Письменник працював над книжкою 13 років.
На початку презентації кандидат філологічних наук, доцент, завідувачка кафедри української літератури Полтавського національного педуніверситету ім. В.Г.Короленка Віра Мелешко зазначила:
– Читати цей роман і легко, і складно водночас, бо тут маємо кілька сюжетних ліній, кілька способів викладу матеріалу – від імені автора, який знає все наперед, і від імені персонажу, якому не відомо, що відбудеться в майбутньому. І ще одна особливість, яка вирізняє твір з-поміж інших: незважаючи на страшні події, на всі жахіття, роман закінчується відносно щасливо. А в українській літературі від самого початку й до сьогодні маємо настільки трагічні завершення книг, що багато хто через це їх не може читати. Лише два твори щасливо закінчуються: “Бурлачка” Івана Нечуя-Левицького, написаний у Полтаві, і “Тигролови” Івана Багряного. А тут головний персонаж – Чорний Ворон, білий янгол свободи, як говорив автор, – повертається у ті місця, де довелося воювати…
Подякував авторові за книгу, за справжню українську позицію, за об'єктивність, за заклик, який несе у собі роман, – єднаймося або загинемо – заступник голови обласної ради Петро Ворона. І зазначив, що цю книгу він порадив би прочитати усім нашим політикам.
Голова обласної організації Національної спілки письменників України Олена Гаран не лише говорила про патріотичний дух “Чорного Ворона”, а й повідомила залу, що нині Василь Шкляр готує нове відкриття для читачів, адже вивчає матеріали, які мають відповісти на запитання, де ж насправді похований гетьман Богдан Хмельницький.
Відомий письменник Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, секретар ради Національної спілки письменників України, засновник видавництва “Ярославів вал”, де побачив світ “Чорний Ворон”, також уже вкотре приїхав на зустріч із полтавськими читачами. Він палко говорив про твір Василя Шкляра як про найкращий історичний роман, що здобув першу премію Ліги українських меценатів, і навіть попросив автора (дещо пізніше, коли той уже стояв за трибуною) зачитати кілька абзаців, де сконцентровано високу поетику натхнення, яке вело молодих бійців у бій за вільну Україну. “Це роман про … українських самураїв”, – так назвав героїв твору Шкляра видавець, бо ті йшли у бій під чорним бойовим прапором із написом: “Воля України або смерть”, знаючи, що їх у тому часовому вимірі, в тій ситуації справді чекає смерть.
Василь Шкляр, вислухавши вступні промови, усні запитання та прочитавши записки, відразу наголосив, що йому приємно довідатися, що полтавські читачі знають його творчість. І навіть пожартував, що й про нього самого знають більше, ніж він сам, бо, наголосив, “Інтернета я не читаю”… Він також подякував студентам, котрі написали й захистили курсові роботи, в яких досліджується його творчість, – йому це видається справжнім подвигом. І зізнався:
– Мені досі часто сниться один сон: наче я іду на екзамен і нічого не знаю. Сон часто повторюється, і я вже сам собі кажу: “Та ні, брехня, я ж уже стільки книжок написав – трійку таки поставлять…” (Сміх у залі. – Авт.). Сьогодні недаремно тут згадували документальну книжку осавула Холодноярського полку Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Юрко Городянин-Лісовський народився на Полтавщині, згодом став воїном армії УНР, у той час захворів на тиф і залишився у Холодному Яру лікуватися. Його книга вийшла у 1935 році, у 1990-х роках роман перевидали. Свого часу він справив на мене надзвичайно глибоке враження, адже ту сторінку нашої історії замовчували, долинали лише легенди про ті події. Усіх борців за волю України проклинали, починаючи із Мазепи, проголошували їм анафеми. А про цих забороняли згадувати взагалі. Моя книга починається з періоду, на якому завершується розповідь про Холодний Яр Горліса-Горського. Я шукав собі прототипа для роману, а Чорних Воронів було п'ять – отаманів, які мали псевдо Чорний Ворон. Мене зацікавила постать Чорного Ворона родом із Жовтих Вод, бо його звали Миколою Шклярем, як і мого батька. Це надзвичайно цікава постать, але Микола Шкляр