визнання прийдуть самі. Якщо не приходять, значить, не тому присвятив себе, а можливо, щось не так робиш, або й взагалі хитруєш, – у чомусь причина має бути. Тоді потрібно зупинитися, трішки повернутися або й взагалі зійти з дистанції й почати шукати своє. І той, хто захоче, – віднайде обов’язково.