До колективізації Кутьки були заможними сільськими середняками. Дід згадує, що родина мала  землю, худобу, великий сад: працювали багато, але й жили добре. Змінилося все 1929 року, коли більшовики забрали з господарства і плуг, і волів, і коней. Про "голодні" роки дідусь і досі не може згадувати без сліз: "Комісари забирали все, що могли. Причому не тільки хліб, а й навіть усі, до останнього, яблука. Люди виколупували на полі мерзлі буряки. На дорогах скрізь лежали трупи, а активісти продовжували нишпорити по дворах із собаками, вишукуючи сховану їжу. Голодні люди йшли до найближчих російських областей, щоб обміняти золоті прикраси на хліб, але на кордоні їх зупиняли, зганяли з потягів та підвод, усе відбирали й відправляли назад помирати".
У Миколки померли тітка, дядько, дід та бабуся. А через кілька років не стало й батьків: голодні роки значно підірвали їхнє здоров'я.
1937-го тітка забрала хлопця до Лисичанська й умовила взяти як сироту в гірничопромислове училище. Так він залишився жити на Донбасі. 1939 року пішов на шахту імені Мельникова, туди ж повернувся й після війни, пропрацювавши там шахтарем майже півстоліття.

Через місяць після того, як Миколу призвали до армії, почалася війна. Служив він тоді в навчальній частині авіаполку поблизу Коломиї. Радянські війська відступали, і для техніки не вистачало водіїв, тож Миколу швидко перекваліфікували – взяли помічником шофера вантажівки: "Ми поїхали за танками на Київ. Авіація наша була в Кам'янці, її всю знищили в перші дні війни, а потім і нас почали бомбардувати. "Мессершмітти" з'являлись раптово, стріляли по машинах… Дороги диміли, і в цій куряві йшли підвода за підводою – на них везли вбитих…" Відступаючи на схід, у Житомирі довелось спалити бензобазу, щоб не дісталася німцям.
"У нашому автобатальйоні було близько 80 машин, ми відстали, – згадує дід, – і наздоганяли у цьому суцільному безладі свою частину. В нас були і пальне, і патрони, але не було їжі. Щоб не помітила німецька авіація, їхали лише вночі, за увімкнені фари – розстріл. Рухатися у повній темряві було надзвичайно важко. На Десні в дощ машина перекинулася, ми її ледве витягли. Наздогнали свою частину аж під Білою Церквою”.

