Усе має свій початок. Для новонароджених наш світ іще не усвідомлений: у міру того як діти зростатимуть, він усміхнеться їм очима неньки, зігріє сонечком і відкриватиме – слово за словом – самого себе, називаючи на ймення все, що має. Від найпростіших речей – як іграшка, квітка, цукерка – до найскладнішого: сім'я, країна, планета, Бог… Упродовж віків нічого не змінилося у цих поняттях, але навіть упродовж одного віку різні покоління по-різному відкривали їх і сприймали. Світ у ті процеси наче й не втручався, нейтрально споглядаючи, як панівна ідеологія тієї чи іншої влади за різних епох формувала світогляд поколінь.
Із 24 серпня 1991-го древня і водночас молода Українська Держава знову здобула право на ідентичність назв і понять, що властиво для усіх вільних народів. А тому 19-річні ровесники Незалежності вже не сприймуть, наприклад, пісеньку про те, що їхня адреса – не дім і не вулиця, а Совєтскій Союз, їх хіба що розсмішить заклик робити своє життя за прикладом “вождя світового пролетаріату” чи свято вірити в те, що релігія – це опіум для народу. Вони інші, вони вже мають свою власну історію, в їхні 19 років вмістилося дуже багато подій, свідками й учасниками яких вони самі стали. Вони – громадяни нової, молодої держави. Вони знають уже з історії помилки й здобутки своїх дідів і батьків – і не просто знають, вони їх проаналізували й зробили висновки. Вони мусили напитися гіркоти з чаші історії – перейти Берестечко, Полтавський бій, Чорнобиль, вивчити Емський указ і Валуєвський циркуляр. І вже вони, ровесники молодої держави, можуть чекати невдовзі оцінок власних дій від уже своїх дітей – другого покоління Незалежності, яке у ці дні озивається світові новими голосами. І підростають ті, кому у вересні сідати за парти, і ті, кому невдовзі продзвенить прощально шкільний дзвінок.
І дуже важливо, який вибір зроблять молоді люди у світі дорослих спокус. Їм не загрожує можливість повернутися в минуле своїх дідів, але кожен день має досить своєї турботи, як написано в Біблії. Одна з найважливіших – берегти свою вільну державу, залишатися її патріотами.
Відомий український письменник Всеволод Нестайко наголошує, що у становленні світогляду юних громадян України чи не найголовніше значення має дитяча література, видання українських дитячих книжок. “На уроках у школі добре вивчити мову неможливо. Одна справа вивчити те, що задано, а зовсім інша – читати iз захопленням книжку, яка подобається, – говорить він. – Одна з газет надрукувала статтю, в якій було піддано нищівній критиці українську читанку для третього класу – за те, що майже всі матеріали в ній сумні й трагічні. Що ж, ніде правди діти, наша класична література майже вся сумна й трагічна, бо сумна доля України. Але травмувати психіку малих дітей такими трагічними переживаннями не можна ж. Дітям обов'язково потрібні позитивні емоції. Тільки оптимісти зможуть будувати вільну, незалежну державу. Дітям обов'язково потрібні гумор, веселі твори. І, слава Богу, в нас такі твори є. Весело писали для дітей і Остап Вишня, і Степан Олійник, і Грицько Бойко. Писав і пише Дмитро Білоус (видатного поета, на жаль, уже кілька років немає серед нас. – Авт.). Є у нас гарні веселі книжки – починаючи від “Гавриїла Кириченка – школяра” Івана Микитенка, “Кота Лапченка” Івана Багмута, “Пригод Барвінка” Богдана Чалого та Павла Глазового, “Таємниці Країни Суниць” Радія Полонського до віршів та повістей-казок Анатолія Костецького, повістей Ярослава Стельмаха, оповідань Бориса Комара, Віктора Кави, казок Юрія Ярмиша та Василя Довжика… Перелік можна продовжити. Все це треба видавати, пропагувати… Добре, я вважаю, зробили Іван Малкович та його видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, видавши українською мовою всесвітньо відомий бестселер англійської письменниці Дж. Роллінг “Гаррі Поттер”. Якщо вже користується популярністю у дітей книжка, то хай вони читають її українською мовою. Адже саме коли дитина читає, розвиваються її уява, фантазія, дитина домальовує прочитане. А екран дає готовенькі образи. Недарма психологи вважають, що діти, які майже не читають, а тільки дивляться телевізор, значно менш розвинені, аніж ті, хто багато читає. Користуючись нагодою, хочу закликати батьків – обмежуйте дітей у перегляді телепрограм! Привчайте їх до книжки! Особливо дошкільнят і молодших школярів, на яких ще впливає ваше слово”.
