– Володимире Івановичу, які нині тенденції у розвитку сільськогосподарської галузі?
– Я б виділив два напрямки. При одному праця на землі зумовлена винятково економічним фактором. Великі холдинги, які мають сотні тисяч гектарів, зацікавлені в отриманні прибутків, при цьому життя селянина як таке їх не цікавить. Скажімо, є в Україні холдинг, який має землю на півдні, в центрі й на півночі. Під час польових робіт кампанія просувається з півдня на північ, відповідно до чого “перекидають” техніку. Селяни цих регіонів лише частково задіяні у роботі. Найбільша роль, що їм відведена, – пайовиків. Цей холдинг має змогу платити більшу за середню орендну плату (хоча в цілому це не є правилом). І цим стосунки орендаря з людьми, які проживають у селі, обмежуються.
Інша група господарів на землі дбає не тільки про господарство, а й про людей, які в ньому працюють, живуть у селах, де розташовані угіддя агроформувань. Коли я десять років тому входив у аграрний бізнес, то вчився у таких аграріїв, як Володимир Несен із Оржицького району, Микола Андрієнко – з Кобеляцького, Семен Антонець – із Шишацького, Тетяна Корост і Олександр Коросташов – із Котельви, та інших, які не використовують роботу на землі для наживи, а розвивають село. Таким важче, але їхня справа гідна шани. Бо працівники соціально захищені, отримують заробітну плату. Можливо, працюючих навіть більше, ніж потрібно за прагматичними розрахунками… Із зарплат платиться податок на дохід фізичних осіб, а це – основа наповнення бюджету сільради. Господарства підтримують навчальні, соціальні заклади. Тобто підтримують село. Але, на жаль, це не завжди беруть до уваги, у владних структурах подекуди закидають: а он там платять вищий процент орендної плати…
– Як вам вдається конкурувати з холдингами?
– Нелегко, але поки що ми зайняли свою нішу, в якій відносно самодостатні. Обігові кошти вкладаємо у розвиток господарства, користуємося кредитами. Намагаємося вводити нові технології, що забезпечує вищий рівень заробітної плати. Реконструюємо тваринницькі приміщення, зокрема наш сучасний доїльний зал був десятим в області, закуповуємо техніку. А от що буде за рік-півтора – побачимо. Все залежить від того, як держава скоригує свої дії. Якщо підтримає потужні холдинги, нам конкурувати буде важче.
– За рахунок чого холдинги можуть отримати перевагу?
– Якщо буде відмінено мораторій на продаж землі, відсотків п’ятдесят власників паїв відразу продадуть свої наділи. І власники холдингів із орендарів перетворяться на землевласників, адже нині ставиться мета поки що орендувати на певних територіях землю, щоб у подальшому мати переваги при купівлі. Почасти працездатні селяни об’єднаються у невеликі групи. А такі господарства, як наше, які утримують соціальну сферу й мають тваринництво, можуть розвалитися.
– Яке ж тоді майбутнє у нашого села – колиски України?
– Чорнозем – це багатство. Обов’язково прийде і закордонний, і свій капітал. Добре, якщо інвестор має інтегровану структуру й розвиває всі напрямки сільського господарства. Але бувають інші – які займаються винятково монокультурою. Їх не цікавлять села, їх цікавить земля. Села, де появиться такий інвестор, зникнуть з тої простої причини, що люди виїдуть, бо ті, в кого немає земельного наділу, – а таких тепер дуже багато, – “прив’язані” тільки працею. У першу чергу продадуть землю нащадки селян, які мешкають у місті, вони хіба що на поминки приїдуть. А залишаться один-два господарі.
– При паюванні землі припустилися помилки?
– По-моєму, варто було б узяти за приклад Угорщину. Там обмежили користування землею п’ятьма гектарами для одного господарства. Таким чином не допустили монополізації – концентрації великих наділів у одних руках. А ми обрали латиноамериканську модель – за нею аграрну політику вестимуть кілька десятків землевласників.
– Як вважаєте, чи можна щось змінити?
– Можна законодавчо внести зміни до законів щодо ринку землі.
– А Ви за те, щоб був ринок землі?
– Принаймні не за такий, до якого ми йдемо. Ринок землі повинен бути за умови, коли держава викуповує землю за земельною кадастровою оцінкою і продає. Тоді й вторинний ринок не буде “підкилимним”, по генеральних дорученнях, заповітах… Виросте рівень оцінки землі. Тоді буде, як в Нідерландах, Німеччині. Там фермер обробляє 300 гектарів землі, з них всього 30–40 відсотків власної, іншу орендує, в тому числі й у держави. Хоча рівень орендної плати високий, та йому не вигідно вкладати гроші в купівлю, а краще – в технології, щоб земля ліпше родила, корови давали більше молока…
– Можливо, в аграрному середовищі України є ініціатори змін і в державі є тенденція до створення такого ринку землі?