У вересні 1941 року колона потрапила під сильне бомбардування на Харківщині, багато людей загинуло, а дід отримав поранення в голову. Опритомнів уже в полоні: "Нас вишикували в довжелезну колону по 5 чоловік. Поруч люди плакали, шукали в колоні своїх. Хто "кидався" на слово "синок", німці стріляли або били прикладами. Нас погнали пішки до залізниці, потім посадили у вагони й повезли на Житомир, а за кілька днів – на Холм".
Зиму 1941–1942 років Микола Кутько провів у Холмі (тепер – територія Польщі). Полонені жили у викопаних у землі ямах. З Холма діда з іншими полоненими повезли в концтабір, що розташовувався за 120 кілометрів від Берліна, потім – в інший табір, біля Фюрстенберга, де протримали до кінця зими.
"А навесні 1942 року, – згадує він, – нас "викупали" з брандспойтів і повезли до міста. У Фюрстенберзі німецькі сільські господарі "розбирали" полонених. Наш господар виявився не жадібним – поселив у зерносховищі й дозволив брати продукти та варити собі їжу. Нас було у нього з десяток, майже всі – українці".
Діду пощастило, що ще з Донбасу він знався на  електрообладнанні й трішки говорив німецькою, тож у господаря мав "привілейоване становище": в полі майже не працював, а залишався вдома та лагодив обладнання".
Неймовірний порятунок
1942 року Микола захворів на висипний тиф. Багато людей тоді померло від цієї недуги, й уже здавалося, що така ж доля спіткає і його. В госпіталі для полонених у місті Губені Микола знепритомнів, а коли розплющив очі, його, як безнадійного, вже везли до моргу. Врятувала Миколу зустріч, яку інакше, як дивом, і не назвеш. Він і понині згадує про неї, як про подарунок долі: "Коли мене везли до моргу, майор поліції, українець, помітив, що я ще живий. Нахилився наді мною й почав розпитувати, звідки я родом, а потім – уже схвильовано – чий син. Поліцай скомандував, щоб мене віднесли у санітарний блок, а там наказав будь-що зберегти. Він сказав мені тільки: "Я – Грицько Губенко, запам'ятай".
Пізніше дід з'ясував, що той чоловік був його дядьком. Але через якийсь час німці звинуватили Губенка "в махінаціях" і розстріляли.
Одужавши, Микола Крутько став у санітарній частині за старшину і прожив там два роки. Німецьку вивчив ще краще, і це в багатьох ситуаціях допомагало. Згадує, що полонені постійно недоїдали і при цьому знали: все могло б бути інакше, якби Сталін не відмовився годувати їх через Червоний Хрест. Втім, французи завжди ділилися їжею. А згодом почали надходити безадресні посилки для радянських полонених із США. Микола познайомився з німцями, які працювали на кухні, й вони дозволяли йому забирати залишки їжі. У такий спосіб Кутько підгодовував полонених у госпіталі – і хворих, і лікарів.
"Я заприятелював із полоненими французами та югославами, які теж були в нашому госпіталі, – розповідає дід. – Французам взагалі дозволяли вільно ходити містом. Пам'ятаю, як французький лікар, майор, постійно радився німецькою з нашим хірургом із Мелітополя, як робити операції".
Тим часом фронт наближався до Німеччини. Американська авіація вже бомбардувала сусіднє місто Котбус. Полонених у госпіталі охороняли не надто ретельно, і якось Микола Кутько разом із пораненим радянським льотчиком вирішив утекти. Підготувалися та й вийшли вночі. Але натрапили на поліцейського, який їхав вулицею. Льотчик встиг утекти непоміченим, а моєму діду довелось вигадувати, ніби шукає дорогу в госпіталь №104. Так що його швиденько доправили назад.
Несподівана пропозиція
Навесні 1945 року Міхаель, охоронець із госпіталю, раптом запросив Миколу додому. Його жінка принесла закуску, і господар почав вмовляти гостя… оформити шлюб із його донькою. Він сподівався, що його, як родича червоноармійця, радянська влада не чіпатиме. Німці дуже боялися за свої родини, адже були серед переможців і такі, які намагалися помститися за свої розстріляні фашистами сім'ї. Моєму діду довелося пояснювати, що подібну вигадку викриють і вона коштуватиме їм обом життя. Але той не хотів вірити і все вмовляв одружитися, обіцяв навіть гроші. Не міг чоловік зрозуміти, що для радянської влади всі полонені – зрадники, а якщо хто-небудь і породичався б з ворожим солдатом, тому був би один вирок – смерть.

У квітні 1945 року госпіталь уже зайняли червоноармійці. Ніхто з полонених не знав, яка доля на них чекає. Деякі намагалися втекти на Захід, але всюди нишпорили спеціальні підрозділи, які виявляли громадян СРСР. У госпіталі чули, що на інших ділянках фронту полонених часто арештовували як ворогів народу, а то й розстрілювали. Однак дідові та його товаришам пощастило. Їх нашвидкуруч допитали, відвели в баню, видали форму. Навіть деяких поліцаїв, які не були помічені в злочинах нацистів, брали в Червону Армію. Миколі Кутьку відразу присвоїли звання старшого сержанта. У Німеччині він служив до березня 1946 року. А потім разом із іншими шахтарями його демобілізували: треба було відновлювати Донбас. Відтоді почалась трудова сторінка його нелегкого шахтарського життя.