Через вісім років – ще одна жахлива сторінка української та світової історії – Велика Вітчизняна війна. Зі спогадів: “Знайшли ми з моїм другом дитинства, Борею Бідненком, гвинтівку в бур’янах. Німці, які окупували моє рідне село Рибалки, дізнавшись про це, загнали нас у яму і випитували – чи часом не для партизанів гвинтівку ховаємо? А потім автоматною чергою над нашими головами… Як пережили фашистську окупацію, не розумію…”
Після війни закінчив курси трактористів, відслужив у лавах Радянської Армії, після чого закінчив Київський інститут культури. З того часу і відкривається та сторінка життя Володимира Івановича, про яку до цього часу з теплом у душі згадують його земляки. Життя заради Культури. За його ініціативою у Бреусівському сільському будинку культури було організовано такі самодіяльні, як гуртки народної творчості та самодіяльності: хореографічний, драматичний, “троїсті музики”, бандуристів, ляльковий театр. Самодіяльні артисти виступали на полях усіх прилеглих колгоспів, у Будинках культури, у Полтавському театрі ім. М.В. Гоголя. Виступали так гарно, що постійно здобували десятки грамот і дипломів переможців. Володимиру Івановичу Бойку було присвоєно звання “Заслужений працівник культури України”. Нагорода знайшла саме ту людину, яка створювала цю культуру власноруч.
Мені пощастило працювати з Володимиром Івановичем упродовж сорока років, тому дуже добре його знав. Володимир Іванович та Лідія Михайлівна Бойки виростили і виховали двох дітей. Син Георгій нині працює вчителем у Донецькій області, відмінник народної освіти. Дочка Зінаїда, як і мама, обрала фах лікаря.
Доля відміряла Володимиру Івановичу лише 70 літ життя, але й після смерті його пам’ятають та шанують земляки. На приміщенні Бреусівського будинку культури встановлена меморіальна дошка на його честь.
Вічна йому пам’ять…