Це були такі муки, що їх не під силу й усвідомити. Хіба що, напевно, тільки ті, які людина переживає, коли приходить у цей світ. Все довкола здавалось сімнадцятирічному юнакові незнайомим: прихилене до землі сіре осіннє небо, сирі, аж в'язкі, окопи, монотонна солдатська метушня. Так тривало один день, наступний… Та, власне, орієнтуватися в часі хлопець також розучився. Чи було йому боляче? А що знає про біль щойно народжений?
Василя контузило: він не встиг добігти до рятівної траншеї лише кілька метрів, рівно стільки ж і німецький снаряд не доніс туди смерть. Василь не зрозумів, що воно й сталось, як раптом опинився просто в повітрі. Але це була не невагомість, він завмер точнісінько, як на вістрі ножа. А за мить хтось із нелюдською силою ударив його тілом об землю…
І забулось усе – лунав тільки мамин голос. Той, що з самісінького дитинства. Втім, куди там малому було озиватись? Адже він знову не міг відірвати погляд від схвильованих коней. А гриви у них довгі та пишні. Васильків батько, завгосп при лікарні, сам розчісував їх, а іноді й заплітав. Ворота навіть не відчинялись – відлітали в бік, даючи дорогу прольотці. Це десь на шахті у Сталіному (колишня назва Донецька) трапилась аварія і лікарю треба було поспішати на допомогу. "Чи встигнуть?" – калатало хлопцеві навіть у скронях. "А хто сьогодні чергує? Та сам професор Володимир Матвійович Богославський. Значить, всі будуть врятовані". Тоді Василько у професорі був упевнений по-своєму – не як у світилі вітчизняної хірургії, а як у найлагіднішому хрещеному батькові.
Юнакова пам'ять після контузії перетворилась ніби на річкову воду: бери сачок і зачерпуй – що витягнеш, те й твоє. Згадав вороного красеня Нептуна – і запахло медом та ладаном. Це тому, що одного разу батько привіз дітей за благословенням до монаха Тимофія. Старий чернець знайшов собі прихисток у селі Никитівка, неподалік Сталіного, адже Святогірський монастир ще з 1920-х влада перетворила на Будинок відпочинку робітників Донбасу. В Успенському соборі крутили кіно, а за паралізованим Тимофієм у чужому обійсті доглядали монахині. Величне колихання їхнього чорного вбрання та ім'я, на яке звертались до старшої, запали Василькові в пам'ять на все життя. Головну черницю звали і просто, і особливо – оселею котилося, як луна: "Маріє, Маріє…" А на прощання дідусь Ігнат, що прихистив монахів, дав дітям у дорогу свіжого меду – з ароматом липи та щастя.
Майже так само радісно й затишно було на душі у Василька, коли в 14 років твердо заявив батькам, що хоче стати шахтарем. Це був вплив дідуся, який віддав вугільній справі 40 років життя. Любив малий його до безтями. Як же хвилююче було вдивлятися у найдобріше у світі, посічене чорними шрамами обличчя старого – аж так пов'їдався у шкіру шахтний пил. І чомусь увесь час хотілось Василькові, ніби дякуючи за те, що, чекаючи на нього, дід ніколи не забував про внукову улюблену гречану кашу, погладити старого по голові. Дитяча рука торкалась тоді наче поверхні холодцю. Касок у ті часи не було, і на шахтарів згори постійно сипалась вугільна "покрівля". Ну таким зворушливим він був для малого – міцний-міцний чолов'яга з головою, м'якшою за мамине тісто…

Після контузії Василь Соловйов став іншим. Втім, які саме відбулися з ним зміни, зрозумів уже набагато пізніше. Тими ж днями, у жовтні 1943 року, на бойових позиціях між Запоріжжям і Мелітополем хлопець вчився заново навіть… дихати. Виявилось, що набрати у груди повітря – годі й старатися: здавалось, що замість нього у тіло заглиблюються справжні леза. Тож приловчився дихати якось інакше – ніби самим животом. Хлопець і не здогадувався, що це так зване "діафрагмальне дихання", яке сьогодні називають найефективнішим способом досягти психофізичного стану релаксації.
