Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 року, похований у Києві на Байковому кладовищі. Його "Щоденники" впорядковані і видані дружиною Олеся Терентійовича – Валентиною Данилівною, і вони вже стали "унікальною книгою сучасності", наголошує Микола Степаненко. Він пише: "Щоденники" Олеся Гончара багаті на крилаті вислови. Вони мають різний ступінь афористичності – мінімальний, оптимальний, максимальний, завжди цілеспрямовані і влучні, конденсовано й емоційно напружено подають судження про навколишній світ, у них – повчання, настанови, застереження, роздуми й різноманітні оцінки… Крилаті вислови віддзеркалюють минуле України, розкривають наші реалії й випереджають час – прямують у майбутнє". Автор уклав за матеріалами "Щоденників" збірку крилатих висловів, подаючи їх у тематичних групах. Збірка адресована фахівцям у галузях журналістики, філології, студентам, учителям-словесникам, працівникам культури. Вона так само корисною буде усім читачам, хто ще не має змоги прочитати "Щоденники" і для кого дорогим є кожне слово письменника-земляка.
У кожній тематичній групі автор подає і вислови про Олеся Гончара та його творчість видатних письменників різних країн, науковців. І знову ж – ось як говорить про його любов до України Роман Лубківський: "Мало сказати: Гончар любив Україну. Він жив нею, боровся за неї – усім життям,  не відриваючи творче, громадянське від глибоко особистого, найсокровеннішого, інтимного. Воскрешав її золоті, не завжди щасливі, трагічні та навіть позначені суспільною амнезією сторінки. Так робили до нього Шевченко, Франко, Леся Українка, Довженко. Він продовжив святу місію письменника як діяча, лицаря, правдоборця, доніс її до вимріяної незалежності"
Микола Степаненко пише: "За критерієм "вдача" Олесь Гончар поділив українців у щоденниках на дві категорії: "порода хитрих" і "порода безхитрісних". А "кожен із записів – об'єктивна з погляду автора (хоч подеколи й емоційна), правдива оповідь про українську історичну славу і ганьбу, про суперечності непростої, сповненої жорстоких катаклізмів доби…"
Та все одно він дякує Господу, що дав йому народитися українцем. Його любові вистачало на всіх земляків своїх, а слово його лікувало навіть тих, із "породи хитрих". І лікуватиме, бо маємо шанс чути його – завдяки ось таким новим виданням зокрема.  Головне – знати, що вони є, читати, думати. Пропонуємо кілька вибраних Миколою Степаненком афористично високих записів із щоденників Олеся Гончара.
"Людина в небезпеці, якщо вона бездуховна. Її треба лікувати".
"Влада людину псує? Просто вона… скоріш її виявляє".
"… людина людині повинна світити".
"Той, хто відірвався від свого народу, вмирає ще за життя".
"Нещасна нація, котра не вміє цінувати свої таланти".
"В очах наших поневолювачів кожен, хто розуміє трагедію нації, є державним злочинцем".
"Українофобські, так само, як і антисемітські, випади в однаковій мірі огидні".
"Найбільшим лихом для України є національне самоїдство. Нема ненависті лютішої, ніж та, що виникає між самими українцями".
  Книгу завершують роздуми автора, Миколи Степаненка, про те, що "Не завадило б, якби кожна людина нашого часу володіла мовними скарбами, які залишив у спадок Олесь Гончар, упустила їх до своєї душі. З-поміж нас не було б тоді заздрісників, україноненависників, а були б добрі й щирі українці-патріоти, люди інших націй і народностей, котрі волею долі опинилися на нашій благодатній землі, полюбили її всім серцем і душею. Вони обов'язково б вивчили мову титульної нації, примножували б багатовікові традиції, культурні набутки народу чесного, працьовитого, талановитого, розумного, мудрого, щедрого, народу, для якого звичною нормою стало відчувати чужий біль як свій, допомагати страждущим, ділитися радощами з усіма, чиє серце до нього прихильне". Такою бачив свою Україну в ідеалі незабутній Олесь Гончар.