– УкраЇнська Церква протягом тисячоліття йшла до своєї незалежності, тільки в двадцятому столітті можна виокремити три етапи її відродження, – говорить секретар управління Полтавської єпархії УПЦ Київського Патріархату, протоієрей Микола Храпач. – Перший – це після революції 1917 року, коли Українська Церква вийшла з підпорядкування Московського Патріархату і була створена Українська Автокефальна Православна Церква. Звісно, не всі підтримали цей процес, адже тоді Україна була вже дуже зрусифікованою. Втім, певний час вона змогла ще вистояти, знищили її у 1930-х роках, коли руйнували все, на чому трималася національна свідомість народу. Духовенство піддали нищівним репресіям.
Вдруге протягом минулого століття УАПЦ відродилася й відчинила двері храмів  парафіянам у найскладніший для народу час –  в роки Великої Вітчизняної війни. Але це було короткочасне просвітління, яке вже 1946 року згасло. Третє ж відродження розпочалося в період так званої перебудови. Це був час пошуків і надій на зміни: національна свідомість набувала розвитку в усіх її проявах.
– І от 1990 року відбувся Помісний собор УАПЦ, який обрав Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника). Це надзвичайно важлива подія, – продовжує Микола Храпач, – адже раніше ми завжди були митрополією, комусь підпорядковувалися, а тоді вже нарешті стали церквою з патріаршим правлінням, рівною іншим церквам. Всі ці зміни відбувалися в той час дуже болісно, адже радянська влада більше підтримувала церкви, підпорядковані Московському Патріархату. Проте їй доводилось рахуватись і з прагненнями народу, а рух тоді був дуже потужним: і в Західній, і в Центральній Україні церкви виходили з підпорядкування Московського Патріархату.
Активним був цей рух і на Полтавщині, за піднесенням він не поступався і двом попереднім у часі. Втім, відповіддю на національну релігійну позицію часто ставав спротив влади. Отець Микола добре пам'ятає, що то були за митарства, коли 1990 року разом із однодумцями він намагався зареєструвати вже створене православне братство. Влада просто не реєструвала релігійних громад Української Церкви – і край. Змінами повіяло вже після референдуму про незалежність. Перші громади були зареєстровані в Кременчуці (Свято-Миколаївська), в Полтаві (Свято-По-
кровська). А саме ж після процедури реєстрації й відкривається церква.
– 1991-го і 1992 року в Полтаві з візитами перебував Патріарх Мстислав. Це вперше духовна особа такого сану прибула до нашого міста, тож піднесення вірян було надзвичайним. Люди вітали відродження Української Церкви. Серед тих, хто поспішав до храмів, було багато людей, які добре пам'ятали ще й другий етап відродження, вони раділи, що знову чули під час богослужінь рідну мову, емоціям не було меж.
Полтавська єпархія УПЦ Київського Патріархату і надалі не була обділена увагою найвищого духовенства. Керівництво нею взяв на себе Патріарх Філарет (після обрання 1995 р.). Як важливу подію Микола Храпач виокремлює і відкриття 1996 року в Полтаві Свято-Покровської церкви, перед цим останній раз подібна подія в обласному центрі відбувалася… 1907-го.
Сьогодні в єпархії діє понад 70 храмів,
12 – нині ще будуються. Проте переважна більшість церковних громад (а всього їх близько 170) розміщується в пристосованих приміщеннях, адже можливостей звести церкву в кожному селі, звісно, немає. У єпархії особливого значення надають розвитку недільних шкіл, найкращі серед них – у Свято-Успенському соборі та в Свято-Покровській церкві в Полтаві. Спеціальна інтернет-сторінка з проповідями та новинами з життя єпархії, друковані видання, телепередача в ефірі ОДТРК "Лтава" – також спосіб спілкування духовенства з парафіянами.
– Отче, як Ви ставитесь до людей, які можуть зайти до церкви хоч однієї, хоч іншої конфесії і при цьому  не перейматися, якого вона патріархату?
– Ніколи з наших уст ви не почуєте, що якась інша церква – це не така церква. Та й взагалі УПЦ Київського Патріархату існує не тому, що ми, духовенство,  так хочемо, а тому, що люди хочуть Української Церкви. Якби вони цього не хотіли, то, що б ми не робили, ніхто б до нас не прийшов. Але ж ідуть… Тобто нічого неугодного в тому, що хтось хоче піти помолитися в іншій церкві, наприклад, Московського Патріархату,  ми не бачимо. У нас же різниця не в богослужінні, а в мові, якою ми його здійснюємо. Живемо ж і діємо ми за одними канонами й апостольськими правилами, як й інші православні церкви. Ми однаково служимо, у нас однакові ікони та, власне, один Символ віри.
Протоієрей Микола Храпач нагадує, що існують соціологічні дослідження, за якими УПЦ Київського Патріархату налічує близько 15 мільйонів віруючих. За проведеними іноземними (не-
упередженими) експертами опитуваннями, її підтримує 26% населення країни. Враховуючи те, що в Україні активно діють також УАПЦ та УГКЦ, – це дуже значущий показник.
 – Головне наше прагнення – це єдина Помісна Православна Церква в Україні. Щоб не було наше духовне життя підпорядковане ні Риму, ні Константинополю, ні Москві. Це надзвичайно важливо, адже кожна православна держава має свою Помісну Церкву. А Україні, на проросійський погляд, чомусь вона не по-трібна. Втім, добре, що тих, хто думає інакше, багато. Сьогодні вже очевидно, що рух до об'єднання Української Церкви не зупинити. Бо це, перш за все, – бажання народу. Впевнений, що всі труднощі на шляху до церковної незалежності обов'язково здолаємо. Ми ж маємо багато прикладів того, як довго і наполегливо до неї йшли інші народи. Зокрема, й Росія. Свого часу вона боролася за церковну незалежність понад 140 років. Важливо також розуміти, що визнання потрібності Української Православної Церкви – це визнання не від когось з-за кордону, а наше, народне. І якщо народ доводить, що вона необхідна, то вона буде, "… бо там, де двоє або троє в ім'я Моє, там і Я серед них…", – каже Ісус Христос.
Cьогодні в УПЦ Київського Патріархату – 26 єпархій, діють єпархії і за кордоном, близько трьох з половиною тисяч духовенства, майже 40 архієреїв, спеціальні навчальні заклади – семінарії, академії, 2 університетських факультети. За кількістю парафій вона більша за багато Помісних Православних Церков світу. А об'єднання православ'я в Україні  возвеличило б її і взагалі до найбільшої. Втім, то вже занадто масштабні роздуми для простих парафіян, зазвичай до храму людина поспішає, сповнена інших переживань. Тож починається все, як зазначив протоієрей Микола Храпач, із визнання кожною людиною її церкви.