Василь після контузії ледве ходив, але постійно благав командирів не відправляти його до шпиталю. Це був подвійний поклик крові. По-перше, інакше син кавалериста – кавалера чотирьох Георгіївських хрестів, – мабуть, і не міг. По-друге, на бойових позиціях у складі гвардійського стрілецького полку Василь був разом зі старшим, вісімнадцятирічним, братом, тож втратити з поля зору Мишка, потрапивши на лікування, не хотілось. Та було, напевно, у цьому страхові перед прощанням з рідною людиною на війні й якесь недобре передчуття чи навіть зле пророцтво.
Наступ почався 26 жовтня. Василю якраз випала черга йти в бойову охорону: пильнувати разом із розвідниками перебіжчиків. Він пригадує, що не міг під час бою відвести очей від місця, куди найчастіше влучали ворожі снаряди. Ледве затихло – вже дістався туди. Із 24-х місяць тому тільки-но призваних новобранців-ровесників живими залишилися шестеро. Мишка серед щасливчиків не було.
Василю дозволили поховати брата в окремому окопі. Так що то нагадувало все-таки похорон. Не багатолюдний, але від того ще більш гіркий – єдиний рідний (він же копач) та напівмертвий свідок – дружок Абасов. Василь попросив, щоб тяжкопораненого товариша, якого вже не брали санітари як безнадійного, залишили також на нього. Погодились: "Дочекайся, коли він згасне".
– Неподалік виднілась покинута сільська хата, – знову ніби наближається до неї Василь Васильович. –  Поріг оздоблений камінцями. Отож ними та ще звичайною штукатуркою і виклав я на братовій "могилі" напис. А потім думаю, як же так – Мишку зробив, а товаришу? Так що змусив себе вже з останніх сил все те повторити. Байдуже, що розумів: не переживуть мої старання і першого ж дощу чи снігу.
Більше відмовлятися від госпіталізації сенсу не було. Тож Соловйов опинився у рідному місті. Але скільки це принесло радості, стільки й відчаю: як розповісти батькам, що Мишка немає? Від тих картань-роздумів несподівано, вперше в житті, у хлопця навіть прокинувся потяг до римованого слова. Та як вірші могли зарадити сімейній біді? Хлопець вирішив відкласти фатальну розмову і запевнив батька, що поранений Мишко потрапив до госпіталю в інше місто. Батько вдавав, що слухав, а мама, Олександра Яківна, і цього не витримала, розридалась, заголосила: "Синку, не заспокоюй, не треба!" Правда випливла сама, без зізнань.

Із Будапешта, де зустрів Перемогу старшим сержантом у складі зенітного артилерійського окремого полку, Василя Соловйова відправили на відновлення Донбасу. Тож побачення з батьківщиною не забарилося. Однак уже в Сталіному доля розпорядилась інакше – у військкоматі вирішили направити молодого чоловіка вчителем фізкультури у школу. І влучили в ціль! У тому, що спорт – його майбутнє покликання, Василь не сумнівався уже й коли відновився після контузії на фронті. На заздрість усім у Соловйова з'явилась нова риса – неймовірна витривалість. Артилеристам постійно доводилось копати – окопи для гармат, для снарядів, землянки. І не встигали впоратись на одному місці, як треба було знову змінювати позиції. Хлопці падали з ніг, а Василь не знав, що таке втома. Сьогодні він впевнений, що секрет саме у діафрагмальному диханні. Втім, далекоглядним рішення військкомату було ще й тому, що допомогло Василю Соловйову усвідомити, що найпривабливіше для нього в спорті – робота з дітьми.
