Коли за плечима 29 років життя – це, звісно, вже добрий “томик” яскравих, особистісно важливих подій і вражень. Втім, Олександр Гнатович Мокляк нічого подібного ніколи не занотовував. І не тому, що мав винятково “технарські” здібності й нахили, – ті, хто піднімає крилаті машини в небо, не бувають такими зроду. Він просто жив своїми польотами, і для самовираження цього було навіть більше, ніж досить. Тож все, що можна довідатися про його довоєнне життя, вміщується у лічених рядках архівних документів. І ці скупі біографічні дані чимось навіть нагадують той слід, що залишається у небі за літаком: біла смужка, яка хвилює і навіює роздуми. Справді-бо, як не замислитися, що буває ж так, щоб про останні години людини було відомо набагато більше, ніж про всі 29 років життя. Статті в газетах, друковані спогади друзів-однополчан проливають світло на героїчний бій у небі, а от все, що трапилось доти з Олександром Гнатовичем на землі, так і залишається поки що в тіні.
Народився Олександр Мокляк 22 лютого 1912 року в селі Копили під Полтавою. Сьогодні для місцевих його ім'я – відкриття, так що не тільки вулиці, де жила сім'я Мокляків, ніхто не покаже, а й про самого героя-льотчика тут ніхто не чув. Його батько працював стрілочником на залізничній станції Полтава-Південна. Тож потяги, що, набираючи швидкість, пролітали повз малого Сашка, ймовірно й були його найпершим захопленням. По закінченні семирічки він пішов навчатися до ФЗУ при Полтавському паровозоремонтному заводі й згодом уже працював на цьому підприємстві ковалем. Напевно, тоді й прийшло усвідомлення того, що набуте – це лише ніби злітна смуга. А на ній не можна не прагнути висоти. (Ну, хоча б у значенні професійного зростання). Тож 1933 року Олександр Мокляк вступив до Харківського інституту інженерів транспорту. Через рік же виявилось, що було в його бажанні продовжувати навчання вже і передчуття висоти авіаційної: за спецнабором Олександра Гнатовича відрядили до 9-ї Харківської військової школи льотчиків.
На перше місце служби – в 47-му винищувальну авіаційну ескадрилью Ленінградського військового округу – він прибув 1937 року. Є в архівних документах також лаконічний запис про участь Олександра Мокляка у радянсько-фінській війні та про те, що 1940 року його призначили командиром авіаланки в 67-й винищувальний авіаполк на аеродром Болгарійка (нині село Залізничне Болградського району Одеської області). І саме на цьому біографічне “одкровення” від архівів  завершується.
Далі минув останній мирний для Радянського Союзу рік, а потім і останній мирний день. У ніч на
22 червня 1941 року ланка старшого лейтенанта Олександра Мокляка заступила на чергування на аеродромі.
Годинник показував десять хвилин на третю, коли з штабу дивізії раптово зателефонували. Зміст повідомлення за кілька хвилин знали вже і всі льотчики, і їхні сім'ї у авіамістечку: над аеродромом спалахнула червона ракета – сигнал бойової тривоги. Закривавила небо на мить та й згасла. Втім, те, що вона розчинилась між зорями, – то була лише видимість. Насправді та тривога відразу почала множитися й рости у людях. І де запанувала більша напруга – там, де заметушились військові, чи там, де на них чекали дружини й діти, вже, звісно, не виміряєш. Поліна Василівна Мокляк, напевно, також пригадувала, як саме Олександр Гнатович збирався на чергування: про що встигли поговорити, а про що – ні, як не міцно, а так, нашвидку, ніби аж не по-справжньому, обнялись на порозі – звичайні щоденні дрібнички. Але хто – хоч їй, хоч її сусідкам – міг би пообіцяти, що то було не прощання?
За десять хвилин на п'яту з аеродрому помітили бомбардувальник, який наближався, вже випустивши шасі. Його впевненість навіть змусила забути про будь-які підозри. Адже у цей час якраз чекали прибуття в полк літака з командиром дивізії. Тож фінішер отримав наказ розгорнути на аеродромі посадковий знак – уже готові були зустрічати. Аж раптом у “гостеві” роздивилися ворога. Наступний наказ вже був не хлібосольний: здійнятись у небо і знищити бомбардувальник. Його успішно виконав, відкривши бойовий рахунок полку, молодший лейтенант Микола Єрмак.