загинув у двадцятому році в нерівному бою під селом Розумівка на теперішній Кіровоградщині. Інші постаті теж не підходили, я шукав ближчих якщо не за родом своїм, то за місцем подій. І прототипом став Чорний Ворон – Іван Чорновус, про котрого в чекістських документах написано, що він родом з-під Товмача на тодішній Звенигородщині (нині це Шполянський район Черкаської області), тобто мій земляк. Очевидно, він народився десь на хуторі чи в лісництві. Про нього я зібрав багато архівних фактів, збереглося чимало згадок про його загибель і воскресіння. Це містична, глибока постать. А період, про який розповідаю, для мене є одним із найцікавіших періодів нашої історії. Ті люди – а це були хлопці віком від 20 до 26 років, дуже освічені – то не була голота, яка зопалу бігла воювати. Холодноярівські отамани пройшли вишкіл у царській армії, потім – у армії УНР. Ці хлопці залишилися до останнього в лісі, як і залишилися вірними своїй присязі, тому їх так і називали – “залишенці”… Я довго підходив до цієї книжки. І вважаю її книгою свого життя. Холодний Яр – це територія духу, а географічно – це територія між Чигирином і Кам'янкою, вона охоплювала й терени тодішньої Полтавщини – і, щоб посилити боротьбу із повстанцями саме у тих місцях, було навіть утворено Кременчуцьку губернію. “Чорний Ворон” має міцну документальну основу: хоч як замовчувався той період, в архівах збереглася уся хроніка боротьби. Я використовую, цитую у романі багато документів, і вони настільки колоритні – там справжні портрети, характеристики бійців, – і все це, на превелике щастя, збереглося. Горський закінчив свій роман 1920-м роком. Він сам воював у Холодному Яру до весни 1921-го. Тому описує період розквіту, коли повстанці сподівалися на перемогу та мали підтримку уряду УНР. Мене зацікавив найтяжчий період – те, що сталося потім. А потім почався неп, це був підступний крок радянської влади. Селянинові дали змогу працювати, багатіти, й основна маса сказала, що вже можна жити, казала: “Хлопці, вертайтеся з лісу”. Тоді частина повстанців пішла на амністію, частина законспірувалась і під чужими іменами пішла на шахти, хтось утік до Росії, декому вдалося виїхати за кордон… Але найстійкіша когорта лісовиків залишилася в лісі. Мій роман – про них. Вони свідомо боролися за незалежну Україну. І я найбільше боявся писати цю історію на рівні легенди, вигадки, фантазії. Я дуже дорожу честю холодноярівців. Вони були однією із найпотужніших ланок загальнонаціонального визвольного руху українців упродовж усієї історії. І цей період випав зовсім із нашої свідомості… Але часто у розмовах про мою книгу я наголошую, що цей роман насамперед про… кохання. Драматичне і глибоке.
– Чи продовжуватимете Ви писати про той період у нових книгах?
– Ні, я виговорився цілком, я дуже серйозно ставився до кожної подробиці – і щодо побуту, і щодо зброї, все вивчав у деталях. Але є ще одна постать, про яку треба було б написати, якщо Бог дасть сили… Всі, мабуть, чули, але на бурлескному рівні, про отаманшу Марусю – Сашу Соколовську. Шістнадцятирічна дівчина із села на Житомирщині мала чотирьох братів. Один загинув у бою – на його місце став другий, другий загинув – став третій. А коли загинув і третій, четвертий не зміг його замінити, бо був священиком і не мав права брати до рук зброю. І тоді загін очолила їхня сестра, дівчинка-гімназистка Саша Соколовська, котра взяла собі псевдо Маруся. Вона мала під своєю рукою тисячу козаків – триста кінних і сімсот піших, здійснювала рейди далеко від свого краю. І доля у неї також загадкова – досі ніхто не знає, куди вона поділась. Одні кажуть, що її замучили москалі, інші стверджують, що вона опинилася в Румунії, ще інші свідчать, що б
ачили могилу, де на камені вибито її ім'я. А рідні впевнені, що вона втекла до Канади і змінила прізвище, щоб не накликати на родичів владний гнів. Мабуть, я ще довго буду шукати її сліди…
– Можна сказати, що Ваш роман не лише про любов, а ще й про справжню чоловічу дружбу… Який найпотужніший персонаж у творі й хто вдався Вам найменше – можете чесно зізнатися?