Хороші побажання дорослим. І треба сказати, що вибір для читання маленьких українців розширився: зовсім недавно, буквально минулого місяця, комісія з педагогіки та методики початкового навчання Інституту інвестиційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України схвалила для використання у загальноосвітніх навчальних закладах книгу письменника з міста Стрия, що на Львівщині, Климентія Михайлюка “Посміхнулась Україна”. Звучить сонячно. І справді книга для маленьких громадян незалежної держави сповнена сяйвом доброти і любові, з нею можна вирушати у далеку дорогу життя від самого його початку. Із мамою, з Богом. Ось так починається світ, що його відкриває малечі автор:
Яскраві Божі небеса
Оспівані в піснях.
Хвала Йому за чудеса,
Що робить Він щодня.
Перший розділ книги має назву “До Бога рученьки складаю”. А вже другий – “Україна над усе”. Автор кличе малечу до школи:
Я знаю: буде довга путь
До щастя і до світла.
“Кобзар” Шевченка не забудь
І мамину молитву.
Вірші щедро ілюстровано барвистими малюнками Михайлюка-художника, і дитина, гортаючи книгу, почувається присутньою в дії, в картинці, що зливається з її райським, ще безтурботним, буттям. І вчить пісню:
Україно моя мила!
Є у тебе дужі крила!
Тож розправ їх і лети
У прекраснії світи…
Певна річ, юний читач розуміє, уже відчуває, що летіти у прекраснії світи – йому, бо він – частинка цієї картинки, і то йому крила дасть рідна Україна для злету. Відкривши імена Тараса Шевченка, Івана Франка, оспівавши калину й торкнувшись глибин рідного слова, посмакувавши новорічними ласощами, покатавшись на ковзанах, одержавши дарунки Святого Миколая, юна душа готова для величних відкриттів:
Над Вифлеємом зіроньки сяють,
Ангели й люди Спаса вітають!
Ще не відомо Сину-маляті,
Що Він родився люд рятувати.
Та ніжна Мати знає достоту
Синову долю, власну скорботу…
Крок за кроком, слово по слову – і маленька людина відкриває світ у всій його повноті. Йдучи до себе – як і мусить бути від усвідомлення, що ти прийшов у цей світ не випадково.
В серцях любов'ю проростуть
Маленькі пагінці надії.
Далі – історія боротьби вже у конкретних подіях, значущих для народу. І риторичне питання:
За все заплачено стократ.
О Господи, якої крові
Ще може зажадати кат
За волю в українськім слові?!
А заодно й застереження: “Ще може зажадати кат…” Уже – від тебе, юний читачу, бо вже саме ти – майбутнє твоєї держави. І довірливо, наче дорослих, автор благає:
Українці, брати мої,
Україну бережіть!
Із висоти своїх літ Климентій Михайлюк довірливо ділиться простими й сокровенними істинами, які кожен відкриває на своєму шляху для себе:
Пам'ятай, мій друже, пам'ятай!
Нам лиш раз любити рідний край,
Бо живем лиш раз на світі ми,
Щастя-радість поділім з людьми…
Кілька примірників своєї книги “Посміхнулась Україна” письменник подарував Полтавській бібліотеці для дітей імені Панаса Мирного. А в одній із київських бібліотек нещодавно відбулась її презентація, яку готували учні кількох шкіл. І що цікаво – не лише діти захоплено вивчали й читали вірші з цієї книги, а й батьки та педагоги зазначали, що вона буквально заряджає оптимізмом. Наче справді посміхнулась Україна з її рядків, із малюнків. І завершальний розділ книги додає гарного настрою вже своєю назвою – “Радість д
итинства”. Певне, правий Всеволод Нестайко, наголошуючи, що “тільки оптимісти зможуть будувати вільну, незалежну державу”.
Хай ростуть оптимістами ті, для кого у ці дні життя починається!