Охоплений полум'ям ворожий “розвідник” вибухнув, ледь торкнувшись землі. І саме той вибух і став сигналом для зльоту чергової ланки старшого лейтенанта Олександра Мокляка. У його підпорядкуванні були пілоти: лейтенант Олександр Мелентьєв та молодший лейтенант Яків Курочка. На командний пункт надійшло повідомлення про те, що до аеродрому наближаються 9 бомбардувальників. Олександр Гнатович атакував флагмана ворожої ланки, Ю-88 загорівся і почав падати. Інші німецькі літаки відразу ж втратили бойовий порядок і “розсіялися” в різні боки. Втім, часу на жодні відчуття від тієї перемоги не було. Напевно, вони б спалахнули вже після бою, але… Олександр Мокляк ніколи не дізнається ні про те, скільки тривала та війна, ні навіть про те, як її назвуть.
Німці не відступались – здійснили ще одну спробу знищити аеродром. Вони підняли в небо вісім десятків бойових машин. Ворожі літаки наближались хвилями – з інтервалом між групами лише в кілька хвилин. Захищати Болгарійку в повітря піднялись усі наявні на аеродромі сили – 50 винищувачів. І знову перемога була за ними. Відтіснені на значну відстань, німецькі бомбардувальники змушені були відступити. Але не всі. Сім ворожих літаків знайшли собі під Болгарійкою цвинтар. І здавалося, що навіть земля не хотіла приймати їх: вони згорали ще під час падіння майже вщент. Другий за цей виліт “юнкерс” Олександр Гнатович збив кулеметним вогнем.
Втретє він випробував удачу тоді, коли німці змінили тактику: відмовилися від впорядкованого наступу й почали діяти навіть “витонченіше”: літаки самотинцями, з різних боків і з різної висоти, намагались прорватися на аеродром. Тепер вони вже справді нагадували хижих птахів, що полюють на здобич. Мокляк першим помітив ворожий бомбардувальник, який крадькома, на неочікувано незначній висоті, все-таки зміг дістатись аеродрому. Він прямував до стоянки, де кілька літаків 67-го полку якраз заправлялись бензином. Мокляк атакував “юнкерс” із крутого піке, але раптом виявилось, що він впритул до ворога… голіруч. Кулемет похлинувся й замовк: скінчились боєприпаси. Німець зрозумів свої шанси і вже готувався до бомбардування аеродрому. Секунди вирішували долю людей, які були і на ньому, і в розташованому поряд авіамістечку.
Про що встиг подумати Олександр Мокляк в останні миті свого життя? Може, навіть про рідні Копили, де літав іще тільки вві сні… Свідком було тільки небо. Але, напевно, саме та сокровенна думка і допомогла йому, вже тяжко пораненому, зібрати останні сили і відвести від Болгарійки біду. Він повалив свій літак на ворожий бомбардувальник… Вмирали вони вже разом.
Чи відчула, впізнала Поліна Василівна серед десятків палаючих машин, що падали того дня, свою втрату? Газети тоді писали, що дружина героя невдовзі взялася допомагати на аеродромі набивати кулеметні стрічки. Вона, мабуть, у кожній бачила ту, якої не вистачило у бою її чоловікові….
До кінця дня 22 червня німці здійснили ще три нальоти на Болгарійку. Останній – уже за годину до заходу сонця. І знову їхню атаку було відбито. Так завершився перший день війни для 67-го винищувального авіаційного полку. Льотчики здійснили 117 бойових вильотів. Втративши дві свої машини, збили тринадцять ворожих.
Винищувач Олександра Мокляка знову піднявся в небо 1985 року: саме таким побачили пам'ятник льотчику-герою, нашому земляку, його автори у селі Червоноармійське Болградського району. А ветерани-однополчани невдовзі подбали про те, щоб “повернувся” льотчик нарешті й додому, в Болгарійку, – на його будинку встановили меморіальну дошку. І, до речі, навіть те, що село це тепер називається Залізничне, – також ніби зворушливий збіг із його дитинством, де повз хлопчика пролітали потяги. На честь Олександра Гнатовича Мокляка назвали й одну з вулиць у Залізничном
у. Можливо, колись про вшанування його пам'яті замисляться й у рідних Копилах. Адже суть не в тому, що місце, де Олександр Гнатович здійснив подвиг, віддалене від нас сотнями кілометрів, а в тому, що саме такі відчайдушні люди й наблизили Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Вони – її провісники вже з найпершого дня, бо їхні героїчні вчинки стали мірилом сили духу всього народу.