– Два роки я працював вчителем. Але згодом мене запросили у футбольну команду "Смолянка". Вона була резервом для основного складу "Шахтаря". І ось одного разу в нас пройшла зустріч двох команд, на якій мені вдалося привернути до себе неабияку увагу – трьома голами! Тож доля була вже начебто й вирішеною, шлях до "Шахтаря" пролягав упевнено і переможно. Але я зіграв у його складі лише один матч. Роль, до речі, мені там визначили "хитру": не підпускати до м'яча результативного футболіста. Та на цьому історія з "Шахтарем" з
авершилася. Пам'ятаю, збираємо ми з мамою валізу – команда їде до Сочі, а тут повертається додому тато і говорить, що нарешті вдалося домовитись про моє подальше навчання. І це незважаючи на те, що час вступних іспитів я вже прогавив, – Василь Васильович дістає з шухляди світлину: – Ось він – "Шахтар" у Сочі. Сфотографувалися, тільки-но вийшли з вокзалу. Десь тут, між ними, мав би стояти і я! – Втім, насправді жодних ноток жалю у голосі. Цю професійну втрату життя компенсувало Соловйову сповна, щоправда, його ж власними зусиллями.   
Вирватися, несподівано зникнути зі спортивного поля Сталіного Соловйову було не просто. Хвилювався, чи не дезертирство це навіть перед собою, адже він на кінець        1940-х був уже першим номером в області, зокрема й у легкій атлетиці. Але усвідомлення того, що вчитися все-таки треба, бо за плечима лише шість класів, перемогло. Щоправда, позначилося на рішенні й інше: батьки не уявляли, як можна поєднувати спортивні навантаження і наслідки контузії. Спокійно спати Василь не міг, не відпускала його війна, щоночі випалювала душу зливою залпів і пострілів.
Тож послухався батьків. Він же лишився у них один. Вирішив їхати на навчання подалі від спортивних спокус. Однак те, як усе склалось надалі, спонукає вкотре згадати народну мудрість: доля віднайде людину й на припічку. Що вже говорити про Красногорівський сільськогосподарський технікум, де були і спортзал, і уроки фізкультури! Цікаво також, що Соловйов зустрів тут відразу дві долі. І такі, що на все життя, – порозумілися між собою.
У перші ж хвилини по приїзді до Красногорівки (містечко за 25 кілометрів від Сталіного) на місточку він побачив її – Аллу. Як у пісні: привіталися й розійшлися. Але це так могло здатися тільки стороннім. Василь озирнувся й побачив, як похапцем відвернулась та додала кроку дівчина – також запримітила юнака.
Перший же рік Василевого навчання в технікумі на агрономічному факультеті приніс неочікувано високі результати… саме закладу! Соловйов підготував тут спортивну команду, яка 1948 року здобула на змаганнях першість серед технікумів цього профілю в Україні! Тож наступного року Василь продовжив навчання вже у Харкові, у спецвідділі школи тренерів Київського державного інституту фізкультури. Алла не тільки зрозуміла його від'їзд, а й, почувши, що з'явилась така можливість, ще й скомандувала: "Пакуй валізи!"

Здобувати вищу освіту в Київському державному інституті фізкультури Соловйов вирішив заочно. Адже, доки він був харків'янином, Алла вже рік проживала у його батьків у Сталіному – навчалася в педагогічному. Привів і сказав: "Бережіть, моя наречена". Згодом взяли шлюб. Мети йти у спорт заради власних здобутків у Василя Васильовича не було. Вирішив, що коли вже створив сім'ю, поїздки на змагання треба обмежувати.
– Мені завжди дуже подобалось працювати з дітьми. Тож невдовзі при обласному Палаці піонерів почали спалахувати мої юні "зірочки". Ви знаєте, я ж ніколи не вибирав дітей. Хто прийшов, а зазвичай це ті, що не встигли записатися до інших гуртків, вже й мої. Звісно, здібності у всіх різні. Але я не думав про невдачі. Головне, що дитина, яка займається спортом, дбає про своє здоров'я. Ну а кращі, безумовно, ставали кращими. 1959 року команда легкоатлетів області, що складалася винятково з моїх учнів, та моя команда гімнасток вибороли першість УРСР.