– Тепер не зрозуміло, які депутати можуть відстоювати наші інтереси. Народні депутати-аграрники у Верховній Раді – представники великих холдингів, які в цьому не зацікавлені. Обнадіює лише те, що Верховна Рада поки що не відмінила мораторій на продаж землі, й ще сподіваюся на позицію Президента, Прем’єр-міністра, міністра аграрної політики – в них немає відвертої прихильності до вільного ринку землі.
– Якої ще підтримки чекаєте від держави?
– Більш-менш реальна підтримка держави за двома напрямками – це відшкодування процентних ставок короткотермінових і довготермінових кредитів та стимулювання розвитку тваринництва. Скажімо, діють програми дотацій і доплат за збільшення поголів’я корів і селекцію. Але нині виплат поки що немає. Бажано, щоб була підтримка й бурякосіяння. Якщо ж такої програми не буде, то цінова політика на цукор дозволяє заводу-товаропереробнику “поділитися” частиною ціни з виробником сировини, це теж було б нормально.
– А чи могла б, на Вашу думку, держава активніше підтримувати соціальну сферу села?
– Найоптимальніший шлях – пільги підприємствам на доброчинність, яка у розвинених країнах зараховується як сплата податків. Чесно кажучи, якби не господарства, не уявляю, як би справлялися сільради. У нас, повторюсь, офіційно виплачуються зарплата з усіма відрахуваннями, орендна плата. А в районі є такі сільради, що за рахунок своїх бюджетів не те що розвиватися не можуть, а на утримання не вистачає. Якби ми взимку не тримали три одиниці техніки у сільраді цілодобово для розчистки вулиць від снігу, то сільська рада не справилася б. І так село було блоковане майже три дні. Але люди – працівники, пайовики – знають, що є підприємство, яке допоможе. Надаємо допомогу й при інших потребах. Підвозимо школярів до школи. Треба поїхати на олімпіади, на спортивні змагання – будь ласка. Підтримуємо футбольну команду…
– Як можна забезпечити зайнятість сільського населення при застосуванні сучасних інтенсивних технологій, які передбачають все менше використання робочих рук?
– Розвиваємо тваринництво, яке забезпечує роботою людей цілий рік, – а це не тільки робота для доярки, а й підготовка кормової бази тощо. Намагаємося зберігати ланцюжок зайнятості. Намагаємося щось ремонтувати, будувати, перепрофілюємо працівників з одного виду діяльності на інший. До того ж люди виходять на пенсію, а припливу молодих кадрів немає, на превеликий жаль. Десять років тому, коли я розпочинав роботу, то аналізував, які спеціалісти нам потрібні, дивився, кого від господарства направити на навчання. А останніми роками батьки не бажають і розмовляти на цю тему: їхня дитина повинна жити й працювати тільки в місті. Навіть ті, кого ми вивчили, приходять із батьківськими грошима – повертають плату за навчання, не хочуть у селі працювати. Хоча не всі ж працевлаштовуються в місті. Але зарплати у тих, хто влаштувався, вищі.
– Які заробітки у “Вітчизні”?
– Ми щорічно проводимо аналіз кількості відпрацьованих днів, отриманої заробітної плати. Сумлінний механізатор, який працює на кількох видах ма
шин, знарядь, за 220–230 днів роботи на рік має і 40 тисяч гривень зарплати. Оператор машинного доїння в машинному залі відпрацьовує 120 днів, отримує 28 тисяч – бо там їх троє. Плюс відпускні, допомоги… Хто старається, той отримує гідну платню і в сільському господарстві.
– То Ви думаєте, що це ілюзія – їхати хтозна-куди за щастям?
– Так, ілюзія. Стереотип, нав’язаний сучасними кінофільмами: закордон – це пляж, пісок, суцільне літо, відпочинок. І там життя – така сама тяжка праця. Я буваю за кордоном – і в Америці, й у Європі. Зворотний бік “кіна” – та ж пилюга, гній, важка робота… Інша справа, що в українських селах люди працездатного віку якщо й хочуть, то не можуть застосувати своїх навичок, вміння… Це велика проблема.
– Колись наше село було фундаментом морально здорового  суспільства. Але тепер усі суспільні хвороби – пиятика, крадіжки, небажання працювати – процвітають і тут. Чи вдасться селу оздоровитися?
– Людей треба зацікавити, щоб не тягли, що погано лежить, а заробляли. Наприклад, навіщо людині щось цупити, якщо в минулому році у двох механізаторів денна зарплата склала 1710 грн? У трудовому колективі люди розуміють, що робота і пиятика – не сумісні, інтенсивність праці й відповідальність зросли, збій одного дає збій у ланцюжку.
– Яким би Ви хотіли бачити українське село у майбутньому?
– Звичайно ж, заможним, упевненим у сьогоднішньому й завтрашньому дні. Село – колиска України. Воно було і має залишитися таким!..