Щодо її проблематики, відразу наголосимо на ще одній, уже нетиповій, ознаці. Адже Микола Костенко, вдумливий дослідник у царині історії літератури й літературної критики, не належить до всезростаючої когорти сучасних літературознавців із науковими ступенями, які усі зусилля спрямовують на досягнення єдиної мети – захисту дисертації. А тому нерідко пов'язують білими нитками певну теоретичну проблему із літературними текстами якогось письменника (нерідко вибір чисто випадковий), виписуючи потрібні цитати, щоб розмістити їх після переліку цілої когорти відомих імен (бажано членів спеціалізованої ради), а також значної кількості зарубіжних учених різних епох.
Відразу скажемо, що всього цього читач не знайде в рецензованій книзі, бо для її автора найголовнішим орієнтиром є художня проблематика літературного твору або збірки, книги, значної частини творчої спадщини митця чи й певний літературний період.
Так, іще в 2003 році був опублікований літературознавчий нарис “Див. Сонцепоклонник Тичина”, де рання творчість геніального поета, особливо збірка “Сонячні кларнети”, розглядається через призму слов'янської, ще язичницької, міфопоетики. Звісно, що дослідник уважно опрацював дослідження своїх попередників, особливо звертаючи увагу на текстологію творчості, тобто беручи до уваги основні авторські тексти, які в радянський час були спотворені цензурою (наприклад, “Добридень я Богу сказав!”, а не “світу”, як у всіх виданнях).
Ще одне дослідження Миколи Костенка – “Громадянство болю” – стосується полтавського поетичного слова у ХХ столітті. Чи справдилися наші сподівання щодо цілісного аналізу розвитку поезії в творчості полтавських авторів упродовж цілого століття? Скажемо відразу, що не повністю, адже автор нерідко вдається тільки до переліку письменницьких імен, хоча відчутне його постійне намагання розглядати поезію полтавців як нерозривний складник загальнолітературного процесу. А ще треба мати на увазі, що в 1999 році Микола Костенко опублікував книгу “…І вимолимо в Бога рідне слово”, яку визначив як науково-популярний нарис історії літературно-мистецького життя на Полтавщині впродовж ХХ століття, де в першій частині грунтовно розглядається поезія, а в другій – проза і драматургія, й сприймається вона читачем як цілісне монографічне дослідження.
Книга Миколи Костенка складається із трьох розділів. У першому вміщено розвідки на твори давньоукраїнської літератури – легендарну “Велесову книгу”, “Слово о полку Ігоревім”, митців, що жили й творили у ХІХ столітті, – Пантелеймона Куліша, Олену Пчілку, актора Михайла Щепкіна. У другому розділі “Поетичні темпераменти” зібрані нариси, статті й рецензії, що стосуються поезії, а в третьому, “На кам'янистих шляхах епосу”, – дослідження про письменників-прозаїків. Думається, в третьому розділі найбільш виразно представлені творчі портрети Феодосія Рогового, Володимира Малика, Леоніда Бразова, Федора Моргуна.
Микола Костенко – один із небагатьох літературних критиків, які ще за життя Феодосія Рогового сказали про його творчість вагоме й справедливе слово. У статті “Над Сулою, як над берегом життя”, що датується 1987 роком, про романи “Свято останнього млива” (пролежав у видавництвах десять років, а написаний раніше распутінського “Прощання з Матьорою”) та “Поруки для батька” говориться: “Ніщо не руйнує так життя, як зневажання первородного народного досвіду. І звідси – замулення світоглядних джерел. Бо позбавлення сільської людини здорового спокою, який дарує їй безкорислива природа, відкидає до певної міри розвиток суспільства назад і веде до знекровлення його духовного середовища”.
На жаль, не змогли критики вчасно й гідно оцінити публіцистичні книги Федора Моргуна, який, попри колишні високі чини, був насамперед справжнім українцем, всією душею вболівав за рідну землю, а ще більше – за історичну правду й національну ідею як запоруку теперішнього й майбутнього в житті народу. Саме відстоювання його позиції наголошується у двотомнику Миколи Костенка “Епоха Моргуна: хліб і люди”, в цій книзі вміщено прощальне слово “Пророк своєї Батьківщини”.
Як бачимо, літературознавча книга Миколи Костенка охоплює значний історико-літературний проміжок часу, містить досить широкий жанровий і тематичний діапазон, а що найголовніше – нерідко знайомить уперше із багатьма сучасними митцями Полтавщини, знаходить найбільш характерні ознаки їхньої творчості, намагається визначити їхню роль у літературному сьогоденні.
Олексій НЕЖИВИЙ
Член Національної спілки письменників України, доцент Луганського національного
університету імені Тараса Шевченка