Змусили обставини Соловйова на якийсь час повернутися до Красногорівки – знову приголомшливий результат: технікум із 86-го місця в спортивних змаганнях став 1960-го безсумнівним лідером серед таких навчальних закладів на теренах Радянського Союзу. Команда Соловйова притягувала кубки, наче магнітом, чи то власне силою непересічного таланту свого наставника.
Згодом Василя Васильовича запросили на посаду старшого тренера Донецького обласного спортивного товариства "Динамо". З 1973-го він – директор спеціалізованої дитячої спортивної школи "Авангард". Вже невдовзі заклад став одним із найсильніших у країні, говорить Соловйов.
– Загалом серед усіх, кого я в різні часи тренував, можна виокремити Василя Архипенка – срібного призера Олімпіади-80, Ольгу Вахрушеву – дворазову рекордсменку світу з бігу на 800 метрів. Із бар'єрного бігу я підготував Машу Кеменчежи, яка 18 разів покращувала рекорди Радянського Союзу. Чи не шкода було мені, поставивши їх на ноги, віддавати тренерам, які опікувалися старшими спортсменами? Аніскілечки. Я говорив, щоби брали цю жар-птицю за хвоста і мандрували білим світом. А сам із радістю спостерігав за тим, як вони удосконалювались. Прикро було лише тоді, коли хтось раптово зникав з Олімпу. Але вони переважно відновлювали свою славу.
Василь Васильович пишається, зокрема, тим, що саме він підготував і Євгена Волобуєва, який згодом став тренером самого Сергія Бубки.

"Звідки тут з'явився Cоловей?" – полтавські спортсмени зі стажем швидко виявили "свого" навіть на периферії. І це було справді доречно й на часі. Василь Соловйов з 1988 року став карлівчанином, але переїзд, як і завжди, зіграв роль лише поштовху до подальшої роботи. Найперше згадав Василь Васильович, що хлопець він "заводський" – з 14 років працював учнем розмітника по металу на металургійному комбінаті. Тож був радий, що у Карлівці на "Машбуді" влаштувався хоча б робітником стадіону. Поприбирав деякий час "поле своєї долі" та невдовзі вже й працював на ньому з групами оздоровчої фізкультури. Коли чутки про "того самого Солов'я" долинули й до Полтави, йому пішли назустріч і дали посаду тренера при Карлівській спортивній школі. Останні ж десять років тренерська робота – це вже хобі, говорить 84-річний Василь Васильович.
– У таборі "Орлятко" я займаюсь із дітками ще з 1990 року. Зараз усе не менш серйозніше, ніж раніше, адже мій комплекс вправ спрямований на допомогу дітям, які страждають на сколіоз.
Отець Віталій, директор православного табору, як одну з найбільших чеснот Василя Соловйова відзначає його безкорисну допомогу людям – без жодних пошуків за те слави.
– Серед нас живе унікальний чоловік. І ми повинні його шанувати вже тільки за те, що у такому поважному віці у нього вистачає сил робити добро іншим.
Вісім років минуло відтоді, як Василь Васильович залишився без Алли Іванівни. Їхні троє дітей змогли порадувати свого часу батька високими спортивними здобутками. Інші ж діти і надалі продовжують під його чуйним керівництвом опановувати ази здоров'я. І хто знає, може, згодом серед них іще засяє, і не одна, спортивна жар-птиця.
…До табору щойно прибули новачки. Жіночка підводить двох хлопчиків до Соловйова і, не приховуючи захвату, шепоче в мій бік: "Я вісімнадцять років поспіль майже щоліта приїжджаю сюди, а Василь Васильович яким був, таким і залишається! Дивовижний він!"