– Напевне, після Чорного Ворона найвагомішим є Вовкулака. Після його загибелі починається і спад у боротьбі, він був душею для бійців. А погані у мене вороги – я їх “бачив” очима тих людей, над якими вони знущалися, до яких вони прийшли як загарбники, це справді була жахлива потворна орда, там разом із москалями йшли китайці, чуваші, башкири – п'яні, жорстокі…
– Чи можемо ми нині відстояти українські інтереси парламентськими та позапарламентськими мирними методами, чи нам доведеться знову розпалювати вогонь у Холодному Яру?
– Хороше запитання. Важке, але його часто ставлять. Я песимістично дивлюся на можливості швидкого вирішення усіх наших проблем. Мене дуже вразили слова Миколи Міхновського, батька нашого націоналізму, який ще у 1900 році сказав одну дуже хорошу фразу: “Нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансу не має”. А що таке демократія? Нас уже цим словом до нудоти заговорили… Але, щоб повіяв новий вогонь із Холодного Яру в сучасних умовах, кажучи сучасною ж мовою, немає відповідної інфрастуктури, немає таких умов.
– Які Ваші відчуття після написання “Чорного Ворона”?
– Може, я буду нескромним, але, на відміну від інших творів, коли, закінчуючи роботу, почуваєшся спустошеним, тут я сказав собі: “Молодець, ти це зробив!” Усе, що жило в моїй душі, – на цих сторінках. (У залі – оплески. – Авт.). Це головна мета мого життя.
– Якщо говорити про нинішнє покоління українців, скажіть, що з нами сталося? Чому в нас немає того, що було у хлопців із Холодного Яру?
– Витоптана нація, витоптана аж до генного рівня… З неї весь час знімали “вершки”, знищувалася інтелігенція, кращі сили народу, відбувався такий ось “відбір”. Якщо за природним законом виживають найсильніші, то тут виживали найслабші, морально принаймні, ті, хто зраджував, прислуговував, пристосовувався. Через те ми й маємо сьогодні таке суспільство. А ті хлопці обирали смерть, для них найбільшою радістю було йти до бою, їх лихоманила радість боротьби, і найвищою доблестю для них була смерть у бою за Україну… А якщо сьогодні скажуть, що завтра маємо йти до Верховної Ради відстоювати свої інтереси, то хтось відповість, що у нього – грип, а хтось – що йому у відрядження треба їхати… Настрою до боротьби, на жаль, немає…
Студенти запитували письменника і про історію написання інших його творів – “Тінь сови”, “Ностальгія”, “Ключ”, “Елементал”, “Кров кажана”, намагалися знайти й ключ до стилю Василя Шкляра як автора. Тут знову до розмови приєднався письменник Михайло Слабошпицький, порадивши їм не морочити собі голову такими речами, бо не існує поняття “стиль автора” – можна визначити тільки стиль кожного окремого його твору.
“Чорного Ворона” називають і вестерном, і романом-притчею. Та головне, напевне, в тому, що це – документальний твір, за яким нинішня молодь відкриває для себе історію, якої не знала. І такого твору, художнього і водночас історично-достовірного, в нашій літературі ще не було, наголосив Михайло Слабошпицький.
Згадали під час презентації й про те, що один із героїв роману став патріотом, прочитавши твори Тараса Шевченка. Можна сподіватися, що й роман Василя Шкляра “Чорний Ворон” розбудить патріотичні почуття у серцях багатьох наших сучасників.